Минає три роки правління Порошенка. За опитуваннями, він іде ніздря в ніздрю з Тимошенко та лідером «Океану Ельзи» Вакарчуком. Демонструє, що має схильність до освіченого авторитаризму. Що дотепер зробив шоколадний король?
Іще кілька років тому Петро Порошенко навряд чи розраховував, що його оберуть п’ятим президентом України. Здавалося, правління Віктора Януковича – це надовго, тому не було сенсу передчасно конкурувати з лідером Партії регіонів. 2013 року стелею посадових можливостей Порошенка був портфель мера Києва, а про президентство він міг мріяти хіба із прицілом на 2020-й.Однак події Революції Гідності, анексія Криму та війна на Донбасі кардинально змінили долю і країни, і самого Петра Олексійовича, який став главою держави, мабуть, у найбільш драматичний період в її новітній історії.
Зигзаги політичної кар’єри
Порошенка складно назвати новим обличчям в українській політиці. Він уже давно грає в її вищій лізі, перейшовши туди з великого бізнесу. Уперше він став народним депутатом 1998 року, за часів президентури Леоніда Кучми. Тоді Порошенко належав до провладної Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Але невдовзі політик вийшов з її лав, створивши власний проект «Солідарність», яка разом з іншими силами стала фундаментом для формування майбутньої Партії регіонів.
Хоча вже на парламентських виборах-2002 Порошенко пов’язував свої політичні перспективи не із провладним, а з опозиційним табором. Його партія увійшла до блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», під парасолькою якого зібралися і ліберали, і націонал-демократи, і націоналісти, і безідейні прагматики. Проект екс-прем’єра Ющенка користувався електоральною підтримкою і в результаті здобув перемогу на виборах. Попри це, стати владою чи її частиною «Наша Україна» не змогла: парламентська більшість і уряд були сформовані в інтересах Кучми.
Узяти реванш опозиція могла на президентських перегонах-2004. Кандидатом від демократичних сил прогнозовано став Ющенко, якого підтримала лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко. Амбітний Порошенко пов’язував надії з правлінням Віктора Андрійовича – бачив себе на посаді прем’єр-міністра. Новообраний керманич також не був проти такого тандему. Проте виявилося, що лідер «Нашої України» підписав угоду з Тимошенко, за умовами якої гарантував їй портфель прем’єра. Та і громадська думка була на боці Леді Ю, котра стала одним із символів та рушіїв Майдану.
Ющенко не мав вибору: мусив погодитися на прем’єрство Тимошенко. Але не міг проігнорувати Порошенка, якого призначив секретарем Ради національної безпеки та оборони, розширивши її функції спеціальним указом. Природно, цей орган влади перетворився на паралельний уряд, який наглядав за Кабінетом міністрів. Водночас важливу роль відігравав Секретаріат президента.
Дублювання повноважень і боротьба амбітних політиків між собою невдовзі призвела до гучного скандалу. Сторони конфлікту звинувачували одне одного у зраді ідеалів Майдану та корупції. Ющенко намагався владнати суперечку, але її градус був надто високим. У підсумку він вирішив відправити у відставку і Тимошенко, і Порошенка. Звинувачення в корупції не підтвердилися, але кинули тінь на репутацію Петра Олексійовича. Виборців дратувала згадка його прізвища в числі «любих друзів президента».
Стрибок популярності
Відставка із впливової посади не вгамувала апетитів Порошенка. Він продовжував боротися то за лідерство у партії Ющенка, то за крісло спікера. Тоді він програв усі ці битви. Унаслідок колотнечі між героями Помаранчевої революції прем’єром знову став Янукович, а кар’єра Порошенка пішла на спад. Він навіть не брав участі у парламентських виборах-2007: його не включили у список через негативний шлейф. Своєрідною синекурою, попри все, для Порошенка стала посада голови наглядової ради Національного банку України.
Наприкінці президентури Ющенка наш герой знову на кілька місяців повернувся до великої політики, отримавши портфель міністра закордонних справ у другому уряді Тимошенко, забувши про минулі образи. Порошенко – дипломат за освітою, тому міжнародна тематика для нього близька і зрозуміла. Більше того, йому подобалося працювати в МЗС, спілкуватися зі світовими лідерами, налагоджувати зіпсовані стосунки з Москвою, зокрема вирішити питання із призначенням російського посла у Києві.
Після перемоги Януковича на президентських виборах-2010 Порошенкові довелося залишити посаду головного дипломата країни. Нова влада, проте, охоче скористалася послугами Петра Олексійовича і дала йому портфель міністра економіки в уряді Миколи Азарова. Але й там він довго не затримався, витримав менше року. На обрії були парламентські вибори-2012, із якими Порошенко пов’язував багато надій.
Цього разу здобув успіх: стартуючи як незалежний кандидат, він отримав у своєму окрузі 72% голосів. Порошенко не приєднався до жодної із фракцій, прагнучи вести самостійну гру. Як один із можливих сценаріїв розвитку своєї кар’єри Порошенко розглядав участь у виборах мера Києва, вважаючи, що мешканці столиці проголосують за нього як сучасного, демократичного і проєвропейського кандидата. За цей час він проявить себе як ефективний управлінець, а потім зможе претендувати на щось більше.
Його плани на майбутнє змінив вибух чергової революції. Порошенко брав у ній активну участь, був присутнім під час вуличних заворушень, часом виступав зі сцени Майдану разом із трійкою опозиційних лідерів – Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком та Олегом Тягнибоком. Водночас Порошенко був начебто в тіні, зосередившись більше на питаннях дипломатії. Здобув від того користь: протестувальники обурювалися нерішучістю лідерів опозиції, але їхня критика не поширювалася на Петра Олексійовича. Люди почали придивлятися до нього уважніше, що невдовзі мало позначитися і на результатах виборів. За кілька місяців його підтримка почала нечувано зростати, і вже у травні 2014 року Порошенка обрали п’ятим президентом України.
Роки замість годин
Виборча кампанія-2014 відбувалася в екстраординарних умовах. Тогочасний президент утік із країни. Значні території окуповані Росією. На Сході оголошений режим антитерористичної операції. Не було повністю легітимної влади: державою де-факто управляли парламент і уряд, а спікер Верховної Ради виконував обов’язки президента. Москва на весь світ кричала про «київську хунту», «державний переворот» і створення «Новоросії». Тимчасом гинули люди.
Попри все, в Україні вдалося організувати конкурентні вибори, на яких у першому турі з результатом 54% переміг Порошенко.
Феноменальний успіх цього політика пов’язаний насамперед із суспільним запитом на повне перезавантаження влади і встановлення миру. Власне, голосуючи за Порошенка, українці хотіли обрати «президента миру», який вирішить конфлікт на Сході політико-дипломатичним шляхом. «Антитерористична операція не може і не триватиме два-три місяці. Вона повинна і триватиме години», – сказав на брифінгу новообраний президент.
Ці слова часто згадують Порошенкові, докоряючи за невиконані обіцянки. Так, режим АТО діє донині, а мир досі не запанував. Але заради справедливості варто зауважити, що українська армія успішно звільняла окуповані району Донбасу і незабаром могла вийти на державний кордон із Росією. Це могло би відбутися, якби влітку 2014 року не сталося прямого вторгнення регулярних російських військ. Порошенко був готовий до діалогу з мешканцями східних областей. У своїй інавгураційній промові він обіцяв їм децентралізацію влади, вільне використання російської мови, повагу до історичної та культурної специфіки регіону, інвестиції та нові робочі місця.
Справді, президент демонструє відданість мирному плану, веде перемовини зі світовими лідерами у різних форматах, але все марно. Ключі від миру в Україні лежать нині не в Києві, а в Москві, котра не думає позбуватися власних експансіоністських амбіцій та імперських комплексів. Україна просто не має іншого вибору, як продовжувати оборонну війну. На кону стоїть саме існування держави і безпека на континенті.
Розуміючи все це, Порошенко підписав Мінські угоди. Над Дніпром цей документ гостро критикують, дехто вбачає у ньому мало не зраду національних інтересів і капітуляцію, адже він передбачає надання особливого статусу окремим районам Донбасу й амністії бойовикам. Критики Мінських домовленостей звертають увагу передовсім на те, що вони не забезпечують режим повного припинення вогню та обмін полоненими. Слово «перемир’я» для багатьох українців звучить як лайливе.
Інша справа, що за час доволі умовного затишшя на фронті українській владі вдалося зміцнити армію, інші силові структури, оживити оборонно-промисловий комплекс – усе те, що планомірно знищувалося за понад два десятиліття незалежності. Але, з іншого боку, кажуть, що війна і пов’язані з нею реформи вигідні олігархам.
Шоколадний король
Тема олігархії в Україні важлива й популярна і має безпосередній стосунок до одного з найбагатших українців, Порошенка. Напередодні президентських виборів провідні олігархи дійшли згоди, що саме він має стати на чолі держави, аби гарантувати збереження старих правил гри, може, з косметичними змінами. Після виборів Порошенко обіцяв продати свій бізнес, перлиною в короні якого була кондитерська корпорація Roshen.
Підвищений інтерес, який викликав у суспільстві Roshen, був зумовлений не тільки бажанням розділити політику й бізнес. Пікантності справі надавав той факт, що одна з Порошенкових фабрик працювала у російському місті Липецьк. Президент України, який воює з Росією, заробляє там гроші та платить податки: багато українців сприймали таку поведінку як аморальну.
Порошенко відповідав критикам, що активи в Липецьку – проблемні, частина майна арештована, і тому так складно знайти покупця (зрештою, фабрику просто закрили навесні 2017 року). Більшу частину своїх бізнес-активів президент передав в управління компанії Rothschild Trust, а от телевізійний 5 канал продавати не захотів. Це медіа важко назвати особливо популярним і впливовим, однак для Порошенка воно важливе як символ свободи слова ще з часів Помаранчевої революції. І треба визнати, хоч канал і належить главі держави, він презентує широкий спектр думок.
На зовнішньополітичній арені Порошенко досяг успіхів. Невдовзі після своєї інавгурації підписав Угоду про асоціацію з Європейською Унією – до речі, тією самою ручкою, котра призначалася його попереднику Януковичу. Великим здобутком Порошенко вважає лібералізацію візового режиму між Україною та ЄУ, котру так довго відкладали.
До своїх здобутків Порошенко також зараховує створення так званої світової проукраїнської коаліції, яка стримує Росію від більшого застосування зброї в Україні та послідовно зберігає режим накладених на Росію санкцій. Київ, однак, сподівався на більшу безпекову підтримку Заходу. Київ не отримав статусу основного партнера поза НАТО, не розпочато і постачання летальної зброї. Захід не хоче провокувати Росію.
Перший
У внутрішній політиці Порошенко грає першу скрипку. Попри те, що Україна – це парламентсько-президентська республіка, в якій повноваження глави держави обмежені, інститут президента доволі сильний і впливовий. Протягом трьох поточних років Порошенкові вдалося взяти під контроль і парламент, і уряд. Президент не виконує ролі арбітра нації, а є ключовим гравцем у політиці країни.
У нього – найбільша фракція в парламенті («Блок Петра Порошенка»), близький до нього прем’єр, більшість міністрів в уряді, не кажучи вже про силовий блок (за винятком Міністерства внутрішніх справ). Навіть генеральним прокурором є політик із команди Порошенка, а не незалежний професіонал. Характерною рисою кадрової політики Порошенка стало призначення на посади лояльних до нього людей, слухняних виконавців його доручень. При цьому сам Порошенко цілком упевнений у власній компетентності в найрізноманітніших галузях. Він уважає себе кращим воєначальником, дипломатом, економістом. Президент неохоче делегує повноваження і намагається тримати все на особистому контролі, демонструючи схильність до освіченого авторитаризму.
Це виразно проявилося під час урядування Арсенія Яценюка в 2014–2016 роках. Після Революції Гідності на дочасних виборах добрий результат здобув «Народний фронт» Яценюка, і він по праву міг розраховувати на портфель прем’єра. Порошенко, однак, хотів, аби на чолі Кабміну була його людина, і тільки під тиском західних партнерів та самих українців погодився поступитися, тож Яценюк став прем’єром.
Це не дуже задовольняло президента, оточення котрого критикувало Яценюка навіть більше, ніж опозиція. Його змушували піти у відставку, називаючи найкорумпованішим прем’єром в історії України. В медіа була розв’язана масштабна кампанія з дискредитації шефа уряду. Зрештою, Яценюк поступився, хоча коаліцію ще раз довелося формувати з його фракцією.
Новим прем’єром став Володимир Гройсман. Тривалий час його вважали людиною президента, з якою йому буде легко і приємно працювати. Однак колишній спікер парламенту продемонстрував норов та амбіції. Випереджуючи можливі розмови про президентство, Гройсман заявив, що не збирається балотуватися на найвищу державну посаду.
Захисник українськості
Тимчасом Порошенко думає про другий термін і активно до цього готується. Під час нещодавньої прес-конференції він прозоро натякнув: «Згідно з Конституцією, кожен громадянин, який має 35 років, має право балотуватися у президенти. Я вже маю 35 років. Думаю, на сьогоднішній день зарано говорити про склад кандидатів у президенти. Ще є два роки президентських повноважень. Є ще багато чого, що треба зробити».
Якби зараз відбулися президентські вибори, за Порошенка віддали б свої голоси 13,2% українців (згідно з опитуванням компаній «Социс» і «Рейтинг»). Другою із незначним відривом була б Юлія Тимошенко з результатом 12,9%. Також місце на п’єдесталі може посісти лідер рок-гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук (12,3%), який уособлює запит на нові обличчя і моральний авторитет. Діяльність Порошенка на посаді президента позитивно оцінюють 16%, негативно – аж 82%. Якби у другому турі виборів зустрілися Порошенко і Тимошенко, президент програв би їй. Якби ж главі державі випало змагатися з опозиційним лідером із колишньої Партії регіонів Юрієм Бойком, то здобув би над ним перемогу. Можливо, саме Бойкові буде відведена роль зручного спаринг-партнера Порошенка: оточення президента може застерігати, що екс-регіонал є втіленням проросійських сил, а Порошенкові – створювати образ захисника українськості.
Здається, Петро Олексійович щиро вірить, що до завершення першої каденції ініційовані ним реформи дадуть приголомшливий результат, антикорупційні інститути нарешті запрацюють, суспільство позитивно оцінить його історичну роль і знову підтримає його. Не тому, що Порошенко є найкращим керманичем, а тому, що інші – гірші.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Prezydent pokoju w kraju wojny („Nowa Europa Wschodnia”)