Приборкання норовливих

Добровольчі батальйони між визнанням і дегероїзацією

20:28, 25 серпня 2015

На початку збройної агресії Росії проти України, що почалася з окупації Криму «зеленими чоловічками» й невдовзі перекинулася на Донбас, захистити державу було надзвичайно складно. Вітчизняна армія перебувала у глибокому занепаді, реально боєздатними були лише кілька підрозділів. Бракувало озброєння, техніки й пального. На розвал системи національної безпеки та оборони також активно працювала російська агентура, якою за президентства Віктора Януковича були інфільтровані чи не всі силові відомства.

Вони були не просто запруджені сусідськими фахівцями, а й безпосередньо ними очолювані. Міністри оборони  й голови СБУ часів правління сумнозвісного «Баті» ще донедавна були громадянами РФ із специфічним досвідом роботи та справно відпрацювали завдання з демонтажу державності у країні, котрої не шкода.

Та якщо Крим окупантам вдалося захопити майже без спротиву, то на Донбасі їхній бліцкриг захлинувся. Адже на захист Вітчизни стали десятки тисяч українців, які добровільно записалися не тільки у лави Збройних Сил, а й у батальйони Національної гвардії та МВС. Завдяки вмотивованості й мужності добровольців, багато яких пішли на фронт після Майдану, вдалося стримати розгортання російської агресії та виграти час, аби дезорганізована й деморалізована регулярна армія відновила боєздатність.

 

Герої та лиходії

Навесні 2014-го патріотичний запал активної частини суспільства був настільки потужним, що батальйони з’являлись один за одним, долаючи опір системи, котра неохоче видавала їм зброю та вже тоді позирала на них із пересторогою. Ще б пак, дуже складно проконтролювати і підпорядкувати таку кількість озброєних людей, не надто схильних до військової дисципліни. Самостійність батальйонів та їхня регулярна критика високого командування неабияк насторожували військово-політичне керівництво країни.

Цей острах підігрівала значна прихильність суспільства до героїчних добровольців, яких буцімто сплановано «зливають» бездарні паркетні генерали й боягузливі політики. Утім, як переконані радикально налаштовані громадяни, час відплати обов’язково настане – і після звільнення Донбасу від російських окупантів (або, може, й раніше) хлопці підуть на Київ і наведуть там лад.

Теза про збройний похід на столицю знайшла відгук у серцях багатьох людей, які не бачать обіцяних швидких реформ: деолігархізації, люстрації та боротьби з корупцією. Однак, на щастя, ця ідея не стала дуже популярною в масах. Бо той «третій Майдан», як один із сценаріїв Кремля, правдоподібно, став би останнім в історії української державності, поставивши на ній хрест.

Це зрозуміли у більшості батальйонів, які не піддалися на такі провокації. Ставлення до них влучно й аргументовано сформулював командир артилерійського дивізіону полку «Азов» із позивним Палій: «Коли я захочу протестувати, я залишу автомат у зброярні й піду протестувати. Мені автомат потрібен тільки для того, щоб захищати країну. Ось нам часто говорять: «Розвертайтесь, ідіть на Київ, знімайте владу». Ну так ви ж її обрали! Якщо ми когось поставимо на багнетах, то я не бачу легітимізації подібної влади. Будь-який воєнний переворот – це крах України. Будь-який, навіть наш, навіть незважаючи на те, що ми такі хороші, білі та пухнасті. Спосіб приходу до влади має дуже велике значення і цінність».

Винятком із правила став хіба що Добровольчий український корпус «Правий сектор», який регулярно пікетує Адміністрацію президента, організовує мітинги, виступає проти ЄС і НАТО, критикує Мінські домовленості, вимагає війни до повної перемоги, оголошує про створення паралельного Генштабу й уперто не хоче легалізувати свій статус, наполягаючи на законодавчому визнанні ДУКу як самостійного формування за зразком естонського «Кайтселійту» («Союзу оборони»).

Плюс до всього він систематично створює вигідну картинку для російського телебачення, глядачі якого, либонь, щиро переконані, що «Правий сектор» нині править бал в Україні. Та й західні партнери Києва, очевидно, не у захваті від правих радикалів, які виступають із войовничою ультраконсервативною, антиліберальною риторикою, що дивовижним чином споріднює їх із фашизоїдними російськими євразійцями. Така поведінка провідників лише затьмарює бойові заслуги пересічних бійців ДУКу, які вже дехто ставить під сумнів.

Власне, про сплановану дискредитацію добровольчого руху нині говорять дедалі частіше, але почалося це не сьогодні й не вчора. Ще влітку 2014-го багато говорили про «кишенькові батальйони» та «приватні армії», які обслуговують олігархів, мають краще забезпечення й добрі зарплати. Тоді як службовці Збройних Сил воюють за покликом серця і не розповідають у соцмережах про свої операції та зраду командування.

Тертя виникали й через надмірну самодіяльність добровольців. Скажімо, бійці «Айдару» не хотіли віддавати СБУ полонених сепаратистів, прагнучи напряму обміняти їх на своїх бійців. Або не завжди узгоджували зі штабом бойові виходи. Та це ще були дрібниці порівняно з тим, що робили деякі псевдозахисники далеко за лінією фронту. Прикриваючись ім’ям батальйону, вони брали участь у рейдерських захопленнях підприємств і викраденні людей, зокрема голови держпідприємства «Укрспирт». Кидала тінь на «Айдар» і постать його командира Сергія Мельничука, який не приховує приятельських відносин із корумпованим екс-чиновником Владиславом Каськівим.

Навіть після обрання у парламент Мельничук намагався зберегти контроль над батальйоном, який влада буцімто хотіла розформувати. Обурювалося цими чутками й таке собі ГО «Батальйонне братство», активісти якого палили шини під стінами Міноборони, вимагали запровадження воєнного стану і відставки президента. Нині діяльність екс-комбата, з якого зняли депутатську недоторканність, розслідує прокуратура. Йому інкримінують створення злочинної організації. Сам же Мельничук вбачає у цьому розправу над неугодним «Айдаром», чого ледь не особисто прагне Петро Порошенко.

Вкотре підкинули хмизу в багаття березневі події довкола ПАТ «Укрнафта», контроль над яким намагався зберегти тодішній голова Дніпропетровської облдержадміністрації, олігарх Ігор Коломойський. Один із крупних акціонерів компанії не погодився на зміну лояльного йому менеджменту та вирішив підкріпити свої позиції силовим аргументом. На захист «Укрнафти» приїхали автоматники без розпізнавальних знаків (переспів «зелених чоловічків»?) і броньовані «КрАЗи», яких ніхто не спинив.

Озброєні люди представилися бійцями «Дніпра-1», хоча цей факт заперечили і глава МВС Арсен Аваков, і екс-комбат «дніпрян» Юрій Береза. Можливо, то була одна з воєнізованих охоронних структур. Зухвальство Коломойського призвело до його відставки з посади голови ОДА і перестрашило владу, представники якої з новим імпульсом почали повторювати слова про те, що в Україні не буде «приватних армій» на службі в олігархів і губернаторів, а всі збройні формування матимуть чітку вертикаль підпорядкування.

 

ДУК, що тіло рве до бою

Прагнення легалізувати добровольчі батальйони та поставити їх під контроль силових відомств не завжди продиктоване ірраціональним страхом влади перед озброєними патріотами, які можуть піти на Київ. Це також частина Мінських домовленостей, які передбачають виведення із зони бойових дій на Донбасі незаконних збройних формувань. Тому всі підрозділи, котрі стихійно виникали на початку війни, були підпорядковані Міноборони, МВС або Нацгвардії. Завдяки цьому вони отримали не тільки легальний статус і соціальні гарантії, а й нове озброєння, бо воювати з автоматами проти танків, мінометів та «Градів» просто нереально. Навіть на героїзмі й ентузіазмі.

Найбільш боєздатні батальйони реорганізували в полки, як це відбулося з «Азовом», у якого з’явилася артилерія та бронетехніка. Непідконтрольними державі формуваннями залишилися тільки ДУК і «ОУН», частина котрого все-таки перейшла під егіду ЗСУ. Саме тому їх відвели від лінії зіткнення з російсько-терористичними військами, а штаб бунтівного «ОУН» в селі Піски, поблизу Донецька, оточили бійці регулярної армії, змусили скласти зброю та покинути позиції.

Однак подібний номер із ДУКом не спрацював. У квітні 2015 року десантники під виглядом навчань заблокували базу «Правого сектора» на Дніпропетровщині, розставивши довкола неї блокпости. За словами «правосеків», проти них свідомо виставили щойно мобілізованих солдатів, яких «накрутили» проти ДУКу, щоб спровокувати конфлікт із ЗСУ. Завдяки перемовинам чималий ажіотаж довкола цієї ситуації вдалося погасити. Влада пообіцяла надати добровольцям окремий статус, ще раніше Дмитро Ярош був призначений позаштатним радником начальника Генштабу.

Персональна легалізація провідника руху дещо розрядила напругу між ДУКом і державою. Але липневі події в Мукачевому знову актуалізували питання про приборкання «Правого сектора», який увірував у власну безкарність і почав утверджувати справедливість на власний розсуд. Стрілянина з кулемета й гранатомета у мирному закарпатському містечку, за тисячу кілометрів від фронту, змусила владу реагувати миттєво і жорстко. На затримання «правосеків», що сховалися в горах, були кинуті спецпідрозділи «Альфа» й «Омега». Перемовини з Ярошем вели особисто президент і голова СБУ.

У мережі відразу з’явилися тематичні відеоролики: «Псів режиму посилають на знищення патріотів» (як колись уже розправились із Сашком Білим на Рівненщині). Знову добровольці поставали в ореолі героїв, яких прагне ліквідувати режим «шоколадного фюрера». Хоча, як продемонстрував подальший розвиток ситуації, історія «Правого сектора» на Закарпатті далека від героїзму. За тонкою ширмою патріотизму діяло угруповання, яке, завітавши на сесії місцевих рад із автоматами, могло змінювати в них більшість, так би мовити, «у ручному режимі» або вирішувати бізнесові конфлікти.

Це аж ніяк не було самодіяльністю радикально налаштованих громадян. Впливовий нардеп із Закарпаття Віктор Балога визнав в інтерв’ю, що він фінансував «Правий сектор» у регіоні. Додав штрихів до портрету військово-політичного руху й новий-старий очільник області Геннадій Москаль, заявивши, що 80% його членів мають по три-чотири судимості. Провідники ДУКу переконані, що влада свідомо дискредитує добровольців, намагаючись посади їх за бандитизм або схилити на свій бік.

З одного боку, роту МВС «Торнадо» звинувачують у катуваннях, замаху на вбивство, незаконному позбавленні волі й насильницьких діях сексуального характеру. Бійця роти МВС «Гарпун» підозрюють у вбивстві журналіста Олеся Бузини. А з іншого – синхронно з мукачівськими подіями командир взводу 7 окремого батальйону ДУКу публічно заявив про перехід у полк «Азов»: «Мотив простий: скільки часу воюємо, а "Правий сектор" став більш корумпованим і вийшов за рамки закону». Покартавши меркантильних екс-побратимів, керманичі ДУКу самі невдовзі анонсували його влиття у штат СБУ.

Батальйони просяться на фронт

Про те, що курс на дегероїзацію добровольчих батальйонів обраний невипадково, свідчать саркастичні коментарі радника президента і міністра оборони Юрія Бірюкова. То він пише, що бійці «Правого сектора», інтелігентно кажучи, втекли з Донецького аеропорту, бо їм стало страшно. То закликає більше не вживати поняття «добровольчі батальйони», бо їх у природі вже не існує. А є тільки лінійні батальйони МВС і Нацгвардії, в яких служать добровольці й мобілізовані. Бірюков лукавить, бо в «Азові» й «Донбасі» воюють винятково добровольці.

Ця репліка відомого волонтера з’явилася на тлі дискусій про демілітаризацію села Широкіне, на підступах до Маріуполя. Протягом півроку його висоти героїчно утримували «Донбас» і «Азов» разом із ЗСУ (а не навпаки). Однак нещодавно ці добровольчі підрозділи вивели звідти, замінивши їх на морських піхотинців. Причому командування провело ротацію настільки швидко, що обстріляні бійці Нацгвардії навіть не змогли передати досвід і змалювати обстановку своїм наступникам.

Відтак за діями морпіхів усі спостерігають з особливою увагою, подекуди навіть зі скепсисом, бо новачки. Хоча таке ставлення відверто ображає елітний підрозділ ВМС України. Натомість «Азов» і «Донбас» відправили у тил – для відновлення боєздатності та... риття окопів у Запорізькій області. Інакше як приниженням це складно назвати. Ідеться ж бо про загони особливого призначення, а не про інженерні війська.

Відчуваючи загострення ситуації у маріупольському напрямку, бійці «Донбасу» кілька разів просили повернути їх на фронт. Але командування поставило перед ними інші завдання – боротьбу з диверсантами в тилу та службу на блокпостах. На «передку» ж мають бути виключно воїни ЗСУ. Втім невдовзі під тиском громадськості, зокрема завдяки мітингам патріотичних мешканців Маріуполя, «Донбас» повернули в зону проведення АТО.

З іншого боку, прем’єр-міністр Арсеній Яценюк і глава МВС Аваков провели зустріч із командирами міліцейських спецбатальйонів, на якій висловили повагу до добровольців, вручили їм державні нагороди і закликали їх іти у створювану національну поліцію, тому що вони мають повагу в суспільстві. За даними соціологічного дослідження «Демініціатив» і Центру Разумкова, баланс довіри/недовіри до добровольців – один із найкращих по країні: +16% (у ЗСУ +18%).

Прикладами інтеграції людей із бойовим досвідом у правоохоронну систему стали призначення заступника комбата «Азова» Вадима Трояна начальником міліції Київської області й комбата «Світязя» Олександра Фацевича керівником нової патрульної служби Києва. У перспективі формування універсального спецзагону поліції – «Корпус оперативної раптової дії» (КОРД).

«Цей підрозділ прийде на зміну всім екс-беркутам, "Соколу", "Титану", "Грифону", іншим... Нові підходи, нові стандарти підготовки, забезпечення, нові кадрові пріоритети, – заохочує Аваков. – Упевнений, що значна частина сьогоднішніх батальйонів буде в основі цих сил спецпризначення. Із багатьма вже це проговорював і обмірковував. Разом із "зубрами" спецпризначення, нинішніми бійцями-патріотами із міліцейських спецпідрозділів – це буде потужний підрозділ нової української поліції».

Приборкуючи добровольців, влада вдається до практики батога і пряника. Це продиктовано не тільки ірраціональним страхом перед потенційними конкурентами (деякі батальйони справді політизовані), а й закономірним прагненням зберегти державну монополію на застосування сили. Розперезана й безкарна «махновщина», яка прикривається гаслами патріотизму та соціальної справедливості, може призвести до непередбачуваних і просто згубних наслідків. І з цим явищем потрібно боротися. Водночас спрямована у конструктивне русло енергія вмотивованих людей дасть позитивний результат, від чого Україна лише виграє. Так переможемо.