«Спочатку я жив у Чернівцях, а потім ми помінялись місцями», – звіряється поет, есеїст і радіодраматург, представляючи свою книгу про триєдине місто.
Опинившись у Європі, тридцятирічний Ігор Померанцев не відчув культурного шоку, про який часто розповідають емігранти з колишнього СРСР. Своє «щеплення Європою» він отримав у Чернівцях – місті на перехресті культур, місті-дисиденті й місті-палімпсесті. Цьому місту, де поет і радіодраматург прожив два десятиліття, він подарував книгу есеїстики «Czernovitz. Черновцы. Чернівці».Днями Ігор Померанцев представив це видання львів’янам у Школі журналістики УКУ за підтримки Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz.
Живучи у Чернівцях, Ігор Померанцев зовсім не писав про це місто. Та варто було йому виїхати до Києва, як воно відкрилось йому у повен зріст. Час від часу Чернівці підступали до горла, розповідає письменник, і він, щоб не задихнутись, писав про них. «Спочатку я жив у місті, а потім ми помінялись місцями, і воно живе в мені значно довше, ніж я колись у ньому», – змальовує свої стосунки з Чернівцями у передмові до книги Ігор Померанцев.
Ці взаємини, як він сам зізнається, нагадують роман із жінкою, яку кохав у молодості, але не бачив десятки років. Усі його спроби повернутись до міста були безрезультатними, а ось спогади і внутрішнє спілкування з ним вилились у збірку есеїв і прози: у 2012-му друком вийшла книга про триєдине місто Чернівці («Czernovitz. Черновцы. Чернівці»). Ця книга – не мемуари письменника, яких він ніколи не писав і каже, що, мабуть, не напише. За жанром це проза поета, який інкрустував у неї вірші.
Для одних Чернівці – це місто з багатою австро-угорською спадщиною, для інших – із єврейською, для третіх це Богом забута провінція. Для німецькомовної поетки з Буковини Рози Ауслендер, що колись емігрувала до Сполучених Штатів, це затонуле місто. «Вона створила міф про Чернівці як Атлантиду. Їй було неприємно, що після неї там жили ще якісь люди й писали російською. Я зруйнував цей міф, бо є люди, які хочуть, щоб Чернівці не були мертвими», – каже Ігор Померанцев.
Письменник і місто, в якому він мешкає, – це тема, яка завжди стилістично й жанрово вабила Ігоря Померанцева. Він перекладав Джеймса Джойса, ірландця, який, хоч і мешкав майже все життя на континенті, асоціюється передусім із Дубліном. В «Уліссі» цього міста так багато, що за Джойсовим текстом можна було б повністю відтворити міський простір, ніколи його не бачивши. Пройнятим аурою свого міста – Вітебська – був також художник і поет-авангардист Марк Шагал. У 1975 році Померанцев писав про Чернівці: «Мій Дублін, мій Вітебськ, моє містечко». Майже за три десятиліття він зізнався, що був надто самовпевненим, порівнюючи себе з Шагалом і Джойсом, зате Чернівці посідали гідне місце у цьому переліку.
Чернівці Померанцева – це місто-палімпсест, на яке, як на стародавній рукопис доґутенберґівської доби, автори наносили тексти шар за шаром. Його автори – мешканці Чернівців – жили на перехресті культур. «Повітря Чернівців було зрите криками, стогонами, зітханнями німецькою, ідишем, українською, угорською, румунською, польською, російською», – пише Померанцев у есеї «Спогади потопельника».
Багатошаровість виявилась і в архітектурі: на місці старої синагоги, яку не зруйнували румунські фашисти, але підірвали більшовики, сьогодні стоїть кінотеатр. Проте навіть у радянський період – іще один шар палімпсесту – архітектура Чернівців була дисидентською. «Проходячи повз будинки, живучи в них, ти не міг не заразитись їхнім духом. Це місто дало своїм мешканцям уроки краси, свободи, обов’язку. Це місто-цитата, причому з іншої епохи», – пояснює автор. Власне дисидентів серед його сучасників у Чернівцях було небагато, але саме місто своїми архітектурними формами підтримувало молодих поетів, учило модернізму. Це було місто-дисидент.
У Європі є сотні провінційних міст, не позначених на культурній мапі. Чернівці до них не належать: це провінція, але правильна провінція, де народжується модернізм. «Столиці встановлюють класичні еталони та стандарти, а провінція – столиця модернізму, – пояснює Ігор Померанцев. – А що їм залишається, крім курватури й надлому, притаманного стилю модерн?». Це місто було благодатним ґрунтом для творчості німецькомовних поетів-модерністів – «перетягом лінґв», із поліфонії якого народжувались вірші.
50-ті і 60-ті роки ХХ століття зіграли з чернівчанами у мовчанку й варварство. Ігор Померанцев і його однолітки не усвідомлювали, якими безцінними руїнами ходили. «Я і мої друзі читали книги запоєм і при цьому були варварами, – пояснює поет. – Ми не відчували під ногами ґрунту. Не знали, які золоті жили топчемо. Звичайно, варвари ми були незвичні – в нас за плечима була російська, американська, французька література. Але варварство – це відсутність історичної і культурної пам’яті. В цьому не було нашої провини: пам’яті нас позбавили». Про Пауля Целана, німецькомовного поета, який декількома десятиліттями раніше навчався на тому ж факультеті, що й Ігор Померанцев, автор збірки вперше почув від киянина Миколи Бажана.
Радянський період Чернівців для Померанцева був чорно-білим, просякнутим не лише забуттям, а й ідеологією, яка нав’язувала і спрощувала все, що могла. Та коли за три десятиліття Ігор Померанцев уперше знов зустрівся з містом, він із подивом зауважив, що воно стало іншим – абсолютно вільним. «Для мене це була справжня насолода, – пояснює письменник. – Ми знаємо словосполучення “свобода слова”, а це була свобода горлянки. Люди, що раніше мали задуху, почали розмовляти! Й це було для мене дивом».
Сьогодні справжнім дивом, співавтором якого є сам Ігор Померанцев, є повернення поезії до Чернівців. Письменник бере участь в організації міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Це формальна підстава для зустрічей із малою батьківщиною і своєрідний подарунок Чернівцям від людини, що понад тридцять років не навідувалась до своєї улюбленої провінції, не перестаючи бути її патріотом.