Конфлікт із вбивством семи осіб у Житомирській області, перестрілки між п’яними компаніями спричинили чергову хвилю обговорення про вільне володіння зброєю та право кожного українця її купити. Можна скільки завгодно наводити різні статистичні дані з інших країн, показувати соціології та думки українців з цього питання. Але є кілька фактів, про які не варто забувати, і розв’язувати проблеми, пов’язані із життям і смертю, поступово та системно.
Перший факт, з яким важко посперечатися, – в Україні є вільний обіг зброї. Він поза законом. Поза законом тому, що в нас досі не створено відповідної законодавчої бази. Розмови про закон ведуться ще з 2014 року, і навіть один був розроблений та зареєстрований у Верховній Раді, але далі розмов ми не просунулися.
Питання про вільне володіння зброї перетворилося на популістське, його обговорюють тільки після чергових збройних конфліктів та в час виборів. Тому всі розмови зводяться до ФБ-дискусій між прихильниками і противниками. До них ми ще повернемося.
При написанні будь-якого закону є два варіанти: 1) описати у прийнятних для суспільства рамках ситуацію, що вже є; 2) усе заборонити і створити нові правила для всіх. У нас зазвичай використовують другий варіант, не звертаючи уваги та те, що є по факту.
Зі зброєю така ж ситуація. Щоб розв’язати проблему, не потрібно все забороняти. Потрібно описати допустимі для держави речі та створити законодавство. Саме законодавство, а не окремий закон. Потрібно прописувати всі підзаконні акти, щоб після прийняття закону ситуація не стала ще гіршою: коли щось буде дозволено, але як його отримати – не буде прописано.
Замість забороняти всім володіти зброєю, потрібно створити правила, щоб люди, які мають її нелегально, могли її легалізувати без наслідків для себе. І тут не йдеться про довгоствольну мисливську зброю, яку можна отримати без особливих проблем і де є чіткі правила її використання. Відповідно описати умови, коли і хто може мати зброю.
Хто зараз її має? Бандити, бізнесмени, які бояться за своє життя, та «відморозки», що хочуть легкої наживи. Тільки друга група купує зброю не для порушення закону, а для свого захисту. Тож для них можна створити відповідні умови. Також на підставі засекреченого наказу МВС видає зброю журналістам, працівникам суду, особам, що залучені у кримінальних процесах, та роздає як нагородну. Фактично МВС уже роздає комусь зброю, але отримати інформацію про те, кому і для чого, ми не можемо.
Відкрити ринок вже і зразу, обґрунтовуючи це тим, що в людей і так багато зброї на руках, не можна. Так проблему ми не розв’яжемо, хіба створимо нову. Ті, хто зараз володіє зброєю нелегально, мають щонайменше один злочин і вже раз переступили лінію закону. Вони купили те, що заборонено, і користуються ним, порушуючи закон. Не зазнавши покарання за це, вони відчувають, що можуть більше, ніж інші. І саме тут криється ще одна проблема у володінні українцями зброєю.
Право українців на вільне користування зброєю – це не тільки питання про законодавче рішення, а й про зміну у свідомості та підходах до використання зброї. Купити пістолет і колись ним скористатися – це не те саме, що взяти в супермаркеті ліхтарик для походу і використати його через кілька років один раз та покласти в шафу. Це про відповідальність і готовність її нести не тільки за себе, а й за інших, та розуміння наслідків.
Нас постійно порівнюють зі США. Ось там дозволено, там люди вийшли захищати крамниці, там господар застрелив нападника. Але не говориться про те, що в різних штатах по-різному підходять до цього питання, до дозволів і ліцензій. А головне: ніхто не дивиться на природу такого ставлення американців до зброї. Право вільно носити і користуватися зброєю – це те, що американці розвивали, культивували та осмислювали кілька століть, ще до Конституції і після неї.
Зброя була одним зі способів вижити. Коли формувалась Америка, у людей було більше шансів загинути від нападу, ніж дожити до 30 років. Тому зброя стала інструментом виживання. Давала свободу пересування, ти не обмежував себе захищеною територією і міг виходити за її межі. Якщо глянути на історію українського суспільства, то в нас за зброю брались тільки тоді, коли була потреба, атака ворога чи похід проти нього. Вона не була елементом щоденного життя. Якщо в американців зброя – це гарантія безпеки, то в нас – це символ боротьби та потреби вбивати.
Через що, говорячи про право українців на вільне носіння зброї, у нас роблять акцент не на безпеці, а на тому, що «можна буде застрелити нападника». Фактично, підсвідомо, ми обговорюємо не ще один інструмент захисту від небезпеки, а чи матимемо право на вбивство, коли ця небезпека настане.
Також дискусія про зброю ведеться не в руслі потреби отримати додатковий захист чи його гарантію. Аргументи сторони, яка «за», часто будуються на протиставленні державі і її правоохоронній системі. Намагання поставити власника зброї над системою чи поза нею призведе не до зменшення злочинів і збільшення безпеки, а до протистояння тих, хто має зброю з усіма іншими.
Теперішні дискусії та ініціативи спрямовані на те, щоб перенести в законне русло ситуацію, яка склалася, з її проблемами та становищем «людини зі зброєю – над системою». Тому допоки в нас не буде сформовано й обговорено законодавство та змінено підходи до сприйняття зброї, ми говоритимемо не про свій захист, а про право на вбивство.