Спіраль історії забігла за черговий поворот і несподівано відкрила горизонт першої третини ХХІ століття. Майбутнє стало прогнозованішим, ілюзії розвіялись і майже всім очевидностям знайшлося таки своє місце.
Чотири останні роки у прогнозах аналітиків і футурологів на рівних конкурували три моделі майбутнього: неоглобалістична, двополюсна та неоімперіалістична. На межі 2011 і 2012 років ситуація докорінно змінилася.
Між Епохою Орла та Епохою Панди
До минулого року помірний оптимізм неоглобалістів здавався достатньо обґрунтованим. Але криза єврозони підірвала їхні позиції. Від об’єднаної Європи й до того не сподівалися нічого доброго. Ця «світова дідорня», розширена чередою «сервісних країн», створювалась, як здається, передусім для того, щоби на півстоліття відтягнути очевидну кризу невпинно старіючого «Старого світу».
Того світу, який спочатку віддав Сполученим Штатам роль світового генератора ідей і технологій, згодом дозволив завалити свої ринки китайським ширпотребом, сів на російську «газову голку» і поміняв курорти Греції та Мальорки на Таїланд і Балі. ЄС та його провідні «країни-пенсіонери» сподівались, що позиціональних та «цивілізаційних» ресурсів, накопичених за століття європейської величі, Старому світові ще стане для того, щоби залишатись у комфортній ситості принаймні до 2035—2040 років. Теперішня криза знищила ці приємні для європейців ілюзії. Знищила разом зі сподіванням на те, що ЄС у другій третині століття стане реальним планетарним «третім центром сили» й забезпечить світовій «дрібноті» хоч якусь свободу маневру між гігантськими потенціалами США і Китаю.
Без ЄС неоглобалістична перспектива хутко здувається до жорсткої двополюсної схеми, за якої кожній владній еліті задається просте питання (як у незабутні часи Холодної війни): «Орел чи Панда?» Що нагадує запитання з відомого анекдоту про «терпілу» в лісі: «Плюс два або мінус два?» Обидва варіанта, як знаємо, негативні. Або ходитимеш з чотирма яйцями або ж кастратом.
Проте навіть ця двополюсна схема, за всієї своєї жорсткості, мала б свої позитивні сторони. Її прибічники (передусім, зрозуміло, симпатики Китаю) зокрема прогнозували, що невідворотний процес поступового послаблення Орла – й, відповідно, поступового посилення Панди – триватиме достатньо довго, років тридцять-сорок. Старі колосальні економіки, міркували вони, не здають позиції за дві п’ятирічки. Відповідно, нові колосальні економіки не формуються за дві п’ятирічки. Більшість аналітиків з цим погоджувалася. Згідно кивали сивими мудрими головами. Так, мовляв, панове, процес буде довгим, багатоетапним, все відбуватиметься поволі й під батьківським контролем респектабельних міжнародних структур та фінансових клубів, де тусуються всевладні власники «старих грошей». Така благодатна неквапливість дозволила б решті країн крок за кроком, без кризових напружень та регіональних конфліктів, трансформувати свої ролі, позиції та забов’язання у планетарному звіринці.
Але тепер ми бачимо, що згадані прогнози не врахували якогось чинника. Такого собі загадкового й неблагодатного «прискорення», яке спресовує події останніх років у дивні «подієві блоки». Це прискорення у всій своїй зловісній красі явило себе торік. Тепер вже очевидно, що США не зможуть самостійно виконувати роль ефективного світового регулятора доти, доки Китай економічно, військово і політично доросте до позиції світового гегемона.
Саме це чітко артикулював Збігнев Бжезінський у своєму останньому аналізі світових процесів. Навіть якщо Вашингтону вдасться у найближчі 20 років утримувати свою теперішню безумовну військову перевагу над рештою держав, цього буде недостатньо для ефективного впливу на світові зрушення, що перебігають «прискорено». Глобальна технократична парасолька Pax Americana починає пропускати біблійну «воду змін». А, значить, той штучний парниковий клімат, у якому лише й могли до цього часу існувати суверенні держави так званого «національного типу», вже невдовзі зміниться справжніми економічними та політичними потопами.
У передчутті цього в деяких національних державах, які раніше впевнено орієнтувались на ліберальну доктрину (як імперативну умову перебування під згаданою парасолькою), почався процес «дифузії демократії». Найближчий приклад – останні події в Угорщині. Угорським владним елітам – до цього часу вельми тихомирним – раптом стало зрозуміло, що в них відібрали важелі керування власною долею. Угорське «прозріння» набуло трошки архаїчної форми конституційного бунту правих проти політики і принципів побудови ЄС. Очікується, що, при погіршенні ситуації, шляхом угорської владної еліти (або ж подібними шляхами) можуть рушити деякі східноєвропейські країни-члени ЄС. З іншого боку, характерно, що бунтівні право-радикальні політики у Будапешті паралельно просять нових кредитів не в когось, а у Міжнародного валютного фонду(!). Тут можна було б багато розмірковувати про родові обмеження та консервативні запобіжники, закладені у найглибші основи європейського націоналізму, але це вже зовсім інша історія.
Регіональні держави-лідери в такій ситуації легко отримують можливості набути статусу імперій. Особливо це стосується тих країн, титульні нації яких вже колись перебували у фазі імперських націй. Мова передовсім йде про сім країн: Бразилію, Індію, Іран, Китай, Росію, Туреччину і Японію. Імперські амбіції можуть, в перспективі, виникнути також у Венесуели, Єгипту, Індонезії, Колумбії, Мексики, Нігерії, Німеччини, ПАР, Польщі, Саудівської Аравії і Таїланду. Саме перераховані вище країни після кризового 2008 року, незважаючи на економічні втрати, продовжують активно та послідовно нарощувати свій військово-технічний потенціал. Зокрема, на долю цих країн припадає майже 93% всіх контрактів на придбання зброї в останні три роки.
Деякі аналітики висловлюють сумнів у тому, що імперський статус поверне собі актуальність. Принаймні, що актуальність цього статусу буде співмірною з його актуальністю у ХІХ столітті. Але більшість експертів вважає, що навіть часткове згортання глобальної вільної торгівлі та зміна протоколів СОТ в бік толерування протекціонізму, що передбачається у випадку поглиблення світової кризи, неминуче призведе до створення планетарних «економічних секторів» (типу Євразійського союзу), де перевагу матиме найсильніша країна сектору. А вона вже, зрозуміло, візьме на себе широкий спектр класичних імперських функцій. Також прогнозується (хоча й з певними застереженнями) зникнення світової валюти та поява «секторальних» та «міжсекторальних» валют, емісію яких контролюватимуть імперські фінансові центри.
Україна у глобальному міжсезонні
Під час аналізу того, що чекає нашу державу у десятиліття між епохами Орла і Панди, треба враховувати підсумки двох десятиліть української незалежності. Ці підсумки загалом невтішні:
1. Україна практично втратила, частково втратила або втратить у найближчий час важливі ресурсні інструменти впливу на міжнародну політику. Маються на увазі ядерна зброя, військова інфраструктура (особливо кримська), ракетно-космічна галузь (включно з будуванням двигунів для військових ракет на заводі «Мотор-Січ»), газотранспортна система, нафтопереробні потужності.
2. Найближчим часом зростатиме регіональне та планетарне значення таких українських ресурсів як агросектор (включно з переробними потужностями вітчизняного агропрому), водні ресурси, нафтогони, електроенергетичні системи, гірничо-збагачувальні комбінати, два загоризонтні радари ПРО «Днепр» (у Криму і Закарпатті), літакобудування (включно з перспективним будівництвом гелікоптерів сімейства Мі-17), танкобудування, туристичні та рекреаційні зони, порти, радіокосмічний комплекс у Сімеїзі. Ці ресурси, за правильного застосування, можна перетворити на інструменти регіонального та глобального впливу.
3. Українська армія, за висновками більшості міжнародних експертів, не може на сьогодні забезпечити ефективний захист національних інтересів України. Сучасна військова техніка перебуває на озброєнні українських збройних сил у незначній (і недостатній для ведення фронтових операцій) кількості. Українська армія, судячи зі всього, не здатна вести бойові дії в режимі «комплексної цифрової присутності». Авіація перебуває на рівні початку дев’яностих років. Особливо відсталими за рівнем авіоніки та ресурсно не забезпеченими, за даними закордонних експертів, є підрозділи ударної та військово-транспортної авіації. Засоби стратегічної ППО і ПРО переважно застарілі і працюють у взаємодії з відповідними російськими системами. Військовий флот, за оцінками незалежних агентств, є некомплектним та практично небоєздатним (можливо, за винятком кількох ракетно-артилерійських катерів). Питання про фахову компетентність українських спецслужб та антитерористичних підрозділів є дискусійним, але тут також лунають вельми критичні оцінки. Головним тут бачиться те, що, на відміну від, скажімо, армії Туреччини, українська армія не є державотворчою структурою. Армійська верхівка, так само як і верхівка спецслужб практично не береться у розрахунок в іграх владних еліт України. Наші генерали не створили власної касти (соціального стану, мілітарного ордену або хунти) з власними владними інтересами і лише обслуговують інтереси фінансово-політичних угрупувань.
4. Українці ще не переконали міжнародних експертів та речників національних меншин в Україні у своїй ефективності у сфері виконання функцій титульної нації на території, яка юридично закріплена за державою Україна. Це стосується норм функціонування інформаційного простору, норм функціонування державної мови та ефективного врегулювання національних конфліктів (у випадку з кримськими татарами). Відповідно у прикордонних областях неухильно збільшується кількість людей з неофіційним подвійним громадянством і тих, хто отримує «картки» іноземної національної належності.
5. Не ліквідовано культурно-цивілізаційного розлому, що поділяє Україну на два відмінні цивілізаційні простори – Захід (плюс Центр) і Схід (плюс Південь). Після 2004 року не було жодного уряду України, який би збалансовано відображав інтереси та прагнення обох цивілізаційних просторів держави. Відповідно, цей розлом залишається перспективним чинником уможливлення територіальної дезінтеграції України.
6. Досі не виконано обіцянок державної адміністрації України щодо євроінтеграції, які були озвучені ще у 1990-х роках. Незалежні оцінки процесу зближення України з ЄС на поточному етапі радше негативні, аніж позитивні. Зовнішні умови залучення України до ЄС, які й до того не були безхмарними, в останні роки погіршились. Окрім всього означеного, за даними опитувань, зростає скептицизм населення України щодо євроінтеграційних планів владної еліти. Цей скептицизм став помітним після фінансової кризи у Греції 2011 року.
7. Визначальним (за межами піар-казок) стрижнем сучасного українського зовнішньополітичного позиціонування залишається Великий договір з Російською Федерацією 1997 року та Харківські домовленості 2010 року. Одночасно Україна є членом Ради Європи та інтегрована до низки політичних та комунікативних європейських проектів. Речники правлячої еліти заявляють про європейський вибір України і паралельно зміцнюють свою реальну інтеграцію до групи російських правлячих еліт. США також традиційно зберігають значний вплив на українські еліти (особливо бізнесові та медійні їхні складові). Тобто для України залишається актуальною схема «інтерференції зовнішніх впливів» з поступовим зміщенням фундаментальних інтересів владних еліт у бік північного сусіда.
8. Політична верхівка країни більш консолідована, ніж за часів попереднього президента, не відбувається руйнівних «адміністративних війн» між гілками влади, як у 2005-2009 роках, але ця консолідація досягнута не як баланс інтересів еліт, а як поетапна монополізація влади в руках тільки однієї регіональної фінансово-промислової групи, яка використовує для контролю за економікою позаекономічні інструменти, а для контролю політичного простору застосовує переважно прямі технократичні засоби. Відповідно, електоральна та реферативна база підтримки влади звужується, спостерігаються явища «системної фрустрації» цілих секторів публічного політичного і медійного поля та спалахи протестний настроїв, особливо на Заході України.
9. Хоча Україна не має відвертих ворогів серед сусідніх країн, їхні чільні політики час від часу роблять заяви про перегляд існуючих кордонів. Україна 2009 року фактично відступила Румунії нафтоносний шельф біля острова Зміїний. Цей казус ніби ні про що не говорить. Хоча, як знати, часом великі обвали починаються з маленького камінця...
10. Екологічна ситуація в Україні загрозлива. Чорнобиль досі є «фасадною» і дискредитуючою реальністю країни. Іноземні довідники й далі не рекомендують довший час залишатись на території України, вживати місцеві харчі і воду. Це перешкоджає та, скоріше за все, перешкоджатиме у майбутньому розвитку туристично-рекреаційної галузі та (можливо) експорту продукції агросектору.
Отже, повернення на міжнародну арену «регіонального імперіалізму» Україна зустрічає не в найкращій для себе ситуації. Проблеми зростають і ззовні, і всередині країни. Саме тому вона фігурує в обговорюваному тепер так званому «списку Бжезінського», де перераховані країни, які можуть бути під час бурхливого імперіалістичного «міжсезоння» поглинуті регіональними імперіями або ж потрапити на безнадійно «близькі» навколоімперські орбіти. Тим більше, що прогнозований майбутній гегемон світу поки що не виявляв стурбованості щодо долі напівнезалежних держав та національних анклавів. Судячи зі всього, Панді найближчим часом буде не до цілеспрямованої політики дезінтеграції владних еліт супротивників, яка в останні десятиліття була чи не найулюбленішою стратегією Орла. Китай, скоріше, намагатиметься ситуативно бути на боці тих молодих імперій, які «кусатимуть» ослабленого світового лідера.
Аналітики (і військові, і політичні) досі сперечаються, чи була російсько-грузинська війна 2008 року першою з війн однієї з таких молодих імперій проти надто активного васала старої. Так воно чи ні, проте, здається, ця війна ще не переконала світ у спроможності Ведмедя безкарно смикати Орла за дзьоб. От якби нині Москві вдалось врятувати Асада від долі Каддафі, Росія стала б першою з пророкованої низки реалізованих молодих імперій епохи глобального «міжсезоння». Можливо, недарма останній з радянських авіаносців став тепер на якір біля берегів Леванту? Там, де розташована остання радянська військово-морська база за межами колишнього СРСР. У цих несподівано актуалізованих «останніх фрагментах» є таки щось символічне. Із впертих тіней минулого іноді, за великого бажання, можна сплести таку собі «свіжу реальність». Адже вдалось колись Юстиніану на кілька десятиліть відродити знищену варварами владу Римської держави від Геркулесових стовпів до озера Севан. З іншого боку, далеко не всі такі спроби були вдалими. Успіх чоловіка чарівної Феодори скоріше виняток, аніж правило.
Хтозна, які саме сюрпризи принесуть людству зміни маленьких чисел та розділових знаків на демонстраційних дисплеях провідних бірж. І якої форми набудуть пресловуті «старі гроші» у найближчі роки.
Як розпачливо репетував один із героїв знаменитої трилогії Айзека Азімова «Фонд»: «Імперія? Стара Імперія, про яку нам у школі розповідали? Вау! Нічо собі! А я ж завжди був впевнений, що її більше немає...»