Безпрецедентний ривок ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН) під проводом Ульріха Зіґмунда та її приголомшливі 43% голосів стали потужним політичним струсом, що безжально розкрив цинічну тріщину в європейській свідомості. Вибори в Саксонії-Ангальт у вересні 2026 року увійшли в історію не просто як черговий газетний сплеск уваги до успіхів правих, а як болісне відлуння загрозливої втрати історичної пам’яті. Під час агітації в Маґдебурзі та Галле лунали заяви, від яких стає моторошно: повністю заблокувати оборонну й фінансову підтримку України, «припинити марнувати кошти на чужий конфлікт» та без жодних зволікань видворити українських біженців, які шукають прихистку від російських ракет.
Праві популісти цинічно жонглюють формулюваннями, продаючи свій цинізм під маркою «захисту німецького платника податків» та «боротьби за національні інтереси». Однак за цим глянцевим фасадом суверенного егоїзму ховається глибока і тривожна моральна амнезія. Ті, хто сьогодні з високих трибун вимагає вказати українським біженцям на двері, вдають, ніби історія Німеччини почалася з чистого аркуша, а її вина перед українським народом повністю погашена.
Але історія – це не бухгалтерський баланс, який можна списати після закінчення терміну давності. І якщо хтось у сьогоднішньому Берліні чи Маґдебурзі вважає, що Німеччина нічого не винна Україні, йому варто уважніше вдивитися в криваві тіні власного минулого. Перш ніж закликати до вигнання біженців і закриття кордонів, правоекстремістським ідеологам варто було б згадати, чиї предки вісім десятиліть тому перетворили українську землю на випалену пустелю. Під час Другої світової війни саме Україна стала епіцентром націонал-соціалістичної політики «життєвого простору» (Lebensraum) та расистської ідеології винищення. Гітлерівський «Генеральний план Ост» передбачав перетворення цієї квітучої землі на колонію Третього Райху, а її населення – або на рабську робочу силу, або на об’єкт повного знищення.
Коли спадкоємці політичних ідей тих років сьогодні зверхньо розмірковують про «небажаних чужинців», історична правда дає їм дзвінкий ляпас. Із понад 2,4 мільйона радянських громадян, вивезених до Німеччини на примусові роботи як «остарбайтери», переважну більшість становили українці. Їх перевозили в товарних вагонах, клеймували буквами OST, морили голодом і до виснаження змушували працювати на заводах Krupp та IG Farben, а також на сільськогосподарських підприємствах по всій Німеччині, зокрема й на полях нинішньої Саксонії-Ангальт. Німецьке економічне «диво» воєнних років було в буквальному сенсі побудоване на кістках і крові того жорстокого рабства, у яке були втягнуті мільйони українців.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleМатеріальні та людські збитки, завдані Україні Вермахтом і з’єднаннями СС, не піддаються жодній фінансовій оцінці, хоча навіть сухі цифри шокують. За час фашистської окупації на території України було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, знищено тисячі лікарень, шкіл та промислових підприємств, а мільйони людей втратили домівку й життя. Україна втратила понад вісім мільйонів своїх громадян – кожного п’ятого жителя.
Німецька історична пам’ять довгий час допускала зручне і глибоко підле спотворення, розчиняючи ці колосальні жертви в розмитому понятті «радянських втрат» і тим самим дбайливо викреслюючи українську трагедію зі сфери власної моральної відповідальності. Відомий американський історик Тімоті Снайдер у своїй фундаментальній праці «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» показує, що Україна опинилася в самому центрі масового насильства, розв’язаного Сталіним та націонал-соціалістами. За його оцінкою, між 1933 і 1945 роками Україна була «найнебезпечнішим місцем у світі». Саме тут перетнулися сталінський терор, Голодомор, націонал-соціалістична окупація та Голокост.
При цьому Снайдер вказує на те, що європейська пам’ять про масові злочини XX століття довгий час була сконцентрована насамперед на протистоянні між Німеччиною і Радянським Союзом, через що специфічний досвід українців та інших народів Східної Європи відійшов на другий план. У його інтерпретації жертви цих злочинів повинні розглядатися не просто як частина історії двох наддержав, а як самостійні народи, що опинилися між двома тоталітарними проєктами знищення. Саме тому питання історичної пам’яті має сьогодні не лише академічне, а й пряме політичне значення: від того, як Німеччина розуміє своє минуле, залежить і те, які висновки вона робить з нього для сьогодення.
На цьому тлі актуальна позиція АдН виглядає особливо показово. Партія, яка вимагає припинити підтримку України й фактично дистанціюватися від країни, що стала жертвою нової агресії, одночасно чимраз рішучіше виступає проти базового принципу німецької політики пам’яті, заснованої на визнанні історичної відповідальності. Особливо чітко це проявляється у висловлюваннях найбільш радикальних представників АдН, для яких осмислення національного минулого стало не предметом відповідальності, а об’єктом політичного реваншизму.
Політик від АдН Бйорн Гьокке увійшов в історію своєю скандальною промовою в Дрездені в січні 2017 року. Говорячи про берлінський Меморіал жертвам Голокосту, він заявив, що німці – «єдиний народ у світі, який поставив пам’ятник ганьби в самому серці своєї столиці», після чого висунув вимогу «розвороту на 180 градусів у політиці пам’яті».
Ці слова – не просто провокація популіста, а ідеологічна платформа, на якій зростає сучасний німецький правоекстремістський реваншизм. Коли партія з такою філософією вимагає припинити підтримку країни, що протистоїть новій тоталітарній агресії, це виглядає як цинічна спроба зрадити жертву вдруге. Німеччина не просто «не погасила» свою вину перед Україною за злочини націонал-соціалізму – вона навіть не почала усвідомлювати масштаб цієї вини в усій його трагічній повноті. Точкові компенсаційні виплати групам тих, хто вижив, здійснені наприкінці XX століття, були лише символічним жестом, але аж ніяк не повним спокутуванням за зруйнований генетичний та економічний фундамент цілої нації.
Доля розпорядилася так, що сьогодні Україна знову змушена вести криваву оборонну війну проти агресора, який застосовує ті самі методи варварства, знищення міст та примусової депортації населення, які Берлін використовував вісімдесят років тому. І в цей переломний момент історії в Німеччини немає ні морального, ні політичного права стояти осторонь або – більше того – повертатися до України спиною.
Прийом українських громадян, які тікають від бомб (в основному жінок і дітей), безкоштовна медична допомога, освіта й фінансова підтримка – це не «щедрий жест благодійності» і не «важкий тягар», на який так полюбляють скаржитися оратори з АдН. Це лише нікчемно мала частина того неоплатного історичного й морального боргу, який сьогоденна Німеччина повинна виплатити українському народові за жахи 1941–1944 років.
Зустрічати українських біженців докорами й ультиматумами про депортацію – означає демонструвати вищий ступінь історичної глухоти та черствості. Парадокс виборів вересня 2026 року полягає в тому, що сили, які найгучніше кричать про «національну гідність» та «німецькі інтереси», насправді ганьблять Німеччину на очах усього цивілізованого світу. Справжня національна гідність полягає не в тому, щоб боягузливо ховати голову в пісок і повертатися спиною до слабших, а в здатності брати на себе відповідальність за спадщину минулих поколінь. Німецьке суспільство, яке пройшло через катарсис денацифікації, не має дозволити правим радикалам переписати історію й перетворити борг спокутування на цинічну торгівлю. Підтримка України – військова, гуманітарна, фінансова й людська – повинна залишатися непохитним консенсусом німецької держави доти, доки на українську землю не повернеться мир. Усе інше означало б тільки одне: спадкоємці злочинців минулого знову зраджують тих, кого їхні предки колись прирекли на рабство й смерть. І цей історичний рахунок не зможе обнулити жоден, навіть найгучніший, тріумф правих екстремістів на виборах.
На щастя, федеральний уряд чітко окреслює рамки дозволеного. Одразу після оприлюднення шокуючих результатів у Саксонії-Ангальт канцлер Фрідріх Мерц виступив з гранично жорсткою заявою: курс Берліна на підтримку Києва не підлягає жодному перегляду, а популістські демарші АдН не змінять міжнародних зобов’язань країни. Мерц виступає з прямим попередженням на адресу праворадикалів: будь-які спроби «Альтернативи для Німеччини» вийти за межі Основного закону, розхитати демократичний порядок або розірвати базовий консенсус історичної пам’яті будуть жорстко відкинуті державними інститутами. ФРН не дозволить екстремістам диктувати зовнішню політику й руйнувати правові засади, на яких вибудовувалася післявоєнна Німеччина.
Однак заяви з відомства федерального канцлера – це лише офіційний щит. Те, що сталося в Саксонії-Ангальт, означає, що німецьке суспільство вступає в період найважчого випробування на зрілість. Це не просто локальна криза партійної системи, а жорсткий стрес-тест для всієї національної ідентичності. Вперше за довгі десятиліття популістам вдалося переконати значну частину виборців у тому, що моральний борг – це занадто дорогий баласт, якого час позбутися заради сьогоденного комфорту.
Головний екзамен сьогодні складають не політичні коаліції в Бундестазі, а пересічні громадяни Німеччини. Їм належить відповісти на фундаментальне запитання: чи готова країна відстояти уроки власної історії, коли вони вимагають реальної солідарності й фінансових витрат, чи післявоєнна денацифікація була лише зручним політичним фасадом, що обвалюється за перших суперечок навколо бюджету. Якщо німці дозволять радикал-популістам перетворити історичну пам’ять на предмет цинічного торгу, це означатиме моральну капітуляцію всієї системи демократичних цінностей. І витримати цей екзамен Німеччина зобов’язана – заради власного майбутнього та заради миру на європейському континенті.