Право на українських Героїв

Рішення української влади перепоховати прах лідера ОУН Андрія Мельника на Національному військовому меморіальному кладовищі викликало різку реакцію Ізраїлю. Міністерство закордонних справ у Єрусалимі висловило серйозну стурбованість із цього приводу. У хід пішли типові закиди про «нацистів і їхніх поплічників». Неважко спрогнозувати, що ймовірне перепоховання в Україні Євгена Коновальця, Степана Бандери і Симона Петлюри спричинить нову хвилю звинувачень на адресу України. Причому ймовірно, що лунатимуть вони одночасно з кількох країн. Здається, Україну намагаються позбавити права на власних героїв.

Гостра заява дипломатичного відомства Ізраїлю формально нібито претендує на історичність та об’єктивність. Але насправді є прикладом упередженого ставлення і надто викривленого трактування подій минулого, а не способом встановлення істини. Теза, що «Андрій Мельник співпрацював з нацистами», а «історичну правду про жертв, убитих нацистами і їхніми поплічниками не можна ігнорувати», звучить безапеляційно. Так само як і заява меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем, що вшанування Андрія Мельника «підриває моральну цілісність, яка лежить в основі пам’яті про Голокост». Але їх об’єднує одна спільна риса. Усі вони дуже схожі на методику навішування ярликів. Причому більшість з них є давнім витвором кремлівської пропаганди.

Москва свого часу доклала максимум зусиль, щоб сформувати з українських борців за незалежність образ злочинців і головних колаборантів Третього Райху. Це був доволі підступний крок із перспективою на майбутнє. Ставлячи знак рівності між нацистами й націоналістами, Росія закладала фундамент для таврування будь-яких незалежницьких устремлінь українців. До того ж Кремль у такий спосіб намагався приховати власну офіційну й неофіційну досить продуктивну співпрацю з Гітлером, яка тривала до 22 червня 1941 року. Хоча СРСР уже давно припинив існування, проте ідеологічні бомби радянського виробництва зуміли пережити крах комуністичної імперії. І були успішно експортовані за межі Росії.

Ізраїль не вперше висловлює своє категоричне несприйняття певних українських історичних постатей. Аналогічний підхід практикує Варшава, коли мова заходить про події Другої світової війни та оцінку українського націоналізму. Як не дивно, основні історичні претензії Польщі та Ізраїлю до України співзвучні з претензіями Росії. А стиль і риторика заяв настільки схожі, що інколи здається: з однаковою часткою вірогідності вони могли бути написані в Москві, Варшаві чи Єрусалимі.

В України теж є багато історичних рахунків і зауважень до своїх сусідів. Але ми не толеруємо втручання у політику національної пам'яті Польщі чи Ізраїлю. Київ сповідує прагматичну позицію: кожна країна має право на своїх національних героїв. Було б дивно, якби українці розповідали мешканцям інших країн, яку історію їм варто вивчати у школах і на честь кого називати вулиці. Чи вказували, хто має право увійти до національного Пантеону героїв.

Люди не ідеальні. І не варто очікувати від них ідеально правильних рішень чи вчинків. Тим більше в надзвичайно складні кризові часи. Як і не потрібно трактувати події минулого з погляду сучасності, ігноруючи історичне тло. Коли Ізраїль закидає Україні вшанування лідерів ОУН, він переважно повторює тези, сформовані Кремлем у межах боротьби з українським націоналізмом у 1940–1950-х роках. Спекулюючи на темі епізодичних контактів ОУНівців із гітлерівською Німеччиною, Ізраїль абсолютно не помічає історичного контексту. Та не заглиблюється у складну історію боротьби українців за власну державність і ставлення до цієї боротьби провідних держав світу.

Неприємна правда полягає в тому, що демократії Заходу в першій половині ХХ століття не бачили незалежної Української держави на політичній мапі світу. Під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років держави Антанти вороже ставилися до проголошення самостійності України. Антанта розглядала Українську Народну Республіку як штучне утворення і вважала землі України невіддільною частиною майбутньої демократичної небільшовицької Росії. Натомість Німеччина і Австро-Угорщина допускали можливість створення незалежної Української держави. Хоча, безперечно, керувалися передусім своїми інтересами, підписуючи з УНР Брестський мир на початку 1918 року. Та факт залишається фактом: міжнародне визнання суверенітету Україна отримала не з Лондона, Парижа чи Вашингтона, а з Берліна і Відня. У майбутньому це вплине на українську політичну еміграцію, яка зробила власні висновки з уроків визвольних змагань.

Коли мільйони українців вмирали внаслідок Голодомору 1932–1933 років, уряди західних демократій мовчали. Вони воліли налагоджувати контакти з Москвою і допомагати більшовикам здійснювати індустріалізацію, ніж порушувати питання щодо прав поневолених Росією народів. Тому націоналісти, які ставили за мету відновлення незалежності України, мусили враховувати гіркий історичний досвід і тодішню реальність. І мали право у складних геополітичних розрахунках сподіватися на допомогу Німеччини. Але згодом виявилося, що й Третій Райх не бачив на карті світу незалежної України, а незалежницькі мрії українців розглядав суто як інструмент реалізації своїх загарбницьких амбіцій. ОУН це зрозуміла. І дуже швидко німці почали сприймати її як ворожу організацію, яка стоїть на заваді їхньому плану з безперешкодного освоєння окупованих земель. А не як дружню структуру, з якою можна співпрацювати.

Зрештою Ізраїль у боротьбі за незалежність завжди діяв і досі діє прагматично, подекуди жорстоко, не надто задумуючись про міжнародне право. А реакція Єрусалиму на російську агресію проти України позбавлена виразної емпатії до її жертви. Ізраїль відмовляється запроваджувати санкції проти РФ і не надає Україні військової допомоги, бо переконаний, що це не відповідає його національним інтересам. Проте це не заважає Києву займати досить виважену і дружню позицію щодо Ізраїлю. І ніколи на офіційному рівні не вдаватися до історичних повчань та упереджених звинувачень. Хоча, за бажання, підстави для зведення рахунків через минуле точно можна відшукати. Проте чи варто це робити?