Для початку треба визначити дві стартові точки. Перша: Зеленський ніколи не був, не є і не факт, що буде націоналістом. Друга: дати визначення націоналізму дуже важко. Адже класичне тлумачення сильно розмилось. До того ж в Україні у це поняття кожна група чи суспільно активна людина вкладає різні сенси: від просто говорити українською і вболівати за національний продукт до відвертих правих ідей.
Тому говорячи чи пишучи про націоналізм і називаючи когось націоналістом, потрібно розуміти, що саме в це поняття вкладає ваш опонент, ви особисто, спікер або політик. Наприклад, у Росії вважають націоналістами всіх українців, які говорять українською, піднімають прапор чи відстоюють популяризацію українського контенту. Для Європи націоналістами будуть окремі організації і групи, які носять тату зі свастикою, нападають на представників інших національностей, говорять про чистоту раси.
А як сприймають цей термін самі українці? Хтось прикріпляє в машині маленький прапорець і стверджує, що він націоналіст. Хтось, хто називає себе націоналістом, нападає на жіночі марші 8 березня і наполягає на традиційних цінностях та особливій українській культурі.
Відсутність спільного бачення української ідентичності та розуміння націоналізму – це наслідки політики попередніх років. За 29 років незалежності в Україні не було великих публічних дискусій та обговорень. Ми уникаємо важких, емоційних та важливих тем за межами політичних полемік та популістських гасел під час виборчого процесу. Максимально спрощуючи розуміння ідентичності, нехтуючи осмислення боротьби за незалежність, бездумно «поклоняючись» героям минулого, ми радше допомагаємо ворогові, ніж собі, та живемо в полоні різних соціальних бульбашок.
Одні – активніші, інші – інертніша. Одні постійно намагаються бути в центрі уваги, інші дають про себе чути тільки в час великих політичних подій (вибори) чи протистоянь (закриття трьох пропагандистських каналів та рішення КСУ). Ми не чуємо один одного або просто не хочемо чути. Політики, еліти переходять з бульбашки в бульбашку залежно від своїх уподобань чи потреб. До 2014 року кожна бульбашка була більш-менш схожа на іншу і зрозуміла кожному. Але з початком війни та окупацією Криму ми дедалі більше почали закриватись у комфортному для себе середовищі.
Був у своїй бульбашці і президент Володимир Зеленський. Вона дуже сильно відрізнялася від тієї, у якій перебував Петро Порошенко. Вони не просто були різні, а протистояли одна одній. Проте з часом Зеленський поступово почав переходити на електоральне поле Порошенка. Нині він готовий уже повністю перетягнути його на себе. Це чудово розуміють у команді «гетьмана» та намагаються реанімувати образ Порошенка як патріота і захисника.
Також ще на початку своєї каденції Зеленський заявив про шкідливість Медведчука і його каналів. Утім довгий час діяльність президента та його команди ніяк не підтверджувала, що на Банковій готові до радикальних рішень. У перший рік президенства Володимир Зеленський продовжував грати роль «хорошого хлопця», намагався бути своїм для всіх, але різких змін у країні не відбулось, тиск збільшувався, зашквари його команди вже навіть перестали рахувати, а його вплив зменшувався.
Тим часом саме Порошенко та Медведчук робили все для того, щоб Зеленський змінився. Два, здавалося б, антагоністичні табори так хотіли прибрати «клоуна» і «малороса», що просто пришвидшили розуміння молодим президентом, що таке українська політика, з ким краще не дружити і що коли хочеш вижити, то потрібно ухвалювати складні й неочікувані рішення.
Тому зміна поведінки Зеленського відбулась, з одного боку, через усвідомлення своєї та чужої позицій і бажання працювати по-іншому. А з іншого – через тиск олігархів, Росії та навіть своєї команди. Зеленський врешті усвідомив, що він президент України, а не менеджер великого продакшену; що не достатньо ухвалювати половинчасті рішення, щоб усім було добре; що якщо ти слабкий, то і влада твоя ослабне, а команда розбігається.
Майже рік минув, як у команді президента почали міняти свою комунікацію і творити кілька образів лідера держави для різних бульбашок. Саме так: не регіонів, а різних груп людей. Країна сприймається не як Захід – патріоти, Схід – проросійські, Центр – хоче їсти та миру і йде за сильнішим. Робота ведеться з активними бульбашками. Для прикладу, голова Львівської ОДА почав публічно відповідати депутатові Бужанському про дивізію СС «Галичина» та демонструвати, які «патріоти» є в команді «слуг». А вже цього року Козицький запрошував Киву до Львова, щоб більше розказати про Бандеру. І якщо у Львові всі ці заяви сприймались з усмішкою, то в тому ж Києві патріотичні українці хвалили голову облдержадміністрації з наголосом, що не така вже й погана команда в президента.
Продовження ми отримали під час приїзду Зеленського до Львова на презентацію команди, що брала участь у місцевих виборах. Відвідини полігону, промова там, презентація в Митрополичих палатах, відвідини Меморіалу Небесної сотні були розплановані майже за таким самим сценарієм, як останні приїзди президента Порошенка. Зеленського показували патріотом, людиною, що підтримує погляди і цінності мешканців Західної України. З одного боку, це була виборча технологія, щоб допомогти партії пройти в органи місцевого самоврядування. А з іншого – бажання заручитись підтримкою іншого електорату – проєвропейських і патріотичних виборців, причому не тільки у Львові та на Львівщині. Усі ці відеокадри справляють значно більше враження за межами місця зйомки.
Похід до іншого електорату продовжився після скандальних рішень КСУ. Бо саме проєвропейський і так званий «патріотичний» електорат, попри нелюбов до Зеленського, першим підтримав його в боротьбі зі суддями. На жаль, із цієї боротьби навіть пшику не вийшло. І постарались тут якраз пропагандистські медіа (як з пулу Порошенка, так і Медведчука) та Дмитро Разумков. Останній так почав публічно свою президентську кампанію та пошук нових союзників.
Кажуть, що загнаний звір найнебезпечніший, бо важко передбачити його подальші дії. Назвати Зеленського звіром важко, але його дії стали непередбачуваними для Росії, українських політиків та оточення. Щоб вибратися з-під постійного тиску Росії, олігархів та опонентів, в Офісі президента вдарили у відповідь. І вдарили туди, куди ніхто не очікував.
Якщо ще рік тому Зеленський дуже обережно говорив про Путіна, східного агресора та проросійських політиків в Україні, то останнім часом його заяви стають різкішими та конкретнішими. Думає так президент і його команда чи ні, але вони змушені так поводитись. Так вимагає ситуація, яка змушує їх вийти за межі своєї бульбашки і почати поводитись по-іншому. Тож нині позицію президента можна окреслити як проукраїнську. Гра це чи реальна ідентифікація – сказати важко. Хочеться, щоб це була ідентифікація президента та його команди як українців і керівників України.
Водночас зводити рішення щодо блокування проросійських каналів та санкції проти Медведчука тільки до «патріотичної» позиції не варто і помилково. Ці рішення тягнуть за собою багато плюсів для президента і поза межами боротьби з Росією. По-перше, цим вдалося прибрати потужний інструмент впливу проросійських політиків на людей; по-друге, зупинило зростання рейтингу ОПЗЖ та посилило боротьбу всередині партії; по-третє, показало, що в Україні є тільки один канал для ведення переговорів з Росією і наділяти Медведчука тими ж функціями, що були за президента Порошенка, ніхто не буде; по-четверте, уповільнило розвиток політичного проєкту «Разумков – президент», який відверто хотів робити ставку на проросійський електорат; по-п’яте, Порошенка почали знищувати його ж колишні прихильники простим питанням: «А що так можна було?».
Частково на всі ці процеси впливає одне з перших рішень Зеленського на посаді президента – передати міжнародні відносини в руки дипломатам і Міністерству закордонних справ, а не контролювати, як його попередник. Єдине, що залишилось за Офісом президента – це переговори з Росією, і монополію на них Зеленський не віддасть нікому.
Такі заходи дали поштовх у відносинах з багатьма країнами і поліпшили комунікацію. Якісні відносини з партнерами – це гарантія розуміння і підтримки від них. Лідери цих країн розуміють, що рішення ухвалюються колегіально, а не одноосібно, що є підтримка суспільства, тому й підтримують нас. Із США цей контакт взагалі дуже швидко налагодився зі зміною президента. Наприклад, заборону трьох проросійських каналів зразу ж підтримали у Вашингтоні. Говорити тут про зовнішнє управління безглуздо, але те, що зовнішня підтримка дала впевненості президентові і його команді – це факт.
Проросійським і російським силам зараз дуже вигідна теза про Зеленського націоналіста. Розганяючи її і показуючи, вони виштовхують Володимира Олександровича на поле з електоратом, який його не підтримував на попередніх виборах чи принаймні ставився з осторогою. Водночас Зеленському вже не вийде бути хорошим для всіх, доведеться чітко визначити, хто його електорат і на кого він зможе оперитись.
Те, що Зеленський опинився на тому самому електоральному полі, що й Порошенко, викликало емоційну реакцію останнього на засіданні у Верховній Раді 16 лютого. Його заява про штрафи військовикам за відкриття вогню у відповідь – це відверта брехня і маніпуляція. У Порошенка розуміють, що можуть втратити монополію на «патріотизм». Саме тому на довиборах до ВРУ від ЄС балотуються Маруся Звіробій та Юлія Кузьменко. Вони не мають шансів виграти, навіть теоретичних, але є хорошим інформаційним приводом нагадати українцям, хто є справжнім патріотом.
Підозра Шарію – це ще один спосіб догодити електорату, який називає себе патріотами та націоналістами. Також Зеленський фактично нівелює заяви команди Порошенка про проросійськість та провокує суспільство ставити питання вже «гетьману», а чому він не зробив того ж.
Чому Зеленському важливо заручитись підтримкою іншого електорату, іншої бульбашки? Бо «старі» виборці президента не надто підтримують його публічно. Не обговорюють його рішень, не готові їх дискутувати. Звичайно, що є ті, які готові, але їх дуже-дуже мало і вони губляться в загальному інформаційному полі.
Таку підтримку Зеленський шукає в активної частини суспільства, активістів, а вони – за Європейський Союз, НАТО, антикорупційні ініціативи та категорично проти поступок Росії. Щоб заручитись їхньою підтримкою, треба задовольнити їхні запити. Тому й доводиться міняти тактику поведінки і заходити в інші бульбашки.
Проукраїнська та державницька позиція – це правильна поведінка президента. Державні інтереси не повинні ставати полем для боротьби політиків. І головне, щоб такий інструмент як санкції не використовувався в подальшому для боротьби з опонентами, а тільки у війні з Росією.