Літній український наступ іде занадто повільно, вже закінчується липень, а відчутних успіхів досі не досягнуто. Це правда? Принаймні так трактують ситуацію на лінії фронту доволі авторитетні західні видання, покликаючись при цьому на військових експертів. Ба більше, вони докоряють нашим військовим, що ми, мовляв, вас вишколювали, озброювали, а ви виявилися нездатними виконати таке «просте» завдання – розбити окупаційну російську армію і звільнити свої території.
От, наприклад, у популярній німецькій газеті Bild 25 липня вийшла стаття під назвою «Бундесвер вперше розкритикував українську армію» (Bundeswehr kritisiert erstmals die Ukraine-Armee). «Уже сім тижнів триває українська контрнаступальна операція зі звільнення окупованих територій на півдні та сході країни. Проте поки що все, чого досягли війська – це звільнення 150 квадратних кілометрів і дев'яти малих сіл», – нарікає автор допису Юліан Репке, відомий своїми текстами на військову тематику.
Чому успіхи такі мізерні, незважаючи на потужну, на думку автора, військову допомогу Заходу? Відповідь на це запитання він знаходить у секретному документі Бундесверу, який потрапив до рук журналістів видання. У ньому німецькі військовики доволі критично висловлюються щодо застосування українцями військової тактики, якої їх навчали на Заході.
Особливе невдоволення представників Бундесверу викликає те, що українське командування роздрібнює наступальні сили на невеличкі групи. «Їхні власні військові підрозділи іноді поділені настільки дрібно, що хоча кожен військовий підрозділ щось робить, спільного управління веденням бою не видно», – наголошується в документі. Німецькі військові експерти бідкаються, що це, по-перше, збільшує «небезпеку дружнього вогню», тобто вогню з боку власних військ, по-друге, «в напрямку головного удару відсутні елементи маневру, щоб розгорнути наступальний імпульс або встановити вогневу перевагу».
«Простіше кажучи: оскільки Україна розбиває свої навчені на Заході бригади на дрібні підрозділи та іноді дозволяє групам із 10 до 30 солдатів – ізольованих від решти військ – атакувати ворожі позиції, ні підготовка Заходу, ні перевага в озброєнні, ні велика кількість підготовлених солдатів не відіграють потрібної ролі. Це означає, з точки зору Заходу, що перевага українських військ над російською окупаційною армією зникне», – такий вердикт виноситься в тексті. Причому закид робиться саме українському командуванню, а не солдатам. На думку німецьких військових експертів, солдати, якраз навчені добре, а от командири своєю «недолугою» тактикою зводять весь західний вишкіл нанівець.
Руки сверблять зразу ж відповісти на такі закиди, бо відповісти є що. Але зроблю це трішки згодом. А до того згадаємо й про інші критичні статті в західній пресі. Можливо, навіть не стільки критичні, скільки песимістичні.
От, наприклад, видання The Wall Street Journal справедливо зауважує, що Збройні Сили України не отримало від Заходу всієї зброї, необхідної для реалізації такого складного завдання як широкомасштабний наступ по всій лінії фронту. «Очікування не виправдалися. Імовірність великомасштабного прориву ЗСУ у 2023 році знижується, і перед Вашингтоном та союзниками виникає тривожна перспектива затяжної війни, яка вимагатиме нових поставок сучасних озброєнь та додаткової підготовки українських військовиків», – читаємо в газеті.
Видання наводить слова військового аналітика Франца Стефана Ґеді, про те, що, згідно зі західною військовою доктриною, щоб атакувати супротивника, який окопався, «необхідно як мінімум втричі перевищувати його за чисельністю і використовувати добре скоординоване поєднання повітряних і наземних сил».
Його занепокоєння викликає і відсутність у ЗСУ переваги в небі. Адже без неї, як навчає західна військова наука, складні наступальні операції просто неможливі. Жодна західна армія ніколи не почне наступальної операції на укріплені рубежі супротивника, не маючи повної переваги в небі.
А от цікаво: на що сподівалися західні уряди, озброюючи й вишколюючи нашу армію для наступу, але не забезпечивши її авіацією – головним елементом сучасних наступальних операцій? А ще за умови браку артилерійських набоїв, ракет дальнього радіусу дії, касетних боєприпасів (на ранній стадії наступу). І в статті у WSJ є відповідь на це запитання: сподівання робилося на мужність та винахідливість українських військовиків. Але дива не сталося. Винахідливість не дозволила пролетіти над щільними мінними полями, а мужності виявилося недостатньо, щоб викурити противника з потужно обладнаних бліндажів.
Нарікання на повільний наступ української армії проглядаються й у статті в The New York Times. «Невеликі територіальні досягнення коштують занадто дорого з урахуванням втрат. Українська піхота дедалі більше зосереджується на окопних атаках, але тепер її лави поповнюються менш навченими і старішими солдатами», – пише видання.
Про проблеми з українським наступом йдеться й у статті британського видання The Guardian. «Протягом двох місяців українські війська намагалися пробитися через щільно укріплені позиції росіян, щоб прорвати так звану лінію Суровікіна, намагаючись звільнити свою територію. Бойові дії були надзвичайно важкими, з великими втратами техніки та особового складу з обох сторін… Важливо розуміти виклик, який намагаються подолати українці. Російські війська ведуть бої, захищені кількома шарами бетонованих позицій, перед ними 120-500 метрів складних мінних полів. Вони підкріплені значною артилерійською підтримкою та ударними гелікоптерами, захищені щільними засобами радіоелектронної боротьби та протиповітряної оборони. Хоча українські війська, як правило, перемагають, коли вони вступають у ближній бій з росіянами, пробитися туди без нестерпних втрат не завжди можливо», – читаємо у статті.
Ось так бачать проблеми українського наступу на Заході. Що ж, спробуємо зреагувати. Почнімо з критики військових аналітиків Бундесверу. Вони, нагадаю, нарікали на те, що наше командування сильно роздрібнює наступальні групи. Мені насправді дуже дивно, що німецькі військовики не зауважили реальної користі від такого тактичного ходу. Адже цілком зрозуміло, що наступ величезними колонами через мінні поля на потужно захищені шанці обернувся б для українців незліченними жертвами. Невже саме цього хотіли б наші німецькі друзі?
Процитую аналітичний звіт експертів Київського Безпекового Форуму, що і є фактичною відповіддю на закиди, опубліковані в газеті Bild: «Як відомо, типовою наземною тактикою Сил оборони України є вибіркові штурми укріплень силами невеликих груп (10-20 бійців) за підтримки бронемашин, танків, артилерії і дронів. Це забезпечило стале просування ЗСУ й значні втрати ворога. Така тактика пояснюється надскладними умовами контрнаступу: щільною замінованістю місцевості на півдні, перевагою Росії в повітрі, а також неймовірною (2450 км) довжиною фронту. Українське командування не може занадто ризикувати бійцями й технікою заради пришвидшення наступу».
Якби наші бійці наступали великими військовими з’єднаннями військ на рівні батальйонів, а то й бригадами, як це відбувалося у війнах ХХ століття, то на виході ми б отримали не очікувані прориви углиб на десятки кілометрів, а радше шалені втрати і в бронетехніці, і, що найгірше, у живій силі. І як наслідок – втрату обороноздатності.
Що ж до песимізму, присутнього в текстах у The New York Times і The Wall Street Journal, то, з погляду актуального розвитку ситуації на фронті, можна стверджувати, що оцінки запізнилися мінімум на місяць. Хоча те, що робилася ставка на мужність і винахідливість українських військовиків – можна лише привітати. Проте до двох цих чинників варто додати ще й здоровий глузд. І нині ми вже стаємо свідками того, як мужність, винахідливість і мудра стратегія дають свої плоди. Силам оборони України вдалося спершу розтягнути окупаційні війська по цілій лінії фронту, намацати слабкі війська, перебити ворожу логістику, понищити збройні склади та командні пункти. Тепер уже йдеться про якісно новий етап в українському наступі, що підтверджує і свіжий звіт вашингтонського Інституту вивчення війни. І це відбувається без панування в повітрі, без переваги в артилерії і без трикратної переваги в кількісному складі. Тобто ми є свідками того, як українці руйнують усі фундаментальні засади західної військової науки.
Наскільки новий етап обіцяє бути успішним? Про це поки що не будемо говорити, аби не наврочити, за нашою тестаментально-рустикальною традицією.