69-й Каннський кінофестиваль відкривається фільмом Вуді Аллена Café Society. Аллен не запропонував шедевр, він зняв гарну, дотепну та стильну картину, яка має вийти і в український прокат у липні.
80-річного Вуді Аллена увесь час намагаються списати в тираж. Проте він хоч і не знімає вже по два фільми на рік, тим не менше з регулярністю презентує свої роботи у Каннах.
Він відкриває фестиваль уже третій раз. Café Society передували «Голлівудський фінал» (2002) та «Опівночі у Парижі» (2011).
Також його фільми з десяток разів показували тут, на Круазетт. Але завжди поза конкурсом. Аллен стверджує, що не любить змагань. Тож нагород він не має. Лише приз ФІПРЕССІ за «Пурпурову троянду Каїру» (1985) та почесна «Пальмова гілка пальмових гілок» (2002) за внесок у кінематограф.
Café Society
Зараз Вуді Аллен знімає перший у своїй кар'єрі телесеріал, який буде доступний на відеосервісі Amazon Prime Instant Video. Його назва поки не розголошується - Amazon іменує його «Безіменним проектом Вуді Аллена». Знаючи режисера, не можна виключати, що назва збережеться і у готового продукту.
Аллен відомий не лише фільмами, але і текстами. Цитувати його можна до безмежності. Ось декілька своєрідних «правил життя», якими він ділиться із всіма охочими.
Вуді Аллен. Фото: Катерина Сліпченко
Про таємницю успіху. Щоб фільм показали на великому екрані, необхідно працювати з хорошими кінооператорами. Все своє життя я так і робив. Спочатку 10 років працював із Гордоном Віллісом, потім 13 - із Карло ді Пальма. Обидва вже померли. Зараз знімаю із Даріусом Гонджі. Все, що глядач бачить на екрані - справа рук оператора. Я тільки приймаю привітання.
Про добрих акторів. Завжди запрошую хороших акторів. З ними не потрібно багато працювати. Хитрість полягає в тому, щоб найняти видатних професіоналів, а потім просто відійти у бік і дивитись, як вони працюють. Люди, з якими я працював, стали такими ще до того, як знялися у мене. Все, що я роблю, це наймаю талановитих людей і не дозволяю собі зіпсувати їх роботу. Більше нічого.
Про власне кіно. Я б перезнімав свої фільми знову і знову, якби я міг. Чарлі Чаплін мав можливість весь час робити кіно, дивитися його, вивчати його і знімати його знову і знову, якщо він цього хотів. Коли я знімаю фільм, я ніколи його не переглядаю до прем'єри, інакше мені хочеться все перезняти. Я був би щасливий, якби у мене з'явилася можливість переробити хоча б декілька моїх фільмів, зібрати тих же акторів і мати достатню кількість грошей.
Про кіно як антидепресант. Я відволікаюся роботою. Це втеча, так, але це працює. Озирніться навколо: скільки людей намагаються відволікти себе переглядом жахливих ТВ-шоу або спортивних ігор, вкладаючи енергію і надії у перемогу якоїсь команди в безглуздому футбольному матчі! І це потрібно робити знову і знову, заспокоюючи себе. Я знімаю фільми у марній надії зробити шедевр, хоча знаю, що всі мої проекти - невдалі.
Про шедеври. Я давно вже розпрощався з думкою, що створю фільм, який очолить якийсь фестиваль або зможе конкурувати із шедеврами Фелліні або Бергмана. Я постійно розчаровуюсь в своїй роботі. Мабуть, лише «Матч-пойнт» наблизився до задумки у сценарії. Фільми, які прийнято вважати моїми найкращими, - «Мангеттен» або «Енні Голл», - відрізняються від тих фільмів, які я планував зняти. «Мангеттен» я ненавиджу так сильно, що хотів свого часу викупити його у студії за мільйон доларів.
Про конкурс. Я не вірю у змагання між художниками. Кого би ви назвали переможцем, Матісса чи Пікассо? Змагання мають залишитись лише у спорті. Кіно - справа смаку. Комусь подобається мій фільм, комусь якийсь інший.
Про старість. Я не почуваю себе старим. Я впевнений, що одного разу я прокинусь вранці з інсультом і буду одним з тих, кого ви бачите в інвалідному візку. А ви на це скажете: «Пам'ятаєш його? Це був Вуді Аллен!».