Напередодні нового 2018 року Україна отримала гарний подарунок – з полону звільнено 73 заручники, які перебували на території незаконних ДНР та ЛНР. Вітаю кожну родину, до якої повернувся батько, чоловік, син… Розумію біль тих сімей, знаю про їхні недоспані ночі, сльози і молитви, бо разом із всією країною також переживав за їхню долю, з одним із заручників знайомий особисто.
Попри таку приємну звістку мушу наголосити, що в ОРДЛО лише за офіційними даними перебуває понад сто українських заручників. А скільки ще таких, які зникли безвісти… Виходячи з того, що попередній обмін полоненими відбувався аж 14 місяців тому, напрошується висновок – українська влада не докладає належних зусиль задля звільнення полонених на Донбасі. Якщо влада вживає слово «полонений», то чому досі не визнає офіційно, що в нас триває війна і заодно не ліквідовує незаконні терористичні угрупування. Насторожує і те, що обмін полоненими відбувся в нерівних кількостях – 73 на 233… Безперечно, що краще так, аніж ніяк, проте за три роки війни українська влада і дипломатія повинна була навчитися більш чітких артикуляцій, більш конкретних вимог, більш прийнятних рішень. Життя кожного українця є безцінним, а тому повертати на батьківщину потрібно усіх і якомога скоріше. Тим паче, якщо полонених російських найманців в українських в’язницях більше.
А загалом, тільки на третьому році українсько-російської війни, багатосторонніх домовленостей лише зараз почали частково виконувати мінські угоди, зокрема пункт «забезпечити звільнення і обмін усіх заручників та незаконно утримуваних осіб на основі (наголошую) принципу «всіх на всіх».
Два роки українська влада на міжнародній арені говорила, що перемовини тривають. І вони насправді тривали, проте були якимись асиметричними і доволі таки гібридними. Зокрема, викривлення реальності ми могли простежити хоча б в тому, що Уповноважена президента з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій та Луганській областях Ірина Геращенко офіційно сідає за стіл перемовин у Мінську з терористами із так званих ДНР та ЛНР. І це насправді доволі тривожно, адже таке враження, що мимоволі адміністрація президента починає сприймати окуповані Росією і її найманцями території як реального суб’єкта міжнародного права.
Така розмитість уявлень аж ніяк не сприяє урегулюванню конфлікту і не йде на користь у перемовинах про звільнення заручників. Ба більше – переконаний, що звільнення українських громадян з полону є заслугою лише окремих політиків, волонтерів та духовенства. А влада зі своєю зміщеною системою цінностей доєдналася до цього процесу чи не в останню чергу.
На жаль, представники владної верхівки так і не зрозуміли, що життя є основною цінністю, а не розмінною монетою і плацдармом для піару.
На наших мужніх воїнів попереду чекає довгий шлях перевірок спецслужбами, різними державними та правоохоронними органами на предмет вербування ворожою стороною. Переконаний, що кожен з них повернувся вірним Україні, а тому бажаю їм мужньо пройти, можливо, і не найприємніші процедури.
Хочеться вірити, що наступний 2018 рік буде роком звільнення усіх заручників, військовополонених не лише на території ОРДЛО, а й Росії. Також маю щиру надію, що 2018-й стане роком смерті «гібридності», як зі сторони російського агресора, так і з боку української влади, яка так і не навчилася дивитися правді у вічі, називати речі своїми іменами, а головне бути відповідальною за долю країни.