Бунтувати можна, якщо політика влади загрожує незалежності держави. Про це мовив ще Конфуцій. Виплекані молоком Античності, звільнені Реформацією для земного процвітання, окрилені науковими відкриттями культурні і політичні діячі Речі Посполитої чи просто освічені громадяни на початку 17 ст. скористались цим правом.
Юридичною основою права шляхти на бунт було зафіксоване в "Генрикових артикулах" 1573 року і pacta conventa – праві на відмову в послуху королю. Через 400 років стають очевидними речі, які здавалися не надто важливими тоді, під час виступу частини шляхти проти політики Зигмунта ІІІ. Наприклад, як вплинув рокош на пробудження національної самосвідомості еліти тогочасного суспільства. Поглянемо на це з українського боку: наскільки рокош Зебжидовського (Сандомирський) 1606–1609 рр. цікавий і повчальний для сучасних українців. Здається, лише у Михайла Грушевського можна знайти зацікавлений коментар до цієї короткої війни, що закінчилася поразкою. Однак і перемога королівського табору виявилась пірровою, бо ті магнати, що залишались, начебто вірними монарху, не могли гарантувати йому вірності на майбутнє у разі ще більшого нехтування інтересами держави, і він про це знав. Українські історики вперто намагались і намагаються досі не помічати уроків демократії від Сандомирського рокошу, хоча ним була охоплена практично вся територія Речі Посполитої. Як працювати опозиції в умовах згортання прав і свобод, які гасла озвучувати передусім, якою повинна стати країна в разі перемоги, які компроміси можна собі дозволити? На все це можна відшукати відповідь, аналізуючи ті давні події, що відбувались в час, який можна назвати Срібним віком після віку Золотого.
Загроза шляхетській демократії
Король Зигмунт ІІІ, що його канцлер Ян Замойський називав «німим чортеням, імпортованим зі Швеції», не здатен був зрозуміти громадян країни, які посадили його на трон. На той час в Західній Європі правили абсолютні монархи, часто при допомозі єзуїтів. Безперечно, Зигмунт ІІІ мріяв зробити Річ Посполиту підконтрольною королівській владі, заручившись підтримкою Риму і найбільших магнатів. Ішлося навіть про передачу корони спадкоємцям, що абсолютно заперечувало законодавство. Також Зигмунт ІІІ хотів самочинно вирішувати питання зовнішньої політики. Сейм у такому випадку ставав непотрібним, а сеймики, які були реальною демократичною силою, взагалі могли зникнути або стати бутафорським утворенням. Тогочасні політики-опозиціонери чудово розуміли загрозу, яка ще не стала явною: влада, а з нею всі багатства, перейдуть до рук тих, кого ми називаємо зараз Сім’єю: купки наближених і лояльних. Але для пробудження суспільства вони використали два козирі: релігійну толерантність і патріотизм. Те, чого бракувало королю. Опозиція, маючи в своєму розпорядженні невеличкі армії, могла успішно діяти, аж до імпічменту короля. Був укладений навіть Акт детронізації, під яким поставили підписи представники найславетніших родів.
Обираючи Зигмунта, сеймові достойники обирали між більшим і меншим злом. Претендували на польський престол Габсбурги, але на заваді цьому були неминуча війна з Османською імперією і ймовірність сповзання до абсолютизму. Серед можливих претендентів називали навіть Івана Грозного, якому були потрібні Україна та Литва, і який вимагав передачі престолу у спадок. За короткий період Річ Посполита пережила три елекції монархів, доки не обрала шведського принца.
Невдоволені були також майбутні конфедерати згубною московською авантюрою із Лжедмитріями, що зайшла надто далеко, тим більше що планувалось взагалі ізолювати сейм від впливу на зовнішню політику. Власне, рокош почався із приватної сварки краківського воєводи Миколая Зебжидовського із королем, яка ледь не закінчилася для воєводи трагічно. Шляхта розуміла, що політика двору розколює багатонаціональну державу і що вже недалеко до терору, до якого слабкі монархи вдаються, щоб втриматись при владі. А в конфедератів була натомість мета: не допустити репресій і зберегти високий статус еліти, а також покласти край небезпечній зовнішній політиці. Магнати і заможні громадяни Речі Посполитої багато подорожували і бачили різні форми правління. Свої думки й ідеї вони висловлювали на сеймах, сеймиках і в друкованих виданнях. Так з’являється в літературі величезний пласт публіцистики й полемічних трактатів, що не дивно для загалом освіченого прошарку, який володів латиною, польською, українською, литовською, а також іншими мовами.
На жаль, і досі шляхетську демократію сприймають як суцільну анархію, бо це явище у 16-17 ст. не було поширене ні на Сході, ні на Заході. Однак, читаючи літературу часів рокошу, ми бачимо її гуманістичну спрямованість, повагу до національних і релігійних прав людини, зародження принципів громадянського суспільства. Усе це відбувалось, щоправда, в умовах кастового суспільства, але ієрархія на той час була чимось незмінним і таким, що влаштовувало всіх. Кожен займав свою нішу і прагнув миру довкола себе і комфорту всередині своєї групи. Ян Щасний Гербурт, один з керівників рокошу, перебуваючи у в’язниці, у листі до Зигмунта ІІІ виводить таку ідеальну формулу влади: «зніміть кайдани з ніг, щоб одягнути їх на серце».
Національні та релігійні виклики
Рокош, власне, був повстанням середньої шляхти, яке очолили магнати, в чиїх володіннях загострилися національно-релігійні проблеми, які вони також хотіли вирішити. Якщо Миколай Зебжидовський, воєвода столиці, був незадоволений звуженням прав сейму і зовнішньою політикою, то Ян Щасний Гербурт (1567-1616 рр.), староста мостиський і вишенський, і Януш Радзивіл ( 1579 -1620), литовський підчаший, були стривожені наступом на релігійні права підданих. Взагалі, як зауважує Наталя Яковенко, магнати Речі Посполитої для себе не вважали чимось ганебним перемінити конфесію, члени їхніх родин могли належати до різних конфесій. Вони будували кірхи, церкви, костели, що є цілком логічно, враховуючи різні релігійні уподобання підданих. Принцип «розділяй і владарюй» їм не підходив, адже існували поважні зовнішні загрози, і підтримка всіх соціальних груп була дуже важливою. Тому наступ єзуїтів, запровадження унії могли порушити той хиткий стан віротерпимості, який існував досі. Кальвініст Ян Радзивил був одружений з православною княжною Софією Слуцькою, поєднаною з родом Острозьких. Дружина Яна Щасного Гербурта княжна Єлизавета Заславська також походила з роду Острозьких. Щодо конфесійної належності Яна Щасного існують суперечливі думки. Дехто стверджує, що він був протестантом, але документальні джерела свідчать про римо-католицьке віросповідання. Обидва рокошани виступали проти ґвалтовного насадження унії та звинувачували у цьому короля, що перебував під великим впливом єзуїтів. Їх не влаштовувала унітарна католицька держава з привілеями одного народу. Вони вважали такий підхід недемократичним і згубним. Батьківщина для опозиції – це мати, яка любить всіх дітей однаково. Образ матері Вітчизни, що розгубила своїх діток, характерний і для українських народних дум, через століття він вирине знов у віршах Івана Мазепи. Крім того, ще з 1505 року Діва Марія офіційно вважалась королевою Польщі.
Політика, подібна до тієї, яку провадив Зигмунт ІІІ, призвела згодом до найбільш драматичних подій в історії Речі Посполитої – Хмельниччини і Гайдамаччини. З якого боку ми б не дивились на них – польського, українського чи навіть російського: будь-які національні чи релігійні привілеї одних і утиски прав інших послаблюють державу. Якщо апелювати до сучасної України, то це – не той приклад. Річ Посполита складалась із територій, на яких домінувало те чи інше автохтонне населення окремих національностей. Це було федеративне утворення. Натомість Україна зараз – унітарна держава, в якій опозиція має протистояти владі тим, чого цій владі бракує: прогресивною економічно-соціальною програмою, дотриманням законів, патріотизмом, що разом і складає ідеологію. Але для цього потрібно себе спершу ідентифікувати з народом України, а не лише з певним регіоном чи з походженням.
Схожа проблема існувала і в 16-17 ст. у державі Річ Посполита. З одного боку, кожен належав до певного роду, віддавав симпатії тій чи іншій вірі, мешкав у Малопольщі, Руському воєводстві чи Великому Князівстві Литовському,одну з мов називав рідною, а іншими спілкувався за певних обставин. З іншого – був громадянином федерації, яка гарантувала йому певний соціальний статус, права і захист. Важче було усвідомити власну належність до певної етнічної спільноти, яка начебто не грала тоді великої ролі, але колись мав настати і її час.
Прикметною видається історія поета, філолога і педагога Соломона Рисінського (1560 – 13.11.1625), який перший назвав себе білорусом. Був протестантом і брав участь у створенні протестантських шкіл. Майбутній поет походив із дрібної шляхти, народився у маєтку Рисин у Полоцькому воєводстві. В актах Альтдорфського університету в жовтні 1585 року записав себе як «Salomon Pantherus Leucorussus», тобто Соломон Пантерус Білорус. Хоча тексти старобілоруською мовою видавали уже в 15 ст., але саме він уперше заявив про свою належність до білоруської спільноти. Соломон Рисінський з 1600 року мешкає при дворі Радзивілів як вчитель молодшого покоління магнатів. Безперечно, до думки відомого поета й філософа прислухалися, і сам він міг розділяти ту програму опозиції, яка стосувалася свободи релігії на теренах Литовського князівства.
Ян Щасний Гербурт належав то того самого кола гуманістів на межі Відродження і бароко, що й Соломон Рисінський: поет, публіцист і перекладач. Хоча суспільний статус мав значно вищий. Саме його залюбленість у літературу, а володів він і польською, і латиною досконало, зробила з нього не лише ідеолога рокошу, а й магната-дисидента. Попри перепросини короля, Гербурт так і залишився бунтарем, тільки тепер замість шаблі використовував друкарський верстат. Як і Соломон Рисінський, Гербурт не лише привселюдно називав себе русином, а й додавав до імені Добромильський (Ян Щасний Гербурт Добромильський). У публічних виступах на сеймиках Гербурт вживає означення «народ руський» і наголошує на його автохтонності, відстоюючи право брати участь в роботі органів влади і дотримуватись віри батьків та звичаєвого права. Якби то був наш час, то добромильського магната назвали б націоналістом.
Боротьба проти єзуїтів і примусового запровадження унії, призначення на посади у Мостиському старостві русинів мали б збільшити кількість його прибічників серед останніх, однак не все було так просто. Серед дрібнопомісної галицької шляхти політичні ідеї рокошу не мали підтримки, як і серед духовенства та міщан. Для них король, хоч би яким він був, вважався особою священною, право сильнішого вкоренилося у свідомості значно глибше, ніж дух протесту. Якщо свідомі рокошани після рокошу нагадували поранених вовків, то вони – шакалів, які йдуть по кривавих слідах. Дрібна руська шляхта і духовенство, як пише Михайло Грушевський, спочатку підтримали опозицію. Але як тільки король пообіцяв їм послабити тиск, одразу перейшли на його бік. Втім, король їх обдурив, так і не виконавши обіцяного. Навпаки, стало ще гірше. А після того, як Гербурт відсидів два роки у в’язниці, на вишенському сеймику його ж земляки засудили добромильське видання «Історії» Яна Длугоша, ідеолога сарматизму, а потім книгу заборонив король особистим указом. Звісно, ці добрі люди не читали Длугоша, однак засудили. Це остаточно добило Яна Щасного, бо це він з 1611 року почав видавати у Добромилі книги. На логотипі друкарні був девіз самого Гербурта «Правда і праця». Варто порівняти його з передвиборчими гаслами нашої теперішньої опозиції, аби зрозуміти, наскільки вони вбогі через відсутність ідеології або використання старих ідеологічних штампів, непристосованих до сучасних потреб. Ідеологію творять високоосвічені й духовні люди. Сучасна Україна їх потребує, щоб вийти нарешті із замкненого кола історичної депресії.
Лютня рокошанська
Історія рокошу Зебжидовського – це не лише хроніка сеймів, перемовин і битв, а й ціла бібліотека полемічних трактатів, листів і поезії. У Польщі, до речі, упродовж 1916-1918 років видано тритомник рокошанських текстів. У публіцистиці присутні символи й алегорії, у поезії домінують героїчні мотиви, які після битви під Гузовом перетворюються на розчарування,є й сатиричні тексти. Наприклад, пародія на «Отче наш», де, звертаючись до короля, автор просить його повернутись до Швеції. Ще на початку царювання Зигмунт ІІІ вів таємні перемовини з Габсбургами, готуючись віддати їм Польщу, а взамін отримати Швецію. Дослідники одноголосно приписують авторство пародії Станіславу Стадницькому, приятелеві Яна Щасного, що прославився війнами з сусідами і хижою вдачею. Його прозвали Дияволом із Ланцута, бо на таке богохульство міг зважитися лише він. Лютня рокошанська бриніла в руках Шимона Зиморовича, Каспера М’ясковського, якого потім видавав Гербурт у своїй друкарні. Щодо самого Гербурта, який потерпів поразку під Гузовом від війська гетьмана Ходкевича, то йому належить експресивний латинський вірш на тему втечі, у якого вкраплені українські слова. На моє прохання відгукнувся Андрій Содомора і переклав його українською. Переклад публікується вперше, і тому повністю.
На Йоанна Фелікса Гербурта, втікача з поля бою
Щасен, допоки тебе, яким є ти в душі, не пізнав я!
От супротивні зітнулись ряди, закипіла вже битва,
Ти ж на баскому коні – лицар! – тікати пустивсь.
Мовив я: "Ти, з ким би й грізний Ахілл не зрівнявсь, – утікаєш?
Що ж язиком ти своїм більше грозиш, ніж мечем?
Як лопотиш язиком, так хутко й ногами тікаєш.
Це твоя мужність така? Áґо, це ти – утікач?
Є в тебе звага якась, родова якась честь, – зупинися,
Аґо, не смій утікать, Аґо, тікати не смій!"
Ба! Він коня повернув, за повіддя сіпнувши, – тікає
Так, що у втечі стрімкій голову, міру згубив.
За втікачем боязким – переслідувач-вершник, а той – ще
Швидше: острожить коня: крил додав острах ногам.
Далі уже й ворогів, ледь живий, надриваючи голос,
Кличе – того і того, кожного з них – на ім’я:
"О порятуй, юначе, мене, не дай згинуть, юначе! –
Зойкає. – Смерть одверни! Не вбивайте мене, ради Бога!"
(О слово, гідне такого мужа!)
*У тексті виділено слова, котрі в оригіналі подані українською.
Що може бути страшнішого, ніж братовбивча громадянська війна, де кожен відстоює свою правду? Опозиція не мала підтримки ззовні, та й суспільство не вдалося розігріти до потрібного градусу. Але, скориставшись своїм правом на бунт, вона утвердила це право на майбутнє. Найбільше був покараний Ян Щасний Гербурт, який згубив компрометуюче листування під Гузовом. Він потрохи божеволів у Вавельській вежі, пробував тікати, від нього відмовились рідні й друзі. Потім два роки він пробув під домашнім арештом у Добромилі, витратив купу грошей на друкарню, де встиг видати історичні праці Длугоша, Кадлубка, Оріховського, низку полемічних трактатів. Існує думка, що першим збирачем фольклору в Речі Посполитій був Соломон Рисінський, який видав 1618 року збірку прислів’їв у перекладі латиною. Але «Наука Добромильська Яна Щасного» Гербурта, де вміщена збірка прислів’їв у перекладі з латини (і античних висловів, і слов’янського походження) вийшла 1613-го, побудована за тим самим принципом, що й збірка Рисінського. І водночас книга добромильського магната-дисидента є першою польською дитячою книгою.
Реформація була рушійною силою, яка пробудила паростки літератури рідною мовою, зробивши її мовою церкви. Завдяки Реформації з’явилася така велична постать, як Миколай Рей із Журавно (1505–1569 рр.), котрий створив своєрідний моральний кодекс шляхтича – Zwierciadło… Żywot człowieka poczciwego ( 1564). До речі, матір’ю його була Барбара Гербурт із Фельштина. Ідеологія рокошу живилася не лише золотим минулим, а й генерувала майбутнє. У багатьох розвідках є згадка про вірш «Пастуше» українською мовою, написаний Яном Шасним Гербуртом. Мені нарешті вдалося відшукати цей текст у польській транкрипції. Написаний, очевидно, вже після рокошу, вірш у алегоричній формі розповідає про конфлікт влади й суспільства.
Пастуше, пастуше,
Люблю тя то душі.
А що мене болі
Скажу ти до волі.
Черодийку маєш,
Рядить їй не знаєш
Тобі з нею лихо,
Їй з тобов не тихо
Бивав то дідойко
Мав ся хорошойко
Вовки ся бояли
Череду минали.
Та що ж нам чинити!
Терпіти, терпіти.
З Богом ся не бити.
Так досі розмовляють у бойківських селах. Це чи не єдиний оригінальний вірш у давній українській літературі, написаний такою живою мовою з легким відтінком архаїки. Початок 17 століття, коли ніхто не здогадувався, що можна писати так, як розмовляєш, як дихаєш. І як думаєш.
(Картина невідомого автора із зображенням Сандомирського рокошу знаходилась у палаці Гербурта в Боневичах біля Добромиля. Зараз її можна побачити на експозиції Історичного музею в Києві.)