Влітку минулого року наш син став гімназистом. Нова школа, новий колектив і, як це часто буває з десятирічними пацанами, «притирання» характерів, боротьба за авторитет і неминучі при цьому конфлікти.
Протягом перших місяців нас, батьків, викликали до школи двічі, і обидва рази – через бійки за участю нашого білявого «джекічана». Кожного разу розмова у гімназійних стінах відбувалася за схожим сценарієм:
– Ваш син побив однокласника!
– Вибачте, але не «син побив однокласника», а «хлопці побилися», і почав бійку, зауважте, не наш син!
– Так, але ваш вдарив сильніше!
– Ще раз вибачте, але наш син лише давав відсіч, захищаючись від нападу на себе!
– Так, але навіщо бити так сильно? І взагалі бійка – це не вихід!
– Дійсно, бійка – не найкращий вихід, і ми завжди вчимо дитину, щоб він ніколи не починав першим і намагався залагоджувати конфлікти миром. Але ми також вчимо його «давати здачі», а не стояти, коли хтось застосовує до нього фізичну силу.
– Ви неправильно виховуєте дитину!
Цей діалог дуже добре ілюструє відверто шкідливий, як на мене, погляд на співрозмірність самозахисту і посягання, який є досить поширеним не лише серед педагогічних працівників, але й у нашому суспільстві загалом. Згідно з цим поглядуом, самозахист не лише не повинен перевищувати міру агресії, але й повинен мати такий собі заспокійливий, примирливий характер, щось у дусі «ненасильницького опору» Махатми Ганді. Тобто, тебе вперіщили по голові пляшкою, а ти відійди вбік або трохи відштовхни нападника, але так, щоб він, борони боже, не зазнав тілесної шкоди. Такої поведінки вчать у школі, її ж очікують від вчорашнього школяра чи студента у дорослому житті.
І хоча формально закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання, кожного разу, спробувавши дати адекватну, але жорстку, відсіч, ти будеш звинувачений, як мінімум, у «негуманному поводженні», а як максимум – у перевищенні меж необхідної оборони зі всіма випливаючими юридичними наслідками.
Випадок з народним депутатом Сергієм Пашинським є ще одним підтвердженням сказаного вище. Якщо абстрагуватися від емоційних моментів (я не симпатик ні цього персонажу, ні його політичної сили) і не опускатися до відверто люмпенського «всі депутати однакові, всім місце на нарах, тому Пашинський однозначно винен», то тут є над чим замислитися.
От просто уявіть на хвильку, що це не депутат Пашинський, а особисто ви, ввечері, десь за містом, на напівтемній дорозі, змушені різко пригальмувати перед машиною без габаритних сигналів. Після прояву вашого справедливого обурення якесь п’яне бурмило, обматюкавши вашу дружину, загрозливо суне прямо на вас із пляшкою у руці, а у вас ні зброї, ні депутатського мандату, а ті елементарні навички рукопашного бою, разом з відірваними ґудзиками здобуті колись у порохнявих шкільних коридорах, ви щасливо розгубили за останні двадцять-тридцять років комфортного офісного буття.
Що ви будете робити? Вмовляти нападника? Не факт, що подіє, скоріше, ще більше розлютить. Дзвонити у мілі … перепрошую, поліцію? Хороший, «правильний» вибір, принаймні на думку непротивленців, але давайте відверто – ви собі уявляєте, коли поліція приїде (якщо приїде) у вашу тьмутаракань? Правильно, в кращому випадку – нескоро. А нападник – ось він, будь-ласка, дихає перегаром майже впритул, і ще задовго до того, як ви кудись зателефонуєте, він гарантовано натягне ваші вуха нижче талії. І це в кращому випадку, а в гіршому ви ризикуєте помандрувати прямісінько в гості до Харона, і ваша дорога туди буде встелена вашими ж недолугими ваганнями щодо меж «допустимої оборони».
Тому, як би комусь подобався чи не подобався депутат Пашинський чи його дії (з їх правомірністю нехай розбирається слідство), ситуація з простреленою ним ногою піднімає гостру проблему особистої незахищеності наших громадян. Шлях до вирішення цієї проблеми є багатовекторним, але пріоритетом, на мій погляд, має бути законодавче розширення можливостей захисту прав, гідності і майна громадян, у тому числі за допомогою зброї.
Право на самозахист, яке ґрунтується на природних правах людини, таких як право на життя чи особисту недоторканість, повинно бути не лише задекларованим, але й реально забезпеченим. Не лише депутати і прокурори повинні мати можливість захищатися; таку ж можливість повинні мати й інші фізично та психічно дієздатні громадяни, які довели вміння користуватися зброєю і отримали відповідну ліцензію. Право на самозахист має бути незаперечним і чим активнішими будуть люди у відстоюванні цього права, тим менше випадків непокараного насильства ми будемо спостерігати навколо.
***
А у нашого малого з тих пір більше немає жодних проблем у класі. Є гарні друзі, є добрі відносини. Ну, а ті, хто спробував колись міцні синові стусани (він фізично сильний хлопець), тепер ввічливо обходять стороною. Тому що добре слово і добрий стусан завжди переконливіші, ніж просто добре слово :)