Нещодавно довелося мені звернутися до низки користувачів Facebook’у з таким питанням: чому активісти, волонтери та колишні бійці АТО настільки смиренно терплять очевидні безглуздя, постійну брехню, неоднозначні «наїзди» на захисників країни і кричущі факти корупції з боку владної верхівки України? Серед тих, хто надіслав відповідь, була Оксана Репінська, активна учасниця соцмережі з міста Вінниці.
Громадянська позиція жінки мені дуже симпатична. Але вийшло так, що ми з нею сильно розійшлися в думках з приводу одного висловлювання колишнього заступника губернатора Одеської області Саші Боровика. Оскільки такі розбіжності зараз дуже характерні для України, дозвольте зупинитися на цьому докладніше.
Через кілька днів після згаданого опитування Боровик, ще тоді заступник голови області, публічно дав оцінку інциденту, що трапився в одеському аеропорту з двома політиками. Нагадаю, 2 травня група одеських патріотів не пустила до Одеси нардепів від «Опозиційного блоку» Юрія Бойка і Вадима Новінського. Активісти ставили їм у провину членство в колишній Партії регіонів, таємну роботу на Кремль і сприяння провокаторам від «русского мира», а також деякі економічні махінації.
Варто зазначити, що обидва депутати мають такий незавидний ступінь одіозності, що захищати їх – справа не найприємніша. Але хіба мало хто і кому не подобається. В Україні є правоохоронні органи, вони й повинні вирішувати, як діяти щодо осіб, котрі вчинили щось протиправне. Доки немає рішення суду, людину не можна обмежувати в цивільних правах. Ось приблизно в такому дусі і висловився Боровик, коментуючи інцидент в аеропорту.
«Коли хтось... заблокований в аеропорту, це, звичайно, порушення прав людей на вільне пересування, і тут повинна діяти поліція... Ми показуємо цим, що держава не можемо забезпечити (права) наших громадян – чи то з «Опозиційного блоку », чи з іншого блоку», – заявив тепер уже екс-заступник губернатора.
Вважаю таку позицію абсолютно правильною і проєвропейською, тому в коментарі написав: «Тут я згоден з Боровиком. Сенсу від таких акцій немає, тільки дають аргументи для прихильників Путіна в Європі... Якщо хтось вважає, що ті нардепи вчинили щось протизаконне, то треба домагатися суду над ними. Якщо влада не хоче судити злочинців (повинні бути обґрунтовані підозри), прибирайте цю владу».
Так ось, повернуся до розбіжностей з вінничанкою. У відповідь на мій коментар пані Репінська написала: «Вибачте, але такі Ваші міркування є частиною відповіді на питання, яке Ви мені в приватні задавали. "Убирайте єту власті". Та невже? Загалом, вибачте мене, але це блаблабла».
Якщо судити зі ЗМІ та соцмереж, така позиція зараз – далеко не рідкість в Україні. Багатьом громадським активістам у ці непрості для країни дні здається, що, якщо вони будуть обливати неугодних політиків кефіром або зеленкою, запихати їх в сміттєві баки або – ще гірше – встрявати в сутички з поліцією під час акцій, то вони нібито приводять владу в потрібний тонус, прискорюють процес реформ і наближають той час, коли країна стане по-справжньому європейською.
Насправді всі чудово знають, що такі інциденти анітрохи не впливають на владу – ні на швидкість реформ, ні на масштаб перекладання їхнього тягаря зі звичайних громадян на олігархів. Впливові чиновники як займалися корупцією, так і займаються. Як виправдовували «своїх» мерзотників, так і виправдовують. Як нав'язували «кумівську демократію», так і нав'язують...
Що гірше. Слабо діють на владну верхівку України навіть регулярні попередження впливових закордонних політиків про те, що «терпіння Заходу не безмежне» і що «Захід може втратити інтерес до України, як до країни, яка не піддається перетворенням». Якщо це трапиться, молода держава позбудеться фінансової допомоги ззовні, і їй стане ще складніше опиратися російській експансії.
Тому керівникам громадських організацій патріотичного спрямування, активним громадянам варто дуже серйозно задуматися: а чи не є їхня «зеленкова» і схожа «активність» тим хибним меседжем, який відвертає здорову частину суспільства від реальної боротьби проти антиукраїнської та антидержавної діяльності можновладців? Чи не підривають такі ексцеси імідж України в очах світової громадськості та інвесторів? А головне, чи не йде «пара» народного невдоволення у «свисток»? Ознак такого малопривабливого результату, на жаль, зараз чимало.
Питання в тому, щоб активна частина суспільства реально вплинула на поведінку нинішньої владної верхівки і при цьому залишилася у правовому полі. Тут варто згадати, як нація збиралася з силами для повалення колишнього бандитського режиму. Напередодні Євромайдану тодішня об'єднана опозиція протягом багатьох тижнів проводила акцію «Україна без Януковича», в регіонах проходили масові мітинги. Ці заходи, як правило, були узгоджені з владою на місцях, для відмови в їхньому проведенні у чиновників не було жодних підстав. На мітингах виступали найвідоміші тоді – опозиціонери – Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, рідше Віталій Кличко, а також багато шановних в областях людей.
У країні тоді також пройшла багатоденна акція протесту проти «ментовського» свавілля, спровокована беззаконням у погонах в селищі Врадіївці. Це помітно мобілізувало націю. Не кажучи вже про мітинги і пікети місцевого значення. Під час цих масових заходів активісти нібито вчили людей «виходити на вулицю». Градус суспільних настроїв постійно підвищувався. І коли «беркутівці» без особливої на те причини по-звірячому побили студентів на Майдані Незалежності, це стало тією іскрою, від якої миттєво спалахнули заздалегідь підготовлені «дрова».
Нині в Україні ситуація, як мінімум, не краща, ніж за Януковича. У країні, як і в часи регіоналів, теж господарює дуже неприємна, одіозна владна верхівка. Життя народу за правління Порошенка значно погіршилося, різко зросли тарифи та ціни. Причому далеко не все можна списати на війну. Корупція стала ще витонченішою, визнає такий знавець боротьби з нею, як Михайло Саакашвілі. Народ оббирають як тільки можуть, нахабно і безцеремонно. Нові антикорупційні структури явно не виправдовують тих коштів, які на них витратили платники податків. Дорога поліція поводиться не набагато ліпше, ніж стара «ментовка». ГПУ демонструє максимальний опір реформам. У судах здебільшого сидять все ті ж корумповані «штампувальники вироків»...
Отримавши чимало мільярдів доларів ззовні, країна дуже слабо перетворюється. При цьому команда президента Порошенка намагається робити вигляд, що все йде нормально. Брехня, яка ллється з владних кабінетів, дуже нервує людей, створює атмосферу безвиході, породжує апатію громадян і бажання емігрувати.
Але, незважаючи на погіршення життя і збереження старої кланово-олігархічної системи, народ мовчить. Чому? У політичне міжсезоння люди швидко відвикають «виходити на-віч». А без масових народних виступів в Україні жодна влада не буде належно реагувати на критику. Тому що надійно укорінених традицій демократії та необхідного набору легітимних методів впливу на владу (закони про імпічмент президента, референдум і прозорі вибори) в країні як не було, так і немає. Це – велика і вкрай тривала брехня, про яку в Україні багато говорять, але проти якої чомусь громадяни не наважуються «піднятися».
Ну, а найбільша брехня в Україні пов’язана з президентською гілкою влади як такою. На президентську посаду завжди прагнутимуть потрапити одіозні політики, що володіють або великими грошима, або зв'язками в олігархічних колах. У цих людей – особливий менталітет, у них є не один паспорт, велика нерухомість за кордоном, їхні діти вчаться в іноземних престижних вишах. Має відбутися небачене диво, щоб люди такого штибу почали глибоко розуміти турботи основної маси громадян. Але дива трапляються лише в дитячих казках.
Дуже важливо розуміти, чому в доступному для огляду майбутньому Україна не матиме такого президента, яким, наприклад, були Вацлав Гавел чи Лех Валенса. Країна переживає перехідний період, тут ще не все розкрадено і приватизовано за безцінь, не розпочато продаж землі, народ ще не до кінця примусили платити за вже оплачену податками медичну допомогу... Така країна є «золотою жилою» для тих, хто в період першої хвилі приватизації, в 1990-ті роки, зумів захопити якісь активи або створити нові за допомогою родинних зв'язків і розгнузданої корупції. Ця «еліта» (а на самій горі в Україні постійно миготять одні й ті ж особи) так просто не віддасть народу те, до чого прагнула багато років і до чого міцно-міцно приросла.
Основним виразником інтересів цієї частини «народу» досі завжди був і в осяжному майбутньому залишатиметься президент. В Україні ця посада дозволяє вертіти Конституцією, як туалетним папером. Всі знають, як легко провів конституційний переворот Янукович. Але багато хто навіть не замислюються, що точно така ж метаморфоза, тільки під іншим соусом, сталася і за Порошенка. Парламентсько-президентською республікою, якою формально є Україна, можуть зараз називати країну лише безнадійно наївні люди або ті, що зневажають право.
Через глибоку вкоріненість кланово-олігархічної системи і «планомірну» відсутність системи стримувань та противаг у владі посада президента України дозволяє будь-якому політикові, хто б її не обійняв, підминати під себе силовий блок і суддівський корпус країни. Володар цієї посади ні за що практично не відповідає, він завжди буде мати можливість спихнути провину за провал реформ і погіршення життя народу на главу Кабміну, міністрів, губернаторів та мерів. Президентська посада в Україні є постійним і незнищенним джерелом політичних конфліктів, інтриг і «верхівкової» корупції. Поки вона існує, країна перебуватиме між минулим і майбутнім.
Подолання всієї цієї багаторічної брехні може стати для унікальної армії українських активістів-патріотів набагато більш гідним і корисним для народу заняттям, ніж блокування одіозних політиків у транспортних вузлах та забруднення їх зеленкою. Щоправда, це можливо лише тоді, коли вони перестануть поодинці метатися по політичному полю, а об'єднаються в нові потужні партії та рухи. Сподіваюся, вінницька користувачка Facebook’у погодиться, що в цьому немає жодної суперечності з тим, про що я її запитував.