Власне, я давно мав написати продовження статті про повернення Криму, але тут виникла думка з’їздити... Звісно, не на окуповану територію. На визволену частину Донеччини, відчути тамтешню ситуацію, поспілкуватися з місцевими мешканцями. Це мені вдалося, враженнями я поділюся, зокрема, і в цьому тексті.
Отже, минулого разу я обґрунтував необхідність зробити мешканців окупованого Криму прихильниками повернення півострова під контроль України. Повторю: ані депортації, ані масової втечі кримчан з Криму не буде, тож якщо ми хочемо повернути цю територію – треба враховувати думку місцевого населення.
На Донеччині я спілкувався з цілком випадковими громадянами, які, скажімо так, з недовірою ставляться до України, її державного апарату. Наприклад, вони розповідають, що за будь-яку критику влади можна потрапити до СБУ за звинуваченням у сепаратизмі, щобільше, стверджують, СБУ має план щодо кількості затриманих сепаратистів. За їхніми словами, багатьох затримують тільки для виконання такого плану. Мало кому таке сподобається. Але при цьому ніхто з моїх співрозмовників не висловлював симпатій до ДНР: з обуренням розповідали і про безправ’я, і про те, що значить «попасть на подвал», і про комендантську годину, і про «віджим» майна. За логікою цих людей, причиною появи ДНР є Майдан, а головним винуватцем – Янукович, який втік зі свого поста замість утримувати стабільність. Україна зразка 2012 року виглядає для них втраченим раєм.
«Оце в людей каша в голові» – скаже хтось із читачів. Так, каша. Але, на жаль, мало хто з громадян України – як на Заході, так і на Сході – вміє критично ставитися до «каші» не лише в чужій, а й у своїй голові. А ще менше – здатні спілкуватися з опонентами, які обстоюють протилежну позицію.
Проблема України в широкому розумінні – це та сама проблема чорного собаки, про яку я вже згадував. Коли двоє говорять про чорного собаку, проте один має на увазі пуделя, а інший – бульдога. У такому випадку найкраще, що могла б робити якісна національна еліта (якби вона в якийсь фантастичний спосіб з’явилася, а потім ще більш фантастичним чином прийшла до влади), – це почати говорити суспільству незручну правду і водночас чітко розставляти пріоритети. Грубо кажучи, у конфлікті між умовними «бандерівцями» і умовними «сталінцями» об’єктивно показувати злочини з обох боків і пояснювати, що мета незалежної української держави – щоб ніхто не міг вбити, скривдити або якось обмежити громадянина України через те, що він належить до «неправильної» етнічної чи релігійної групи, «неправильного» класу, має «неправильну» сексуальну орієнтацію чи «неправильно» трактує якісь події минулого або сучасності. Натомість держава неминуче каратиме за конкретні дії, спрямовані на насильницькі зазіхання на незалежність, територіальну цілісність, а також на порушення законів і прав громадян.
З Донбасом нам ще пощастило: маріонеткові ДНР і ЛНР настільки карикатурно-неефективні, що на їх тлі Україна виглядає доволі навіть привабливо. З Кримом гірше. Проблема в тому, що Україна за всіх можливостей поки що примудряється виглядати трохи гірше від Росії. У нас досі дика корупція, у наших підприємців досі можуть «віджати» бізнес, наші політики досі годують нас псевдопатріотичним популізмом, а поліція може не приїхати на виклик або «зам’яти» незручну справу. Все як і в Росії, але Росія зараз має більше грошей – завдяки своїм природним ресурсам.
Тому для повернення Криму нам потрібно передусім перестати бути «постсовком», «маленькою Росією». Так, це важко, це тема для багатьох статей і дискусій – але українські громадяни, що мешкають в окупованому Криму, мають чітко відчувати відмінність між Україною і Росією. Непогано було б, якби це була така ж різниця, як між Росією та Латвією. Громадянин має чітко розуміти: Україна відрізняється від Росії не тільки мовою, прапором й етнографічними пам’ятками. Україна принципово інакша, і ця інакшість – у кращий бік.
Інший аспект – чіткість щодо перспектив Криму та його мешканців у складі України. На жаль, популістичні випади наших безвідповідальних політиків не вносять ясності: як Україна трактуватиме учасників та організаторів псевдореферендуму? Як трактуватиме тих, хто переїхав до Криму під час окупації? Що буде з актами купівлі-продажу та відчуження майна, здійснених у роки окупації? А що з працівниками окупаційної поліції та ФСБ?
Окреме питання – кримські татари. Зараз з популістичною метою обговорюється тема перетворення Автономної Республіки Крим на Кримськотатарську Автономну Республіку. Хоча найімовірніше забезпечення культурних прав етнічних росіян у Криму буде якраз предметом міжнародних переговорів та компромісів у випадку, якщо хтось із майбутніх керівників Росії погодиться на зміну статусу півострова. І що тоді? «Вибачте, шановні кримські татари, не буде вам автономії?» Замість цього можна вже зараз створити дієві структури кримськотатарської культурно-політичної репрезентації, які діяли б на всій території унітарної України. Це набагато краще за початок федералізації за етнічною ознакою.
Я розумію, що сказане вище багатьом видасться неприйнятним. Чимало людей вважає, що державу треба будувати просто: є наша, патріотична позиція, всі, хто проти – вороги, ворогів треба знищити, арештувати або вигнати, все зробити по-нашому – оп! І Україна сильна, соборна, вільна і заможна. Але саме так думали всі ті, хто поповнював ряди «ополчення Донбасу» чи «кримської самооборони».
Шлях до єдності України може лежати тільки через реформи нашого застарілого державного механізму і загальнонаціональний діалог. Не обманюйте себе ілюзіями, що їх можна замінити ура-патріотичними гаслами і пропагандою: це не спрацювало в тоталітарному СРСР – не спрацює і в Україні, яка все-таки значно більше відкрита для світу. Сумнозвісні «почуйте Донбас» і «почуйте Південний Схід» спрацювали як пропагандистські гасла саме тому, що оголювали основну проблему України: частина українців постійно відчуває, що влада їх не чує. Просто раніше це легко каналізувалося в незадоволення мешканцями інших регіонів, яких (на відміну від «нас») влада таки слухає.
Зараз усі, незалежно від області проживання, потроху розуміють, що влада не чує нікого, крім себе. Лишилося навчитися чути і розуміти одне одного. Так, це непросто, але легкого шляху немає.