Фрагментарно передивився інтерв’ю колишнього радника Офісу президента України Олексія Арестовича, дане квазілатентній російській пропагандистці Ксенії Собчак. На ціле інтерв’ю в мене б не вистачило мазохістського потенціалу, навіть попри те, що я є земляком Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха. Дивився зі суто професійного інтересу, усвідомлюючи, що в аспекті емоційному нічого, окрім огиди, від цього сумнівного процесу не отримаю.
Хтось може мені закинути, що й професійний аспект тут виглядає доволі сумнівно. А я от не погоджуся. Уже бодай тому, що своїх прихильників Арестович в Україні все ще має. І це не одиниці, не десятки, навіть не тисячі. А таке собі цілком функціонабельне електоральне ядро. Але про нього – згодом.
Нагадаю, що ще якихось три роки тому Арестович входив у трійку осіб з найвищим рейтингом суспільної довіри. Так, за цей час його рейтинг відчутно змарнів, вклякнувши до соціологічної похибки, але не варто недооцінювати фантастичну нестійкість електоральних преференцій українців. Але й до цієї теми ми повернемося згодом, а зараз трішки поговоримо про саме, прости господи, інтерв’ю.
Справді, Арестович молов такі нісенітниці, що тверезомислячій людині важко це сприймати більш-менш серйозно. Наприклад, висловлював захоплення російським диктатором Владіміром Путіним. Його мужністю, стійкістю, чесністю й порядністю. Запевняв, що йому невідомий «жоден випадок, коли б Путін порушив кулуарно досягнуті домовленості» в міжнародній політиці. Навіть не знаю, плакати тут чи сміятися.
Очевидно, найскандальніша частина інтерв’ю – де інтерв’юйований розповідає про свої перші кроки на посаді президента. Отже, головна фраза фактично всієї розмови: «Ми підемо на ключові вимоги Росії червня 2024 року. Я віддаю чотири області й Крим, не визнаю їх російськими, віддаю на умовах, як ФРН і НДР, для припинення війни».
І хоча останнім часом Путін наполягає лише на здачі Донецької області в її адміністративних межах. Але ж Арестович – широка душа, віддає зразу ж цілком Херсонську й Запорізьку області відповідно з Херсоном і Запоріжжям, які Путін не зміг би захопити навіть у своїх найжаданіших снах.
Ніби цього замало, Арестович додає: «Я б поїхав до Москви відразу, за принципом “йду на ви”. Це не на уклін, а як Саша Білий: на стрілку. Я не кваліфікую це як поїздку на уклін. Я приїжджаю і кажу, що перше: треба підбивати підсумки наших відносин, починаючи з 1991 року, за всіма проблемними зонами. Починаючи з розділу Чорноморського флоту, Тузли, газових воєн і так далі. Переглядаємо на рівні причинно-наслідкових зв'язків: які причини призвели до таких наслідків. Друге: я сповнений рішучості змінити напрям внутрішньої і зовнішньої політики України. Україна більше ніколи не буде становити загрозу для Російської Федерації зі своєї території. Я постараюся забезпечити такі умови на час своєї каденції і закласти спадкоємність політики. Але за умови, що і Росія не буде становити загрозу для України... Три нації – українці, росіяни, білоруси – вбивати один одного не повинні», – наголосив Арестович.
Хочеться йому зразу ж крикнути: «Альо, чоловіче, яка Тузла, який Чорноморський флот? Ти ж Крим цілком віддав Путіну!». Але промовчу.
Бо й це ще не все. Арестович висловив готовність провести спільний молебень з Путіним за загиблими і з українського, і з російського боку. Далі він би хотів покласти квіти до пам’ятника російським військовикам, які вторглися на українську землю й чинили там воєнні злочини. Щоправда, він виставив жорстку умову, щоб і Путін поклав квіти до монументу українським захисникам. Ж – жорсткість. Але така собі відносна. Бо якщо російський диктатор відмовиться це зробити, то Арестович все одно свої квіти покладе. Г – гнучкість.
Зрештою, що очікувати від людини, яка ще на початку 2000-х захоплювалася ідеологом російського фашизму Алєксандром Дугіним. Хоча, зачекайте, ми, українці, таки очікували. Ми слухали й переказували один одному його проповіді про «стратегію теплого океану» в часи Революції гідності, заворожувалися його заспокійливими тирадами про «два-три тижні» на початку повномасштабного вторгнення. Ми ще недавно пробачали йому і Дугіна, і слов’янську єдність з Росією, і масу інших ідеологічно ворожих балачок. Українці як істинні християни люблять пробачати.
То чому б ми не мали пробачити Арестовича вчергове? Бо він уже вийшов за будь-які рамки пристойності? Та перестаньте.
Пригадую свою соцмережеву дискусію після минулорічних парламентських виборів у Грузії, за результатами яких проросійська партія «Грузинська мрія» укріпилася у владі. Дехто лаяв грузинське суспільство за таку електоральну інфантильність і запевняв, що в сучасній Україні щось подібне неможливе. Що партія, яка хоч відкрито, хоч латентно буде лояльною до Росії, не матиме жодної перспективи. Я ж дозволив собі засумніватися, нагадавши тернистий 30-річний український електоральний шлях. Наприклад, що через три роки після здобуття Незалежності, коли, здавалося б, Комуністична партія мала зійти далеко на маргінес політичного життя, а то й взагалі зникнути з партійного ландшафту, стала найпотужнішою силою у Верховній Раді. Нагадав, як після Помаранчевої революції, коли, здавалося б, сили проросійського реваншу втратили суспільну підтримку й адміністративний ресурс, проросійська Партія регіонів вийшла в лідери симпатій виборців, у прем’єрське крісло повернувся колишній кримінальник Віктор Янукович, а через три роки він взагалі виграв президентські вибори і став таким собі диктаториком України. Нагадав, як через п’ять років після анексії Криму й інвазії на Донбасі майже відкрито проросійська партія ОПЗЖ здобувала другу позицію на парламентських виборах. І це навіть без голосів найбільш проросійсько налаштованої частини населення, яке залишилося на тимчасово окупованих територіях Криму, «ДНР» і «ЛНР», а отже, не брало участі у виборах.
На всі згадані аргументи мої опоненти наводили мені «залізобетонний» контраргумент: «В Україні це все було до, у Грузії – після». Тобто в Україні це було до повномасштабного вторгнення Росії, а тепер, після інвазійної ін’єкції ймовірність повернення популярності проросійських політиків і партій – нульова. А от у Грузії таке електоральне лайно відбувається після прямого вторгнення Росії.
А от мені, щиро зізнаюся, навіть страшно подумати, що буде в Україні «після». Тобто яким стане наше соціальне, політичне, економічне, культурне життя після завершення принаймні гарячої фази війни. До яких електоральних результатів воно нас приведе. Я неймовірно хотів би помилятися у своїх прогнозах, але чомусь мені здається, що для оптимізму є небагато шансів. Що наша ситуація, настрої українського населення можуть виявитися ще гіршими, аніж нині у Грузії.
Однак повернімося до Арестовича, невже ми зможемо пробачити його після всіх цих гидких слів? А варто пригадати ще одне його інтерв’ю, дане російському відеоблогеру Алєксандру Шелесту. Де наш «герой» так собі взяв й обізвав всіх українців «фуфлом і лайном». Процитуємо: «Я вам це в обличчя кажу, я зневажаю українців. Ви фуфло і лайно, об яке соромно витирати чоботи, в яке вляпався і пішов далі».
Після такої заяви для Арестовича в Україні мала б настати цілковита політична і загалом публічна смерть. Арестович – усе.
Проте не поспішаймо з кардинальними висновками. Пригадаймо свою зовсім недавню історію. Приміром, обрання чинного президента Володимира Зеленського. Які тези ми чули від нього в допрезидентський період. Наприклад, про «Україну-повію», про «сеньйора-голодомора», про «томос-термос». А ще насмішки над гаслом «Слава Україні!» і його знамените: «Я вам нічєво нє должен». У момент закидання бюлетенів до урн ми ніяк не могли знати, яким президентом він стане в дійсності. Ми лише чули від нього ці геть непатріотичні тези, але вони українського виборця аж ніяк не зупинили. Мільйони українців голосували за Зеленського, аж гай гудів.
То чому б з Арестовичем мало статися щось інше? Тим більше, що він має в рукаві два жирнющі козирі. І Арестович їх злегка засвітив під час інтерв’ю Собчачці. Перший козир – це ТЦК й ухилянтство. Арестович обіцяє захист від мобілізації тим українцям, які не дуже прагнуть захищати свою Батьківщину. І от тут може зіграти свою роль умовна «партія ухилянтів». А таких людей, судячи з маси захоплених коментарів під ютюбівськими роликами, де молодики нападають на працівників ТЦК, є досить багато.
Це одне потенційне крило електорального аероплана Арестовича. Друге крило чи другий козир у його колоді – умовно проросійське населення. Усі ті, хто й досі плекає надію на дружбу з Росією, хоча й остерігається це нині артикулювати вголос. Їм теж Арестович обіцяє захист і підтримку.
Тобто є дві електоральні групи, причому ні перша, ні друга група, зі зрозумілих причин, не декларує своєї позиції публічно. Зокрема, і в опитуванні громадської думки. Проте під час виборів вони можуть проголосувати як не за реального Арестовича, то за умовного – кожна зі своїх міркувань. Саме тому, хай як це мені огидно, я вимушено ставлюся до таких персонажів і їхніх заяв трохи серйозніше, ніж середньостатистичний українець. Хотілося б, звісно, помилятися.