Екс-кам’яний бовдур Сталін (а тепер його ниці руїни) став мірилом прав людей у, здавалося б, постсталінській Україні.
Спочатку хапали свободівців. Тепер хапають тризубівців. Хапають у Франківську, Тернополі, Дніпропетровську, хоч бовдура підірвали в Запоріжжі. Адвокатів не пускають. Пояснення скупі.
Ця реальна картина сучасної України ой як схожа на вигаданий Юліаном Сємьоновим в «17 митєвостях весни» епізод з шефом гестапо Гайнріхом Мюллєром, який наказав хапати усіх жінок з немовлятками в центральній частині Берліна. «Затримаєте більше, я прощу» – це слова фашистського недобитка.
Я не знаю, які слова говорять «правоохоронним» нишпоркам їхні начальники. Я не знаю, які наводки існують. Я бачу одне: нутро «ефективного менеджера» сковує мозок осіб, які повинні охороняти інтереси живих, а не боввани мертвих.
Встановлювати пам’ятники диктаторам – безглузда провокація. Руйнувати пам’ятники диктаторам – дике безглуздя. Але доводити оголошення руйнування пам’ятників диктаторам до рівня терористичного акту (для прикладу: терористичним актом було оголошено атаки на США 11 вересня 2001 року, внаслідок яких загинуло майже три тисячі осіб та було зруйновано вежі Торгівельного центру: відчуйте різницю!) – означає наближати країну до взірців диктатури, де поняття презумпція невинності дорівнює нулю. А, отже, якщо автор цих рядків з лютою ненавистю ставиться до сталінізму і мав приємність (без іронії, на той час це був чудовий колектив!) у 2004 – 2006 роках попрацювати в Запоріжжі, отже…
З поверненням до України ХХІ століття, дух товариша Сталіна!