14 січня на офіційній фейсбук-сторінці президента України з’явився допис, який сповіщає українців про те, що нарешті настала справжня зима – зі снігом і морозами. Чим не привід потішитись, чи не так? Із цим можна було би спокійно погодитись, як і з думкою, що Володимир Зеленський (чи той, хто веде від його імені персональну фб-сторінку президента) не мусить постити тільки про важливе й нагальне.
Біда в тому, що з кожним днем міцніє враження, що чинний очільник нашої держави живе у власній, паралельній реальності. Лише за останній час можна було спостерігати, як він грає у пінг-понг, катається на лижах, запрошує на ковзанку біля Офісу президента, а тепер ось радіє зимовій погоді.
Знову ж таки, самі собою перелічені факти не є проблемою. Навіть президент має право зайнятись у вільну хвилинку спортом, право на відпочинок у горах, право тішитись погодою і ділитись цією радістю з більш як мільйоном підписників у фейсбуці.
Але існують і контексти, в яких усе відбувається. Катання на лижах на переповненому курорті – не те, чого сподіваються від президента люди в перший день локдауну. Остання звістка про мороз і снігопад – зовсім не те, чого очікують від нього за лічені дні після того, як проти одного з найпомітніших членів партії «Слуга народу» та лідера її київського осередку – одіозного (і це дуже делікатно сказано) Олександра Дубінського – Сполучені Штати ввели санкції та відкрито назвали його агентом російського впливу.
Можна, звісно, «грати вар’ята», як радник Офісу президента Михайло Подоляк. У коментарі «Радіо Свобода» він заявив: «А чому саме президент повинен на це реагувати, а не керівництво фракції, наприклад? Дубінський – депутат. І первинна реакція – це прерогатива депутатського корпусу і насамперед фракції "Слуга народу". Саме так правильно».
Це відверте лицемірство. Зеленський активно агітував за «Слугу народу» на парламентських і місцевих виборах, рекламує її кандидатів. Рейтинг цієї партії цілком і повністю з’явився завдяки особистій популярності президента і назва її походить від однойменного серіалу з ним у головній ролі. А потім він – вжух – і ні при чім. Мовчання.
Як Петро Порошенко був відповідальний за депутатів блоку імені себе в попередній каденції парламенту, так чинний президент відповідальний за «своїх» депутатів. Такі вже реалії української політичної культури, що партії у нас – це переважно проєкти під конкретну людину. Та поки ситуацію з Дубінським та іншими фігурантами санкцій прокоментували всі кому не лінь, проте не той, чий голос мав би точно прозвучати. Голос того, чия успішність дала змогу Дубінському стати депутатом.
Не чути очільника держави і щодо не менш резонансної справи – підозри в корупції призначеного ним особисто заступника ОПУ Олега Татарова. Навіть слів про «справжнього професіонала», якими Зеленський нагородив одіозного чиновника часів Януковича, призначаючи на посаду в серпні 2020 року.
Щоправда, перед самим новим роком Зеленський звернув увагу на одне справді актуальне питання – закупівлю китайської вакцини від Covid-19 – Sinovac. Пряма мова: «Великий плюс цієї вакцини в тому, що її розробка не була заполітизованим завданням. Вона не використовується для просування чиїхось геополітичних амбіцій... Просто надійна вакцина задля життя, а не політична пропаганда заради вигоди».
Як бачимо, для президента головне у вакцині не її ефективність, перевіреність чи країна-виробник, а щоб вона не просувала чиїхось амбіцій. Мабуть, геополітичні амбіції тоталітарного і спритного на маніпуляції Китаю куди менше лякають президента, ніж наміри американсько-німецьких виробників вакцини Pfizer. Ефективність останньої, до речі, становить 95%, тоді як Sinovac на останніх випробуваннях показала результат у (увага) 50,4%.
Чому Україна купує китайську «чудо-вакцину» за ціною 504 грн/доза, а сусідня Польща закупить вакцину Pfizer та інших виробників з вищою ефективністю по 38,05 злотих/доза (+/- 275 грн) Володимир Зеленський, звісно, не пояснює. Як і того, навіщо потрібен посередник – компанія «Лекхім». Ну і про анонсовану ним же в жовтні унікальну українську вакцину теж чомусь не згадав. Головне, що без «заполітизованості». Ну і спасибі, що не російський «Спутнік». Принаймні поки що.
З усього цього (а прикладів значно більше) складається стійке враження, що для Володимира Зеленського його оточення створило паралельну реальність, у якій все гаразд, люди щасливі, проблеми успішно розв’язуються, а якщо котрась не хоче – то в цьому винні опоненти, якими керують винятково корисливі й негідні мотиви. Цитуючи живого класика, «мощно возростає день ото дня процент жиров у маслі».
В українських реаліях президент є ключовою фігурою. Очевидно, що Зеленський – не Янукович, тож навряд чи нам загрожує узурпація влади зразка початку 2010-х. Куди більше наразі жахає думка, що реально країною керують люди на кшталт Андрія Єрмака. А підозрілих осіб в оточенні президента і так задосить, окрім голови Офісу президента.
Можна припустити, що Володимир Зеленський йшов у президенти з найблагороднішими намірами – змінити країну, подолати корупцію, підвищити зарплати (хай навіть не до 4 тис. дол. для вчителів). Можна навіть у це вірити, хоч тут завдання вже ускладнюється. Та навіть з найкращих ідеалів і мрій не вийде нічого путнього, якщо ігнорувати неприємну реальність.
Якщо Зеленський має наміри бодай претендувати на переобрання у 2024 році, то він повинен припинити закривати очі на будь-які неприємні речі, чим «грішили» й усі його попередники. Перестати мовчати, коли призначені особисто ним люди підозрюються у злочинах; коли на життєво важливому питанні вакцини від коронавірусу прокручуються чергові «схеми»; коли головний міжнародний партнер прямим текстом кричить, що у президентській фракції агенти російського впливу. Так буде ліпше і для президента, і для країни.
Та куди більш реальним бачиться інший сценарій. Більше відео про зимове містечко на Банковій, більше підрахунків кількості магазинів «Рошен» у країні, більше новорічних звернень у дусі «дєдушкі Лєніна», зрештою – дедалі більше занурення Зеленського в його персональну «матрицю».
І як логічний результат – неприємна асоціація зі знаним експериментом про кота Шредінґера. От тільки в оригінальній версії йшлося про долю одного кота. А в нашій реальності – про цілу країну в умовах реальної зовнішньої загрози. Країну, в якій президент начебто є, але таке враження, що його таки немає.