Російсько-українська війна 2014-го безпосередньо поставила питання про подальший шлях розвитку Православної церкви Московського патріархату. Московський патріархат перебуває в ситуації, коли підлеглі йому національні церкви опинилися в державах, які воюють між собою.
Російська православна церква є російською національною церквою у Російській федерації. Значна частина російського православного духовенства підтримує війну проти України. Українська православна церква Московського патріархату – одна з кількох українських національних церков в Україні. Керівництво Української православної церкви Московського патріархату і велика частина пастви підтримує українську державність.
У сформованій ситуації у Московського патріархату є можливість вибору між двома основними варіантами розвитку. Православна церква Московського патріархату може продовжувати розвиватися шляхом світової церкви, яка об'єднує національні церкви і вірян різних національностей навіть у воюючих між собою державах. Або ж Московський патріархат вибере варіант перетворення Православної церкви Московського патріархату на винятково російську національну церкву.
Розвиток Православної церкви Московського патріархату як наднаціональної церкви фактично буде вибором шляху, яким вже йде Римсько-католицька церква і Константинопольський патріархат Православної церкви. Римсько-католицька церква і Православна церква Константинопольського патріархату у минулому були двома основними центрами державної релігії Римської імперії. Після падіння в 5 столітті Західної римської імперії і через тисячу років Східної римської (Візантійської) імперії вони зберегли вплив не тільки у своєму історичному центрі, а й поширили свій вплив на нові регіони. Найбільш успішною стала Римо-католицька церква, яка стала наймасовішою християнською церквою у світі. Головною основою успіху Римсько-католицької церкви стала її незалежність і самостійність.
Саме незалежність Римської курії і Папи римського, можливо, в першу чергу забезпечила виживання і зростання впливу Католицької церкви в умовах численних воєн і конфліктів між католицькими державами та націями. Державна незалежність Римських пап дозволила їм успішно протидіяти спробам використовувати себе однією із сторін у конфліктах навіть тоді, коли підлеглі Папі римському національні католицькі церкви закликали своїх вірних вбивати католиків з ворожих держав.
У ХХ ст. Римська католицька церква і Ватикан не дозволили себе втягнути у дві світові війни, а після їх закінчення доклали всіх зусиль, щоб згладити їхні наслідки. Як приклад можна навести ефективну політику Ватикану щодо примирення Української греко-католицької церкви та Польської католицької церкви у Східній Галичині в 1920-ті роки. У 1918-1919 рр. обидві церкви взяли участь у кровопролитній польсько-українській війні на боці своїх народів. Завдяки своїй незалежності і статусу вищої влади для обох церков у 1920-1925 рр. Ватикану вдалося забезпечити рівноправність церков і відновлення їхньої співпраці на основі християнських цінностей.
В умовах російсько-української війни перед Московським патріархатом стоїть точно такий же вибір, що й колись перед Католицькою церквою. Московський патріархат може підтримати одну зі сторін конфлікту і втратити свій вплив на іншу. Або Патріархат може зберегти власну незалежність і зосередитися на захисті християнських і загальнолюдських гуманних цінностей. Фактично, перед Православною церквою Московського патріархату стоїть вибір або перетворитися на виключно Російську національну православну церкву, або зберегти і посилити свій статус як однієї з провідних світових церков, яка об'єднує на основі християнських цінностей народи і нації.
Варіант розвитку шляхом суто Російської національної церкви рано чи пізно призведе до втрати Московським патріархатом більшості вірян неросійської національності і передусім тих, котрі живуть за межами сучасної Росії. Однобічна підтримка Московським Патріархом російської сторони конфлікту може привести до виходу Української православної церкви Московського патріархату з московського підпорядкування. Не менш гострим стане питання про ставлення до Російської православної церкви та інших національних рухів, у яких беруть участь православні віряни Московського патріархату. Вибір на користь підтримки Російської федерації у війні з Україною і трансформація у виключно Російську національну церкву також неминуче викличе ворожу або, як мінімум, насторожено-негативну реакцію влади численних держав, де Православна церква Московського патріархату має свої парафії.
Навіть якщо Росія повністю окупує Україну і після цього підпорядкує решту колишнього СРСР, Православну церкву Московського патріархату з суто російським національним характером неросійські народи розглядатимуть як церкву окупаційної держави. В результаті національно-визвольна боротьба вестиметься не тільки проти загарбників, але і союзної їм церкви.
При цьому варто пам'ятати, що в минулому більшість найпотужніших національно-визвольних збройних виступів українців були викликані гаслами захисту релігії або безпосередньо пов'язані із захистом своєї церкви. Антикатолицькими і спрямованими на захист православ'я були повстання Богдана Хмельницького 1648 р. і кривава Коліївщина 1768-го. Захист церкви був значущим чинником під час збройної боротьби українців за свою незалежність у 1918-1925 рр.. проти більшовиків і в 1940-ті рр.. проти Польщі та СРСР. У 1942-1944 рр.. українці-православні Західної Волині та українці-греко-католики Галичини разом воювали зі зброєю в руках проти структур підпільної польської держави, одним із завдань якої була полонізація й окатоличення Західної України. У другій половині 1940-х рр.. захист забороненої і репресованої радянською владою Української греко-католицької церкви став одним із головних завдань Української повстанської армії та Організації українських націоналістів.
Попри видимі негативні наслідки, варіант розвитку Православної церкви Московського патріархату шляхом виключно Російської національної церкви та виступ Церкви в російсько-українській війні на боці Росії цілком імовірний. На це впливає не тільки зовнішній тиск, але і внутрішні чинники. У Російській православній церкві – традиційно сильні позиції духовенства з російськими імперськими націоналістичними переконаннями. Більш того, заради ідей російського імперського націоналізму частина керівництва церкви навіть готова толерантно поставитися до відродження в Росії сталінізму і прославлення Йосипа Сталіна. У Церкві лунають заклики побачити в діяльності Сталіна, який убив, зокрема, тисячі священиків, «певну кількість корисних для країни справ». Також невипадково частина російських збройних формувань, які ведуть війну проти України, називає себе Російською православною армією.
Проте офіційна позиція і дії патріарха Кіріла в останні місяці показують, що наразі Православна церква Московського патріархату під його керівництвом прагне зберегти незалежність і йти шляхом наднаціональної світової церкви. Незалежно від минулого і особистої позиції патріарха Кіріла та його оточення, в останні місяці вони прагнули не дати себе втягнути у конфлікт між Росією й Україною. Попри захоплення Криму Росією, Українська православна церква Московського патріархату в Криму не виведена офіційно з підпорядкування Києву. Лідер Церкви не зробив офіційних заяв на підтримку якоїсь однієї зі сторін конфлікту. Патріарх офіційно вітав обраного президента України Петра Порошенка, незважаючи на відсутність офіційних привітань керівництва Росії. Представники воюючих проти України російських збройних формувань не можуть заявити про свою офіційну підтримку будь-ким із значущих православних ієрархів.
Як наслідок, така позиція Московської патріархії неминуче веде до актуалізації питання про характер взаємин Московського патріархату та влади Російської федерації. Патріарх і все керівництво Православної церкви на території Росії мають російське громадянство і не зможуть завжди уникати оцінки російсько-українського збройного протистояння. Розвиток подій неминуче закріплює ситуацію, в якій національні православні церкви в Росії та Україні перебувають по різні боки конфлікту.
Православна церква на території Росії неухильно і природно розвивається шляхом будівництва Російської національної церкви. Питання тільки в тому, чи буде Московський патріархат внутрішньою частиною Російської національної православної церкви. Чи Православна церква Московського патріархату продовжить іти шляхом православного Ватикану, тобто до незалежної наднаціональної церкви, яка об'єднує на християнських та гуманних засадах національні церкви і вірян навіть ворожих одна одній держав.