На початку 70-х років минулого століття західнонімецькі музичні експерти уклали список 20-ти найсильніших композиторів століття. Тоді ще були живі Стравінський та Шостакович. Однак на перше місце критики поставили киянина Сильвестрова.
Десь в середині 90-х років на сторінках преси та в електронних ЗМІ я дуже агресивно виступив проти Шевченківської премії у зв'язку з тим, що тоді в процесі обговорення кандидатур лауреатів відхилили, на мою думку, кандидатури двох абсолютних авторитетів української культури. Я маю на увазі Шереха-Шевельова - славнозвісного літературознавця та лінгвіста, та Валентина Сильвестрова - великого композитора сучасності.
Відхилили ці обидві кандидатури в досить скандальний спосіб. Першого тому, що його, мовляв, Гончар недолюблював. Сильвестрова тому, що один із членів журі, директор видавництва «Веселка», простодушно запитав - «я взагалі-то не проти, але поясніть мені, хто такий Сильвестров?»
Я говорив тоді про те, що на початку 70-х років минулого століття в Гамбурзі знані західнонімецькі музичні експерти уклали список 20-ти найсильніших композиторів 20-го століття. Тоді ще були живі Стравінський та Шостакович. Однак на перше місце німецькі критики поставили Сильвестрова - киянина, про якого в радянські часи з'явилася одна єдина рецензія в журналі «Юність». Насправді впродовж десятиліть його замовчували.
Що стосується Шереха-Шевельова, то я був просто обурений, коли йому не присудили Шевченківську премію. Працюючи в журналі «Сучасність», я написав, що ми знову будемо пропонувати цю саму кандидатуру. Тоді Шевельов мені особисто сказав: «Ой, не треба наполягати, я вже втомився від цього!» Перепрошую, але ми всі від цього втомилися. Хвала Богові, потім, після всіх цих протестів в засобах масової комунікації, члени журі врешті дізналися, хто такі Шевельов та Сильвестров, і нагороди знайшли своїх заслужених героїв. Тоді, пригадую, я навіть згарячу сказав, що після такого скандалу ця премія для мене не існує.
Проходить десятиріччя і сьогодні ми бачимо, що добродій Перебийніс-поет отримав премію. Давайте будемо говорити відверто: на превеликий жаль, а, може, на щастя, у великих вимірах культури є ієрархія предметів, як казав Лев Толстой, і є ієрархія імен. Є прекрасний український поет єврейського походження Мойсей Фішбейн. Для мене це один із найсильніших поетів української мови. Особисто я з ним не спілкуюся, але вважаю, що він абсолютно заслужив цю премію. А от про добродія Пербийноса, як про поета, не буду нічого говорити.
Як про людину можу сказати, що в 1979 році він в якості інструктора ЦК КПУ викликав мене до себе і запитав, чому ж я не працюю, сиджу без роботи, а навколо мене ходять якісь сумнівні хвилі. Тоді напередодні московської Олімпіади вирішили працевлаштувати всіх персонажів, включаючи таких як я, кого вигнали з роботи за український буржуазний націоналізм. Він тоді дуже коректно зі мною розмовляв, сказав, що готовий запропонувати мені допомогу і врешті ЦК КПУ в його особі таки знайшли для мене місце організатора-режисера в Домі Кіно. Він був порядною людиною.
Про поета Перебийноса я особливо не буду говорити, тому що для мене все-таки попереду поезія, скажімо, Миколи Зерова, Миколи Бажана та їхнього учня Мойсея Фішбейна. І це все!
З усією впевненістю я хочу вам сказати, що мене гранично вразило це саме журі з присудження Шевченківської премії. На часі поставити запитання: «Що з нами усіма відбувається?», як це свого часу з жалем та сумом говорив покійний Василь Макарович Шукшин, коли йому безпросвітно нахамили у лікарні буквально за кілька місяців до його смерті. Все це нагадує порушення якоїсь норми.
У радянські часи у призначенні тих самих сталінських та шевченківських премій нічого не було, окрім адміністративного удару кулака по столу. Як казав фактичний голова Сталінських премій Йосиф Віссаріонович письменнику Фадєєву, який почав говорити, що несправедливо дають премію письменниці Пановій, «товарищ Фадеев, у меня других писателей для вас нет». Оця фраза була своєрідної квінтесенцією суті призначення подібних премій тоді.
Що стосується періоду радянської України та лауреатів Шевченківських премій, так я навіть не хочу все це згадувати. Зрозуміло, що іноді присуджували Шевченківську премію талановитим співакам, художникам і так далі. Але все це носило тоді характер «кризис безобразия».
Сьогодні, зрозуміло, підходи змінилися. Зараз трохи інакше. Але все це, перепрошую, носить якийсь мафіозний характер: «Ти мені - я тобі». Не думаю, що хтось з Секретаріату Президента телефонував туди і вимагав, щоб премію присудили добродію Перебийносу. Але зібралося там згадане мною журі в Спілці письменників - і присудили премію своєму колезі. Що ж сказати - на здоров'я! Там є люди, які цілком заслуговують цієї самої премії. А такі ситуації компрометують і тих, і інших. В тому числі тих, хто справді заслуговує бути відзначеним Шевченківською премією.
На превеликий жаль.