Ще коли я був студентом, то дуже любив розмовляти зі старожилами свого села. Насправді джерел довідатися про минуле поліського села на той час було не так вже й багато. Як не дивно, але легендарні описи мене цікавили чомусь менше, аніж життя реальних людей. Одного разу Іван Фрідріх, який ще добре пам’ятав «Польщу», розповів мені про дивовижне явище – «уніятів». Що найцікавіше, це були не галицькі греко-католики, а голландські монахи-капуцини східного обряду, які вирушили на далеке, загублене серед боліт і лісів, Полісся.
Пан Іван згадував прізвища тих односельчан, які хрестили своїх дітей і навіть брали шлюб у цих дивних монахів. Єдине, що відрізняло їх від звичайних православних священиків, це сандалі на ногах, ця деталь особливо врізалася в пам’ять пана Івана. Мені тоді аж не вірилося, що мої земляки могли так легко піддатися прозелітизму. Я уявляв їх справжніми загорільцями у справі православної віри. Проте, я зовсім не брав до уваги ані тривалої протестантської традиції на Поліссі і Волині, ані прагматизму своїх земляків. Виявилося, що цей добровільний прозелітизм був продиктований прагматичними міркуваннями: дивні монахи брали символічну плату за треби. Брати-капуцини не тільки не перетворили свою місійну діяльність на ремесло і засіб заробляння грошей, але й невтомно працювали з молоддю на ниві релігійного просвітництва. Оскільки, що гріха таїти, населення було темним і забитим і вірило окрім Триєдиного Бога в «русалок», «мавок» та іншу болотну чортівню.
Монахи-капуцини трагічно закінчили своє життя на Поліссі – частину з них вимордували сільські люмпени, а решта змушена була виїхати під тиском радянської влади. В радянський час більшість церков повалили самі ж селяни під чуйним керівництвом місцевих комуністів, а частина лишилася стояти закритими. Здається на весь район діючими були тільки три церкви. Але навіть там ситуація була невідрадною: настоятелем церкви в райцентрі був батько, а його син - головою колгоспу, що викликало небезпідставні сумніви в селян у «святості попа». Вінчання в той час було величезною рідкістю, хрещення підпільним і навіть похорон не завжди відбувався зі священиком.
Хвиля релігійного відродження сколихнула також Полісся: церкви відбудували, іконостаси позолотили, про вірян забули. Натомість Євангельські Християни Баптисти, відчувши полегкість від радянського тиску, розпочали кропітку і послідовну роботу із населенням. Незважаючи на їхню проповідницьку та соціальну роботу, тобто позитивну для населення діяльність, їхніми найбільшими противниками виявилися православні батюшки. Останні отаборилися в своїх церквах і все на що були спроможні, то це проклинати на всі боки «штундів» та «вєрующіх». Думаю ситуація по всій Україні, за виключенням трьох галицьких областей, не дуже відрізняється між собою.
Сьогодні читаю в «Українській правді», що «Через подорожчання тарифів на електроенергію, церква вирішила підвищити вартість своїх послуг: хрещення, вінчання, відспівування, тощо. З лютого церковні обряди й товари можуть подорожчати на третину у зв'язку з підвищення тарифу на електроенергію для релігійних установ і транспортних підприємств на 30%».
Але ще більше мене здивували слова прес-секретаря УПЦ КП о. Євстратія Зорі: «Гроші знецінюються, і це не наша провина. А в церквах, де багато світильників, витрати на електроенергію становлять істотну статтю видатків. Якщо піднімається ціна на електрику, видатки треба покривати в тій же пропорції, адже в нас немає друкованого верстата, як у держави. Наші доходи - це добровільні пожертвування парафіян і прибуток від продажу товарів і послуг». Тобто православні священики трактують Церкву не як «Тіло Христове», але як фірму і оцінюють її роботу в категоріях збитковості/прибутковості.
Це не правда, що православні церкви обох патріархатів не піддаються модернізації, навпаки, вони розгорнули таку бурхливу підприємницьку діяльність, якій позаздрила б будь-яка західна фірма. В «Українській правді» читаємо: «Принаймні прихожани Церкви Миколи Набережного (УАПЦ), що у Києві, освячують не лише машини, а навіть документи на купівлю землі, квартири, реєстрації підприємства. Правда, це називається молебнем на освячення нової справи».
У кафедральному соборі Св. Володимира (УПЦ КП) можна замовити служби «при відкритті майстерні, фабрики, кафе», «за успіхи у бізнесі і торговій справі», «за успішний продаж і придбання квартир», «при болях у попереку», «при захворюваннях рук» тощо. Коштує це 10 гривень за одну особу. Молитись за неї священики будуть 40 днів. І все це офіційно, з видачею відповідних квитанцій.
«Будь-яка річ, якою користується людина, потребує освячення. Спочатку вона є нейтральною, тобто може служити як на добро, так і на зло. Тому, щоб убезпечити її використання (що особливо стосується автомобілів), її освячують», - розповів співробітник прес-служби УПЦ КП Микола Ярмусь.
І все-таки найбільш винахідливими виявилися священики у справі уділення святих таїнств. Вони розробили чіткий прейскурант оплати хрещення, шлюбу і відспівування за упокій. Якщо б мені хтось сказав, що за поповнення ще однією душею християнського світу треба заплатити до 500 гривень, то я напевно довго сумнівався б з ким насправді маю справу – з християнином чи його антагоністом. Але перед нашими теперішніми священиками такої проблеми чомусь не виникає. Церковне вінчання у нас давно стало дорогим задоволенням, але за барвисте шоу треба платити, і навіть якщо це коштуватиме 1000 гривень. Найгірше з похороном, тут не встановлено чітких розцінок, а все має вирішуватися під час «індивідуального домовляння зі священиком». Останній має оцінити заможність скорботної родини і назвати ціну…
На завершення задумався над таким питанням: якщо Церква позиціонує себе як бізнес-проект, а бізнес це справа ризикова, бо часто прогорає, то що ж станеться із Церквою, коли вона збанкрутує?