УПА і повоєнна школа

Ці вчителі вже не напишуть мемуарів, бо відійшли у кращий світ. Покоління галицьких освітян, яке пройшло польську, німецьку окупаційну і радянську школи, чиє дитинство припало на Другу світову, а юність – на війну між УПА і сталінським режимом. До цих освітян належали і мої батьки, тому я відчуваю обов’язок розповісти про те, як створювалась на наших теренах школа радянського типу.

Був кадровий голод. Щойно закінчилася війна. Тут, в Україні, – а до взяття Берліна було ще кілька місяців. Вчителів не вистачало: тисячі були вбиті або репресовані. Хто мав змогу – виїхав. Тоді партія вирішила готувати кадри з місцевих, розбавляючи їх вчителями зі Сходу, що не знали жодної системи освіти, окрім радянської. Правда, на початку їх було дуже мало, особливо в гірських районах. Після кількамісячних педагогічних курсів юні галичани, яким було по 16-17 років, пішли працювати. Без жодного досвіду, ясна річ. У школи, переповнені дітьми, травмованими війною і репресіями.

Григорію Прокоповичу, сину Григорія зі села Уріж, було 17 років, коли він пішов працювати вчителем. Хоча мріяв стати священником. Після закінчення педагогічних курсів його і ще двох хлопців із Нагуєвичів – Добрянського і Грома – скерували до Турки. Від Урожа туди, якщо йти коротким шляхом через гори, – близько 100 км. Я не знаю, як батьки відпустили підлітків самих і чому не відвезли їх – а то був 1945 рік. Але досить того, що за два дні хлопці дійшли то Турки. А там – дощі і нікого з начальства немає. Тож хлопці повернулися назад. Заночували в селі Вовче в однієї жінки, яка навіть не дала їм поїсти, бо не мала чим пригостити.

Може, і добре, що так вийшло, бо наступне місце призначення було вже ближче до дому. Тато навіть відвіз Григорія туди на фірі і знайшов йому помешкання в одного доброго чоловіка, який допомагав УПА.

Смільна – це село в горах, затиснуте в ущелині, уздовж давнього військового шляху до Угорщини. І, по суті, на той час там було двовладдя: вдень – радянська влада, а вночі – повстанська. У школі був тільки один вчитель – Дмитрів, на рік старший за Прокоповича. Він швидко розтлумачив юнакові, що наразі повстанська влада тут сильніша і з нею треба контактувати. Утім, Григорія вже тримали під арештом за розповсюдження антирадянських листівок.

В Урожі та Нагуєвичах було повно сексотів і тих, кого Григорій називав «комуністами». Повстанці часто приходили на квартиру і детально розпитували, що і як він навчає у школі. У школі було повно дітей і переростків, декотрі були старші за вчителя. Зі Смільною все було гаразд. Тут можна було починати урок з молитви, розповідати історію України і не згадувати Лєніна і Сталіна. Вночі у сільраді збиралися разом селяни й упівці, обговорювали співпрацю, тобто матеріальну підтримку. А також розповідали про те, як протистояти сталінському режиму. Розплачувались упівці бофонами (бойовий фонд) і до обов’язків вчителів входило роздавати ті бофони. Звісно, перш ніж щось доручати Григорію, його перевірили. Невдовзі Дмитрів зник – його забрали із собою лісові хлопці. Григорій так і не зрозумів: забрали воювати чи вбили. «Які то були вояки... Мороз по шкірі йшов: отак два пістолети, ґранати, автомати, шапки підв'язані. Зима, а в них рукави підкочені. Кожний автомат мав напоготові. Вони не на плечах носили, а все в руках. І стійка там кругом... То вони мені все так, як своїй людині: "Буде Україна?" – "Буде"», – згадував Григорій. У Смільній бійці УПА чулися безпечно. Вони обрізали телефонні кабелі, всюди стояли пости і застави, і здавалося, що так буде завжди…

Прокоповичу на допомогу до школи прислали ще двох вчителів. У 19 років він став директором. Але недовго, бо на місце вчителів прибула ціла вчительська родина зі Сходу. Так він опинився в сусідньому селі Бистриця.

Не знаю, яка була тоді освітянська політика, але вчителів постійно перекидали з місця на місце, тримаючи їх у напрузі. Моїх батьків також, хоча в них було двоє малих дітей, а згодом з’явилася ще й я. Повстанці не чіпали вчителів, якщо ті не доносили на них. Розуміли, що дітей потрібно навчати читати й писати, а за можливості – виховувати в націоналістичному дусі.

У селі Бистриця директором була дочка священника зі Сторони. І склався дуже дружній колектив, у якому не було місця колаборантам і зрадникам.

Та з часом школи почали заповнювати приїжджі вчителі – здебільшого молоді жінки або навіть цілі вчительські родини. Вони не комунізували села, радше навпаки – самі асимілювалися тут і створили цілі вчительські династії. Тепер учителюють їхні онуки. Щоправда, вчителі російської мови тримались окремо і намагалися вижити, мріючи перебратись до міста, куди вночі не приходили повстанці й не стукали у вікна.

У багатьох старих школах на стрихах ще збереглися класні журнали, у яких є безцінні відомості про тих, хто навчався в 40-50-х роках минулого століття. Часом писали «вибув (вибула) з батьками», що означало тільки одне – родину вивезли до Сибіру. Репресували і вчителів. 19-річну вчительку із села Залокоть Марію Попадин заарештували за листа, якого вона написала в 14 років своєму двоюрідному братові в Сибір. Дали їй 10 років. Її здав у руки НКВД наречений – син директора школи в Підбужі, який згодом вигідно одружився з «москалькою».

Кадрів тепер вистачало, і контроль за вчителями здійснювали агенти НКВД, які були в кожній школі, у кожній установі. Набирали цих агентів з місцевих вчителів, і вони стежили вже як агенти КДБ аж до кінця 1980-х. Один з них був сусідом Прокоповича і зі своєї хати йому було дуже зручно стежити за Григорієм, що повернувся із заслання.

Григорій вирішив здобути повноцінну освіту, коли зрозумів, що більше не зможе розмовляти з дітьми про Україну і молитися разом з ними. Так виникла ідея організувати в рідному селі підпільну школу «Організація ім. Степана Бандери», яка не просто підтримувала повстанський рух, а поширювала націоналістичні ідеї. Керував організацією урізький вчитель Стасик, родом зі Станіславщини. Григорій тоді заочно навчався на історичному факультеті Львівського університету і вчителював у селі Бистриця. Він став секретарем організації і взяв собі псевдо «Ігор».

9 грудня 1949 року Григорія Прокоповича заарештували. Він отримав 25 років ув’язнення. Більше йому не довелося вчити дітей. Після звільнення працював на чорних роботах, а вже за часів незалежності став регентом церковного хору в Урожі. Помер у 2008 році.

Два роки тому земляки облаштували його могилу і встановили меморіальну таблицю на Народному домі.

У 2000 році до Урожа приїхав знаний дисидент і правозахисник Володимир Овсієнко, щоб записати інтерв’ю з Григорієм Прокоповичем. Саме воно стало основою мого допису, адже в рідному селі Григорій нікому про це не розповідав. Сам виховував сина, але попросив його вийти з кімнати, коли записували те інтерв’ю. Хоч тоді вже, здавалося б, можна було не боятися. Бо не кожна людина здатна впоратися з екзистенційним страхом, знаючи, що поруч живуть нащадки тих, хто знищив її молодість.