Архітектор Андрій Бєляєв, який зараз працює над житловим кварталом Villa Magnolia, переконаний, що добре зроблений громадський простір здатний змінювати поведінку людей.
«Ми як архітектори часто намагаємося вдаватися до певних маніпуляцій. Ми любимо вірити в те, що своєю працею, тим середовищем, яке формуємо, здатні робити щось більш або менш ймовірним у майбутньому – сприяти певним змінам, процесам, стосункам», – каже Андрій Бєляєв.
Сама Villa Magnolia має стати відображенням такої «маніпуляції» – комплекс спроектували так, аби максимально збільшити шанси мешканців стати добрими сусідами, які «змушені» спілкуватися один із одним. Принаймні саме середовище їх до цього підштовхуватиме.
У межах проекту «Громади в дії» Андрій Бєляєв прочитав лекцію для архітекторів та урбаністів про те, як робити якісні громадські простори. ZAXID.NET відібрав із неї найцікавіші моменти, які будуть цікаві ширшій аудиторії.
***
Розповідь про громадські простори я хочу почати з провокативного питання, на яке сам ще не маю чіткої відповіді. Завдяки чому, завдяки яким передумовам, яким основним чинникам сталося так, що наприкінці XIX на початку XX століття у Львові створено так багато фантастично якісних за своїми властивостями громадських просторів, які й далі нам подобаються, які нас надихають і значною мірою «годують» наше місто через 100 з гаком років, що пройшли з того часу?
Основне питання для мене полягає в тому, чи ті соціально-економічні або суспільні відносини, які робили таку архітектуру і громадські простори можливими в минулому, є для нас назавжди втрачені, відтак ми не можемо до них повернутися, а мусимо винаходити нові шляхи, які приведуть нас врешті туди само? Чи, можливо, варто більш буквально звертати свої погляди у минуле і повторювати ті підходи і практики, які тоді використовувалися?
Ми як суспільство потрохи дозріваємо до того, що починаємо бачити у громадському інтересі наш особистий інтерес. Ми починаємо розуміти, що час, зусилля, кошти та інші ресурси, інвестовані у щось колективне, насправді повертаються до нас сторицею. Зрештою, не можу тут не згадати про Євромайдан і те, що ці події відбувалися в конкретному громадському просторі. Мені здається, Євромайдан став поштовхом до того, що ми почали змінюватися, оскільки зрозуміли, що пора закінчувати з індивідуалізмом і вчитися наново винаходити у собі вміння бути істотами колективними.
Коли йдеться про громадський простір, то це завжди так звана гра вдовгу. Коли ми починаємо цим займатися, то займаємося речами, які не принесуть безпосередньої вигоди і не повернуться до нас у якийсь спосіб завтра-післязавтра. Це ті речі, найбільш яскравий і виразний вплив яких на якість життя може проявитися через десять-двадцять років або й взагалі у наступному поколінні. І те, що величезна кількість людей цікавиться питаннями, які стосуються гри в довгу, якоїсь дальшої перспективи, також робить мене оптимістом.
«Ми втомилися виїжджати в центр міста на вихідні. Ми хочемо мати якісне місто, вийшовши зі свого помешкання»
Ще одна достатньо промовиста річ – це те, що ми втомилися виїжджати в центр міста на вихідні. І це дуже важливо. Ми хочемо мати якісне місто, вийшовши зі свого помешкання чи за межі свого будинку. Нас до цього підштовхує й те, що центр Львова є значною мірою окупований туристами, у певний спосіб комерціалізований і приватизований. З одного боку це очевидний виклик і не надто добра річ для мешканців, а з іншого – це каталізатор, який прискорює в нас бажання отримати якщо не таку саму, то принаймні подібну якість міського середовища.
Нам варто розширювати те, що ми звикли називати оселею чи нашим домом на ширшу територію, ніж межі помешкання, квартири чи будинку. Так чи інакше певні життєві функції і значна частина нашого життя відбувається за межами помешкання і місця праці, тому якість цього середовища, те, наскільки ми відчуваємо його продовженням нашого дому, наскільки ми вважаємо, що ми там мешкаєм, а не просто вимушено перебуваємо у процесі транзиту з точки A в точку B, дуже сильно впливає на наші життєві сили, на енергію і ефективність у праці.
Є такий англомовний термін livability. Не знаю, як його адекватно перекласти на українську, можливо, привабливість до життя, придатність. Так-от я переконаний, що livability є тим основним ресурсом, яким міста конкурують між собою за людей. Для міста недостатньо, щоб у ньому все було гаразд. Переважно місто приваблює тим, що воно розвивається, що ми відчуваємо у ньому якісь позитивні зміни.
Люди є істотами колективними. Для того, щоб уповні розкрити свій потенціал, а я вірю, що люди «запрограмовані» на те, щоб стати найкращою можливою версією себе, нам потрібно бути поміж інших людей. Більше того, нам потрібно, щоб цей час поміж інших людей, був проведений якісно. Саме тому нам недостатньо громадських просторів лише одного типу.
Коли хтось говорить про громадський простір, то уявляється місце якогось одного типу. Це найчастіше якась площа, бульвар чи вулиця, де люди є достатньо анонімними і не пов'язаними між собою. У такому просторі ти можеш залишатися чужинцем, можеш бути анонімом, але попри це ти таки перебуваєш у суспільстві інших людей. Як на мене, це лише один із типів громадського простору. Він мені асоціюється із вітальнею – це якщо проводити паралель між громадськими просторами і просторами квартир.
«Для міста недостатньо, щоб у ньому все було гаразд. Місто приваблює, коли воно розвивається»
Або, якщо хтось цікавився тим, як раніше називалися кімнати, то у більших будинках було поняття салону. Вітальня була простором для своїх, а в салоні приймали гостей. Там проводили формальні зустрічі, бесіди, туди приходили у ділових питаннях. Для мене оцей типовий громадський простір є аналогом салону під відкритим небом. Але окрім нього можливі інші типи просторів. Абстрактно кажучи, нам потрібні також і вітальні під відкритим небом, де перебуватимуть люди, які знають один одного, нам потрібні спальні під відкритим небом, ванни.
Існує поняття негативного простору і позитивного. Негативний – це простір, який формується переважно від'ємними кутами. Якщо ви уявите собі площину, в якій окремо стоять дев'ятиповерхові будинки, то простір між ними буде негативний – із нього важко виокремити, вичленити якісь прості геометричні форми (квадрати, круги). Натомість позитивний простір тяжіє до якоїсь конкретної геометричної форми і є достатньо чітко окресленим. Це те, що було характерно домодерній урбаністиці, середньовічним містам, де було дуже багато позитивних просторів, які підсвідомо людьми сприймаються як кімнати під відкритим небом.
Існує проект Face research, який дає можливість узагальнювати фотографії облич різних людей. Науковці, які ним займаються, приходять до висновку, що узагальнені обличчя (коли ми просумуємо 50-100 результатів) є симпатичнішими для спостерігачів. Тобто виглядає на те, що у якийсь генетичний спосіб у нас як людей закладено бажання, щоб наш генетичний код залишався більш-менш однорідним і не скочувавя в екстремальні модифікації.
Я схильний переносити результати цього експерименту на наші потреби щодо громадських просторів. Той факт, що переважно всі ми люди, які мають по п'ять пальців на руках і ногах, усі думають, ходять на двох ногах, свідчить про те, що, за великим рахунком, по цілій планеті ми є дуже схожими. Принаймні набагато більш схожими, ніж інакшими. І що ми не надто сильно відрізняємося від тих людей, які мешкали на цій планеті в часи Римської імперії чи в інший час. Так, інструменти змінилися, можливості змінилися, але істини і вольові мотиви, які стоять за нашою поведінкою, наші глибинні потреби насправді залишилися незмінні.
Виходячи з цього, я погоджуюся з думками тих архітекторів, які стверджують, що можна створити абетку прийомів, підходів і практик, виконуючи які, творячи середовище для життя людини, ми будемо мати менше шансів помилитися. Ми створюватимемо таке середовище, яке буде подобатися як тим, хто у ньому мешкатиме, так і тим, хто приїжджатиме туди як турист.
«Гра з винятками, відхилення від правил кожного разу додає нам кілька відсотків до якості»
Але є один насправді дуже важливий нюанс, про який говорить продовження експерименту Face research. Після того, як всі ці обличчя були усереднені, кільком художникам, які ретушують фотографії, запропонували зробити зображення ще більш симпатичними – вони могли змінювати розмір очей, форму брів та будь-які інші речі на свій розсуд. І коли після цього людям запропонували вибрати, яке обличчя їм більше подобається – чи абсолютно усереднене, чи відкориговане художником, то більшість людей обирали відретушовані обличчя, ті, які були «відхиленням» від усередненої норми.
Тобто винятки і різноманіття є також дуже важливими для нас. Подібно в громадському просторі нам йдеться про ідентичність і різноманітність цього простору. Якщо ми будемо сухо наслідувати якісь прописані канони, ми не створимо місць, що приваблюватимуть людей. Це кожного разу нове завдання – кожен раз кілька останніх відсотків до якості нам додає гра з винятками, відхилення від правил задля забезпечення унікальності.
Отож, першою ознакою якісного громадського простору є його доступність. Якщо вам доведеться обирати, який громадський простір оновлювати, то я би радив звертати увагу на ті, куди найлегше привести людей. Це ті, що є або на основному шляху руху людей, або поруч із ним, або ж розташовані неподалік якихось наочних якорів, які вже притягують людей.
Інша річ, важлива для якісних громадських просторів, це їх позитивність, тобто чіткі межі. Не менш важливим є й оце відчуття кімнати під відкритим небом. Воно з'являється тоді, коли простір має певну масштабну з людиною пропорцію. Коли він не є зашироким чи завузьким, не надто високий і не дуже низький. Якщо простір завеликий, от як всі ті величезні площі в малих містечках по Україні, які проектувалися для парадів, але не проектувалися для щоденного життя, то людина відчуватиме себе там мурахою. Їй некомфортно просто тому, що цей простір не масштабний для неї.
Якщо ви пройдетеся львівськими вулицями, що збудовані в часи Австрійської імперії, то побачите достатньо багато активних карнизів. Усі вони розташовані на однаковій висоті і подібно до карнизів, які зустрічаються в інтер'єрі класичних будинків, натякають на наявність якоїсь стелі. Ці карнизи завершують простір і роблять його більш виразним.
«Дискусію про старе/нове, збереження/оновлення я б радив переводити у сторону питань доречно/недоречно, гармонійно/негармонійно»
Для успішного громадського простору важливий також власний характер. Варто плекати ідентичність місць та їх дух. Коли ми подорожуємо світом, то не надто охоче заходимо в McDonald's, знаючи, що там нас чекають приблизно однаковий сервіс, інтер'єр та їжа. Натомість нам цікаво вивчати, пробувати і знайомитися із щоразу новими речами, новими людьми і отримувати новий досвід.
Те саме цілком стосується і громадських просторів. Варто спочатку думати і аналізувати, що є характерним для якогось місця, що творить його найглибшу сутність, завдяки чому воно є не таким, як інші місця. І вже тоді, аналізуючи в який спосіб його можна покращити, задавати собі питання: чи те, що я пропоную, підкреслить і увиразнить особливий характер цього місця, чи, можливо, навпаки цей особливий характер може бути розмитий та нівельований?
Інша важлива річ – це просторові орієнтири, так звані якорі або landmarks. Дуже часто ними є вуличне мистецтво, міська скульптура, пам'ятники, особливі споруди. Людям потрібні візуальні орієнтири, їм треба щось, що привертатиме увагу. Банально бодай для того, щоб мати біля чого домовитися про зустріч чи призначити побачення.
Для якості громадських просторів важливі також «стимули» – щось, що привертатиме увагу, акцентуватиме на певних місцях. У першу чергу йдеться про перші поверхи, адже від їхньої якості багато що залежить. Адже передусім ми звертаємо увагу на те, що розташоване безпосередньо перед нами. І від того, чи є там якась дрібна архітектурна деталь, чи вичитується щось із глибини будинків, за фасадами та вітринами, значною мірою залежатиме і сприйняття усього середовища.
Дуже важливо, щоб громадський простір пропонував різні варіанти і різні сценарії свого використання. Найпростіше цього досягнути, якщо середовище буде дружнім для усіх категорій користувачів – як для людей літнього віку, так і для підлітків чи дітей. Якщо він надто сильно зорієнтований на одну категорію споживачів, то є дуже велика ймовірність, що значну частину доби він просто буде пустувати, а це формуватиме уявлення про нього як про такий, в якому не варто перебувати.
«Якщо простір надто сильно зорієнтований на одну категорію людей, то є велика ймовірність, що значну частину доби він просто пустуватиме»
Із цим пов'язаний один нюанс. Коли нам йдеться про будь-що в громадському просторі, то ми маємо зважати не лише на фактичний параметр, а й на параметр відчуваний. Насправді це дуже різні речі. Фактична безпека і відчувана безпека середовища можуть бути дуже різними: коли ми бачимо простір, обтиканий камерами і обгороджений з усіх сторін парканами, то фактично він є безпечним, але ймовірність того, що туди хтось поткнеться є дуже низькою. Адже відчувана безпека такого простору насправді є дуже низькою, оскільки у нас з'являється відчуття того, що раз там стільки засобів вжито для того, щоб захиститися, значить там є від кого захищатися, є навіщо захищатися, а отже там існує загроза.
Для якісного громадського простору важлива ще відсутність негативних впливів забруднення, висока якість фізичного середовища. Починаючи від того, що ми хочемо ходити по рівних плитках, і закінчуючи відомим ефектом розбитих вікон. Його суть, як ви, напевно, знаєте, полягає в тому, що коли з'являються якісь ознаки фізичного руйнування, то вони «приваблюють» подальше руйнування. Де є розбите вікно, там з'явиться пакет зі сміттям, яке хтось не доніс до смітника, і так в лавиноподібний спосіб поширяться й інші ефекти деградації середовища.
Що важливо в цьому контексті у нашій країні. Дуже часто у нас є спокуса зробити щось дуже круте. Воно в результаті цього стає дуже складним і з'являється небезпека, що воно не буде виконане настільки якісно, щоб існувати довго. А якщо щось у перші кілька тижнів свого існування почне проявляти ознаки занепаду, воно включиться у спіраль деградації. Тому я б радив орієнтуватися на прості надійні рішення, які принаймні служитимуть достатньо довго.
До якості простору я також зараховую доглянутість і свіжість середовища. Подібно до того, як у суспільстві нам зазвичай хочеться перебувати у середовищі різноманітному, де є люди старшого віку і де є молоді люди, то аналогічно у міському просторі ми переважно хочемо бачити одночасно як прояви старості цього середовища, так і прояви молодості і якогось оновлення. Тому якщо йдеться про якісні речі – хай це буде нова зупинка громадського транспорту, новий таксофон, достатньо модерний громадський туалет – вони мають шанс не бути дисгармонійними елементами, які нівелюють якість старого. Швидше вони можуть навіть принести в середовище елемент свіжості, модерності, свідчити про те, що життя у цьому місці не зупинилося 60-100 років назад, що воно тут триває.
Мені дуже загрозливою в нашому місті виглядає дискусія про старе/нове, збереження/оновлення. Як на мене, коли один табір кричить «тільки скло і бетон», а другий – «тільки ковані огородження, руст, штукатурка», то це є небезпечним, бо дискурс ведеться на взаємознищення. Я б радив таку дискусію переводити у сторону питань доречно/недоречно, гармонійно/негармонійно. Ми маємо дуже багато прикладів з цілого світу, коли нова архітектура, нові елементи гармонійно вписуються у історичний контекст. Вони його доповнюють, підкреслюють і роблять його риси більш виразними.
«Абсурдно висаджувати квіти чи підсвітлювати будинки в середовищі, по якому неможливо пройти»
Я дуже часто помічаю з досвіду проектування житлових інтер'єрів, що часто якість кінцевого результату залежить від того, чи це випадкова комбінація речей, чи ці речі є значимими і вагомими в житті того, хто їх відбирав. Я б це так само переносив на громадський простір: коли постає питання чим доповнити чи як покращити громадський простір, я б не радив сліпо калькувати ті прийоми і методи, які ви побачили в Чикаго чи Нью-Йорку, замість цього краще задатися питанням, наскільки вони є значимим в цьому місці і чи можуть бути значимими.
Люди відчувають пріоритетність. Не до кінця логічно дівчині, яка хоче виглядати дуже гарно, сподіватися на те, що тонни макіяжу і тонни прикрас зроблять її красивішою за тих, хто більше зусиль вкладає у фізичну форму чи тонус. Те саме у місті – абсурдно висаджувати квіти чи підсвітлювати будинки в середовищі, по якому неможливо пройти, бо ти можеш зламати ногу, або ж у здеградованому просторі, де понищені елементи міського благоустрою чи якісь малі архітектурні форми. Натомість ми бачимо дуже багато такого в нашому місті. Якісь засадничі речі відкладаються на потім, а в першу чергу реалізовується те, що просто зробити – квіточки висадити, фасад підсвітити.
У нас попереду ще багато роботи, аби якісні громадські простори ставали більш ймовірними. Спадок будівельних норм, які перейшли до нас з радянської епохи, є дуже не сприятливим до того, щоб творити вуличні місця, в яких людям буде комфортно. Але я переконаний, що нам буде набагато простіше рухатися у напрямку зміни цих речей, рухатися до переконання інвесторів, девелоперів, що в це варто вкладати кошти, якщо буде великий суспільний запит на якісні громадські простори.