На чотирнадцятому місяці повномасштабної фази російсько-української війни православна церква Московського патріархату залишається інкубатором, де зберігаються ідеї «руского міра».
Проросійські сили завжди досить впевнено почувалися на території України. Навіть після 2014 року їхня діяльність залишалася публічною, активною і доволі помітною. Політичні партії на зразок ОПЗЖ не приховували своєї прихильності до Москви. Інформаційне поле держави було переповнене медіа, лояльними до Кремля і російських наративів. Бацили «руского міра» вільно циркулювали українським простором.
Мислення значної кількості громадян України не надто змінилося після анексії Криму та вторгнення Росії на Донбас. Тези про громадянський внутрішній конфлікт і про руку Америки, вигадані Москвою, знаходили своїх жертв серед українського населення. Кількість прихильників відновлення дружби з «братнім російським народом» і надалі була відчутною. На території України активно продовжувала свою діяльність УПЦ Московського патріархату, служителі якої не приховували духовного потягу до країни-агресора. Досить лише пригадати численні скандали з відмовою священників здійснювати релігійні обряди для учасників АТО. Серед прихожан цієї релігійної структури особливо були поширені ідеологеми, розроблені у Кремлі. «Російських військ на Донбасі немає, невідомо, хто воює на Донбасі, у нас йде громадянська війна, Україна сама винна у втраті Криму, Революція гідності – це переворот» – типова риторика для значної частини відвідувачів релігійних установ Московського патріархату в Україні періоду 2014-го – початку 2022 року. Усе це в комплексі вселяло оптимізм у «п’ятої колони» Кремля, яка не полишала примарних сподівань взяти реванш.
Після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася. Основні публічні носії ідей «руского міра» в особі політичних сил та окремих політиків втратили можливість здійснювати свою діяльність на офіційній основі. А проросійські медіа фактично припинили свою роботу. Фальш їхньої риторики стала зрозуміла навіть тим, хто раніше був загалом позитивної думки про російський народ і чомусь надто різко відмежовував Путіна від простих росіян та РФ як держави. А таких було чимало. Ще в листопаді 2021 року соціологія показувала, що добре чи дуже добре ставилися до РФ 39% українців. Лише відверта масштабна агресія, ракетні обстріли, вбивства українців та звірства російських окупантів зуміли знищити міф про «дружній російський народ».
Хтось із публічних проросійських персон просто заліг на дно і зачаївся. Хтось вдав, що розкаявся та офіційно порвав із Москвою. А комусь вдалося втекти з країни і навіть опинитися на території агресора. Та все ж у межах України залишилася і досі діє велика, розгалужена і ще доволі могутня структура, яка небезпідставно вбачається одним із провідних стовпів кремлівської ідейної індоктринації. Її офіційне ім’я – Українська православна церква Московського патріархату.
Восени 2022 року уся країна з ентузіазмом спостерігала маски-шоу СБУ у храмах Московського патріархату. Хтось пророкував, що не за горами заборона діяльності УПЦ МП в Україні. Були й більш скептичні думки з цього питання. Аналітики припускали, що українська влада таки не наважиться на рішучі кроки. А обшуки – це спроба певного тиску, торгів і намагання висмикнути з релігійної структури найбільш одіозних та явних прихильників «руского міра». Такий собі експеримент з приручення кліриків УПЦ Московського патріархату без ліквідації самої організації.
На початку весни 2023 року здавалося, що остання версія найближча до істини. Та потім було рішення про розірвання договору оренди Києво-Печерської лаври. А також – домашній арешт митрополита Павла Лебедя, більш знаного в народі як «Паша Мерседес». Заговорили про повернення у власність держави з рук УПЦ МП Почаївського монастиря, який перебуває в оренді. І релігійна ситуація почала набувати нових барв.
Наразі сумнівно, що влада наважиться вольовим рішенням заборонити діяльність УПЦ МП в Україні. Також, навіть з окремих публічних фрагментів настроїв, поведінки і розмов частини кліриків та вірян цієї релігійної установи, надто очевидною є інфільтрація там російських наративів. Надто глибоко ідеї «руского міра» проникли в це релігійно індоктриноване середовище. Настільки глибоко, що більше року війни виявилося замало, щоб змінити ментально-світоглядні установки значної частини прихожан та священнослужителів. На цьому тлі приклади активної співпраці кліриків УПЦ МП з російськими окупантами на окупованих територіях є цілковито логічними. Адже корелюють з їх внутрішніми установками і переконаннями.
Є вагомі підстави стверджувати, що у випадку гіпотетичного успіху російського бліцкригу УПЦ МП стала б одним з інструментів російської імперської пропаганди. Та не факт, що навіть вірна робота на Кремль врятувала б УПЦ МП від поглинання. До прикладу, в окупованому Криму усі єпархії УПЦ Московського патріархату в червні 2022 року були включені до складу новоствореної Кримської єпархії РПЦ.
Після зникнення з політичної карти України проросійських партій УПЦ МП прибрала на себе функцію своєрідного інкубатора, де все ще зберігаються ідеї «руского міра». Ці ідеї на завжди висловлюють публічно. Їх намагаються приховати. Та час від часу вони стають надбанням громадськості. І тоді суспільство дізнається, «хто ж почав війну», «бомбив Донбас», «розгорнув секретні біолабораторії» і чому Україна «зобов’язана перестати стріляти і попросити миру в агресора».
Православні інкубатори «руского міра» в Україні виявилися більш стійкими, ніж політичні сили і політики, орієнтовані на Кремль. Значною мірою цьому допомагає специфіка діяльності релігійних установ. Також варто відзначити, що, попри численність проросійських політиків на політичній арені України, більшість з них ніколи не були справжніми ідейними носіями імперського «руского міра». Їхня внутрішня сутність більше нагадує жалюгідну сутність малороса, готового з рабською покірністю служити володарю, сподіваючись щось отримати взамін. Проросійських діячів з України також спокушала влада та можливості, які вона відкриває. Їм подобалося, що влада в Росії є джерелом збагачення і має абсолютний характер, не обмежений часом, нормами права і громадянським суспільством. Мати таку владу і ярлик на правління з боку Кремля – вагомий аргумент, щоби брати участь в політичному житті. Якщо для цього треба втратити незалежність – це цілком прийнятна ціна для таких діячів, як Медведчук чи Янукович.
Ще одним мотивом діяльності політиків «п’ятої колони» Москви були гроші. Фінансова підтримка Кремля цілющим чином впливала на їхню проросійську публічну риторику. А ось зменшення фінансування чомусь різко знижувало «ідейність» борців за тісну дружбу з Росією. В Українській православній церкві Московського патріархату гроші теж люблять. Але частина кліриків любить не лише гроші, а й досі щиро вірить у «божественну суть руского міра». І в те, що Україна має обов’язково бути в його складі.
Якщо для колишнього рядового партійця ОПЗЖ чи Партії регіонів «рускій мір», як правило, не був чимось сакральним і священним, то для ієрарха УПЦ МП він цілком може бути таким. Звідси щира готовність частини духівництва Московського патріархату йти на співпрацю з окупантами. Бо вони росіян сприймають не як окупантів, а як визволителів. А Україна – це частина «руского міра», яку хоче відірвати від Москви «підступний, безбожний Захід». Тому можна заборонити діяльність проросійських партій в Україні. Але справжні інкубатори «руского міра» в Україні перебувають все ж в інших місцях і головах.