Сходження з політичного Олімпу ВО «Свобода» після поразки на дочасних парламентських виборах-2014 оголило правий політичний фланг. Але звільнена ніша недовго була порожньою, адже ще під час Революції гідності на арену вийшов набагато радикальніший рух «Правий сектор», який уже тоді почав перебирати на себе симпатії націоналістично налаштованого електорату.
Потрапивши зі сцени Майдану у владні кабінети, «єдина сила українців» лише прискорила політичний фінал – завдяки непрофесійності й підозрам у нечистоплотності чиновників, які за її квотою отримали доволі «хлібні» посади, та нескінченним провокаційним вибрикам своїх партійців. ВОС справно постачала ефектну картинку для кремлівської пропаганди й відлякувала цивілізований світ від України, змушуючи її постійно виправдовуватися від звинувачень у «неонацизмі». І це при тому, що українське суспільство чітко продемонструвало своє ставлення до праворадикалів: на президентських виборах Олег Тягнибок здобув 1,16%, демонізований лідер ПС Дмитро Ярош – 0,70%, а на парламентських очолювані ними партії взагалі не подолали прохідного бар’єру (4,71% і 1,80% відповідно).
Утім деяке, доволі фрагментарне, представництво і ВОС, і ПС таки отримали, насамперед завдяки мажоритарникам із Центральної України. Та новою правицею вони так і не стали, хоча на це були певні сподівання. На жаль, політичні дебютанти з ПС дуже швидко уподібнилися до своїх попередників і почали повторювати фатальні помилки «свободівців», які, зрештою, і занапастили їх.
Лови на лібералів
Виразним підтвердженням цього симптому стала нещодавня заява «За національну відповідальність інтелігенції!», у якій провід ПС нещадно розкритикував письменника Юрія Андруховича, фактично звинувативши його у пропаганді «постмодерного неоцинізму» та «генітальної (ні, не геніальної) літератури». Автором цієї тиради вважають дрогобицького професора й одного з лідерів ВО «Тризуб» імені С. Бандери Петра Іванишина, який закидає «сумно відомому у фахових колах» літератору такі «гріхи»:
- безапеляційне утвердження космополітизму із одночасним запереченням ідеї та чину діячів національно-визвольного руху, передусім Степана Бандери, як начебто «мертвих героїв», на популяризацію яких треба ввести «мораторій»;
- огидне паплюження українських письменників-класиків (наприклад, характеристика Тараса Шевченка як «пияка і шланга», Григорія Сковороди як «педераста», Івана Франка «як атеїста кінченого» та ін.);
- пропагування у своїх творах та активна публіцистична підтримка різних форм статевих збочень (від еротоманії до гомосексуалізму);
- уперте, ще з 2010 року закликання до відокремлення від України Криму та Донбасу як начебто «частин російської нації».
Із тексту скандальної заяви ПС нібито логічно випливає, що для сучасної України мало не однакову небезпеку становлять «безрідний» космополітизм, «гнилий» лібералізм і авторитарна Росія, котра, зауважмо, абсолютно неприхильна до космополітизму й лібералізму, як і підгодовувані нею праворадикальні «західні партнери». Жодних суперечностей ПС тут не добачає. Тому «вдумливим» і «національно свідомим» учителям військово-політичний рух радить обирати інших людей у ролі моральних авторитетів (поіменний список, на жаль, не запропонований) і не влаштовувати зустрічі в університетах з таким «агітатором сепаратизму і космополітизму», як Андрухович, бо це, бачте, «прояв диверсії проти держави». Краще, либонь, ізолюватися від світу.
Свого часу у схожій тональності висловлювався знаний свободівський націократ Юрій Михальчишин, який анонсував, що «коли ми з вами підемо до перемоги, у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога. Коли ми підемо у свій ідеологічний похід, в нашому тилу не повинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції, яка називає борців за національну свободу «фашистами» та «нацистами», каже що ми не толерантні, надто різкі, недемократичні».
Від ненависті до «гнилих» лібералів буквально захлиналися й інші «зіркові» спікери ВОС – Ігор Мірошниченко й Ірина Фаріон, котрі регулярно виступали із гнівними ескападами проти «грантоїдів», «слабосилих лакеїв» і «наймитів кримінальної влади». Саме через таку позицію ВОС постійно критикували українські інтелектуали, закликаючи лідерів недавньої демократичної опозиції , що нині є владою, рішуче відмежуватися від сумнівного «товариства побратимів».
«Представники «Свободи» часто видають себе у медіа за толерантних демократів, – зазначали підписанти відкритого звернення. – Утім, багато ознак вказують, що фундаментальні переконання партії відзначаються нетерпимістю до меншин і прагненням до виняткової форми етнократії. Тягнибок і команда демонстративно плекають історію спротиву УПА нацистській окупації України. Попри це, деякі члени «Свободи» проявляють інтерес до праць представників фашистського руху Німеччини, що виходить за рамки винятково академічних зацікавлень. «Свобода» стверджує, що є проєвропейською партією. Але її етноцентричний і гомофобний світогляд прямо суперечить принципам, на яких відбувалася європейська інтеграція. «Свобода» заявляє, що є типово європейською партією. Втім, вона належить до ультранаціоналістичного Альянсу європейських національних рухів, що включає деякі найбільш екстремістські праворадикальні партії ЄС, які викликають збентеження, відразу і сором у більшості європейців».
Але тоді, 2012 року, в «парасольковому» Комітеті опору диктатурі не прислухалися до цих заяв, мотивуючи свій крок тим, що опозиція має бути єдиною в боротьбі з режимом президента Віктора Януковича.
Демонстративна нелюбов до космополітичного Заходу, однак, не завадила націоналістам стати однією із партій Євромайдану та на певний час навіть пом’якшити свою радикальну євроскептичну риторику. Але врешті-решт вони таки не втрималися: повернулися на звичні ексклюзивні рейки етноцентризму та мантр про «Європу націй». Ба більше, ВОС здійснила спробу приватизації спадщини Революції гідності, назвавши її яскравим прикладом «бандеризації», а рушійною силою Майдану був оголошений націоналізм, без якого протест би «здувся на стадії наївних прохань до «євроінтегратора» Януковича «Підпиши!» (асоціацію з ЄС)». Іще раніше, під час президентських виборів, Тягнибок проголосив самого себе «єдиним кандидатом від Майдану», бо його колеги по революційній сцені Арсеній Яценюк і Віталій Кличко не брали в них участі.
Вартові традиційних цінностей
І якщо з ВОС усе зрозуміло: його політична зірка згасає, то із ПС справа дещо складніша і не така однозначна. Попри всю його одіозну славу, роздмухану кремлівською пропагандою до небачених масштабів, бойове крило «правосеків» завойовує щораз більшу повагу в суспільстві завдяки героїчній боротьбі з російсько-терористичними збройними формуваннями на Донбасі. Про бійців невизнаного державою Добровольчого українського корпусу високої думки не лише їхні ідейні прихильники, але й офіцери Збройних Сил. Один із них, полковник Олег Зубовський, у розмові з журналістом американського видання Los Angeles Times Сергієм Лойком сказав, що найбільш радикальним вчинком цих хлопців є те, що вони приїхали на Схід і добре воюють пліч-о-пліч з регулярною армією в найбільш гарячих точках, у тому числі в Донецькому аеропорті.
Водночас політична риторика ПС і його стрижневої структури ВО «Тризуб» якщо і не нівелює, то суттєво підважує бойові заслуги членів руху, виштовхуючи його на маргінес і позбавляючи підтримки частини суспільства (до речі, партія виступає проти інтеграції України в ЄС і НАТО). Навіть «закінчені» ліберали й переконані західники, які спочатку з цікавістю й обережною симпатією придивлялися до ПС як нової, щирої та некорумпованої сили, нині остаточно позбуваються ілюзій. Адже, виходячи на Майдан, українці справді прагнули свободи (без лапок), а не диктатури печерного націоналізму.
Ще кілька років тому творець «генітальної літератури» Андрухович влучно зауважив, що парадоксальним чином найбільш антиліберальна політична сила має назву «Свобода», що насправді мала б називатись більш відповідно до своєї суті – «Держава», «Нація» або «Примус». Нині ж її естафету в боротьбі з «толерастами» й «ліберастами» переймає ПС, помилково вважаючи, що всі проблеми в країні подолано, тому не залишається нічого важливішого за цькування космополітичних постмодерністів. Причому, як зауважив громадський діяч Олесь Доній, це відбувається цілком у сталінсько-комуністичному стилі:
«Політична сила, яка проводить депутатів до Верховної Ради, претендує на владу та для частини суспільства є уособленням національних цінностей, вирішила визначати, хто з українських письменників «правильний», а хто – «неправильний». Перший потрапив «під роздачу» Андрухович. Якщо українське суспільство його не захистить, то ми втратимо ту цінність, якою відрізняємося від «русского міра» – право на свободу думки. Нагадаю,що в Севастополі російські україножери першим ділом палили українські українськомовні книжки. Нам варто захищати українське суспільство від російської інформаційної агресії, а не від сучасної української культури (до якої і належить Андрухович, подобається він комусь у «Правому секторі» чи не подобається)».
Зрештою, цим питанням переймаються не лише «правосеки», а й такі респектабельні урядовці, як гуманітарний віце-прем’єр – міністр культури В’ячеслав Кириленко. Він, виявляється, перестав сприймати «фривольні тексти» з-під пера все того ж Андруховича. Його твори, зокрема збірку есеїстики «Лексикон інтимних міст», посадовець не дав би читати своїй доньці, бо там – о жах! – є ненормативна лексика (напевно, абсолютно не властива цнотливій українській літературі та взагалі відсутня в українському соціумі як явище). Тож соратники Яроша в архаїчному консерватизмі не почуваються самотньо, є в них братнє плече і в Кабміні, і в Національній експертній комісії з питань захисту суспільної моралі.
Та й сам провідник ПС продемонстрував свій інтелектуальний засяг у праці «Нація і революція» (2013), висловлюючись достоту як «соловейко» Михальчишин: «На культурній ділянці третього антиукраїнського фронту нас опрацьовують «літератори»-постмодерністи (до речі, багато хто із них справді має українське походження, а їхній духовний гуру, Грабович, чомусь уперто видає з себе українця). Захід, як завжди, намагається «загрібати жар чужими руками», а тому наймає собі на службу усіляких андруховичів, жаданів і карп, які, опромінившись західним постмодернізмом, виливають на українців відра своїх псевдолітературних помиїв, видаючи їх за загальнолюдські цінності та вершини гуманістичного світогляду людини. Насправді ж їх писанина є однозначно антихристиянським та космополітичним чтивом, типовим виявом культурного імперіалізму, що стоїть в одному ряду із «творіннями» широковідомого сатаніста Дена Брауна і йому подібних інших писак». Така от візитка Яроша.
І все ж ПС усіляко намагається продемонструвати свою відмінність від ВОС. Наводячи аргументи на користь власної інакшості, один «правосек» у розмові з художником Олександром Ройтбурдом якось сказав: «По-перше, в нас немає Фаріон...». Її і справді немає у ПС, але, судячи з декларацій руху, справа свободівської Орлиці живе та має відданих послідовників. Тільки от питання: який зв’язок усе це мракобісся має з Європою, реформами і модернізацією? Приблизно такий же, як стосунок «Свободи» до лібералізму. А проанонсована революційними романтиками «трансформація націоналістичної ідеології в загальнонаціональну» взагалі видається утопічним проектом, бо на такій фундаменталістській ідеології Європу в Україні не збудуєш.