Петро Порошенко переміг на дочасних виборах президента у першому турі значною мірою ще й тому, що пообіцяв українцям мир і швидке завершення Антитерористичної операції. Вона, за його словами, не може і не повинна тривати два-три місяці, а має закінчитися за години. Свій план урегулювання конфлікту на Донбасі новообраний глава держави виклав в інавгураційній промові у парламенті, запропонувавши бунтівним регіонам значні преференції в адміністративно-політичній, соціально-економічній та гуманітарній сферах. Одним словом, президент урахував практично весь пакет вимог, які на початку «Русской весны» висували на мітингах «доведені до відчаю мешканці Південного Сходу».
«Братнє» вторгнення
Прагнучи знайти компроміс, Порошенко навіть оголошував одностороннє припинення вогню на десять днів, протягом яких терористи з «ДНР» і «ЛНР» регулярно атакували позиції сил АТО та примножували число вбитих і поранених вояків. Тому після короткого й тяжкого «перемир’я» українське керівництво відновило активну фазу бойових дій, завдяки чому вдалося досягти успіхів. Територія, контрольована з весни «народними ополченцями», поступово зменшувалася.
Армія, Національна гвардія та добровольчі батальйони МВС витісняли бойовиків із захоплених міст, на адмінбудівлях яких знову майорів синьо-жовтий прапор, а їхні мешканці поверталися до мирного життя. У визволених районах відновлювали виплату зарплат і пенсій, туди з усієї країни поїхали вантажі з гуманітарною допомогою, бригади саперів, будівельників, волонтерів і митців. Побувавши кілька місяців під п’ятою «ДНР», мешканці Слов’янська, Краматорська, Маріуполя та інших міст відчули переваги життя в єдиній Україні та на власному досвіді попрощалися з міфами про «київську хунту», «карателів» і «фашистів».
Але наприкінці серпня доволі успішне просування сил АТО зупинилося, а зведення із фронту про людські жертви та знищену техніку стали щораз тривожнішими. Знахабніла і сп’яніла від власної безкарності Росія перейшла межу настільки, що, вже не криючись ввела на Донбас регулярні війська – навіть без дозволу Ради Федерації, хоча могла б умить залагодити цю дрібну формальність (згадаймо історію з окупацією Криму). Протистояти вже не терористам, а потужній, вишколеній російській армії Україна довго не змогла б. Навряд чи добровольчі батальйони, озброєні автоматами Калашникова, зупинити б колони танків, БТРів і «Градів».
Напевно, саме тому міністр оборони Валерій Гелетей заявив, що Україна виграла «гібридну війну» з місцевими бойовиками і російськими найманцями, однак після цього виникла небезпека масштабного вторгнення РФ. Недарма ж Володимир Путін у телефонній розмові з президентом Єврокомісії Жозе Манулем Баррозу хизувався, що може за два тижні взяти Київ, а під час спілкування з Порошенком розширив географію потенційних «місць бойової слави», додавши у список Бухарест, Варшаву, Вільнюс, Таллінн і Ригу.
Паралельно кремлівський фюрер устиг налякати своїх партнерів з Митного Союзу – Білорусь і Казахстан. Першій він уже давно пропонує приєднуватися до РФ областями і нині привселюдно дорікає Олександрові Лукашенку за незаконний реекспорт заборонених європейських товарів. Другого вражає твердженнями про його «неіснуючу» донедавна державність, яка начебто виникла лише за правління Нурсултана Назарбаєва. В Астані такі історичні «відкриття» викликають обурення та спонукають задуматися про доцільність перебування в інтеграційних проектах на чолі з РФ. Тому що Путін завжди знайде привід, щоб відновити «історичну справедливість» та захистити своїх «соотечественников» хоч над Балтикою, хоч у Північному Казахстані.
Аби відвернути загрозу ще глибшого вторгнення російської армії, що обернулося б неминучими жертвами й масштабними руйнуваннями, українське керівництво мусило піти на діалог з терористами та їх московськими ляльководами. Власне, консультації за посередництва ОБСЄ відбувалися й раніше, зокрема й самому Донецьку, але вони не забезпечували відчутної деескалації конфлікту. Хоча після чергового раунду переговорів у Мінську на початку вересня був напрацьований і підписаний рамковий документ, що базується на мирному плані Порошенка з урахуванням ініціатив Путіна.
Реалізація положень протоколу мала б перевести проблему з військової площини в політичну. Зокрема йшлося про забезпечення двостороннього припинення вогню, ухвалення закону про особливий статус Донбасу, постійний моніторинг на українсько-російському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ, звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб, амністію учасникам подій на Сході, продовження загальнонаціонального інклюзивного діалогу, поліпшення гуманітарної ситуації, проведення місцевих виборів, виведення незаконних збройних формувань і техніки з території України, ухвалення програми економічного відродження регіону й надання гарантій безпеки учасникам консультацій.
Це влаштовує і західний світ, впливові лідери якого постійно твердять, що конфлікт на Донбасі неможливо вирішити винятково збройним способом, й Україну, що більше за всіх прагне миру, і РФ, яка хоче уникнути запровадження чергових санкцій і водночас бажає зберегти свій фактичний контроль над окремими районами Донбасу, але їхнє соціально-економічне забезпечення перекласти на плечі Києва.
Дилеми миротворчості
Відповідно до Мінських домовленостей і почасти інавгураційних обіцянок, Порошенко вніс у парламент законопроекти «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» і «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей». У потребі їх якнайшвидшого ухвалення президент наполягав і на зустрічі з лідерами фракцій та депутатських груп у своєму офісі, й на закритому засіданні Верховної Ради 16 вересня. Як переповідають очевидці зібрання, Петро Олексійович доводив, що іншого способу закінчити війну на Сході немає, а на критичні зауваження деяких парламентаріїв («це неконституційно!») реагував емоційно і радив незгодним піти в зону АТО.
Зрештою, президент домігся свого: на табло висвітилося 277 і 287 «за», хоча саме табло в момент голосування було вимкнуте. Наскільки чисто це відбулося, простежити було неможливо. «Свобода» і частина «Батьківщини», орієнтована на Юлію Тимошенко, демонстративно вийняли картки із гнізд. Понад те, на сайті Верховної Ради досі відсутня інформація про результати персонального голосування. Та й із самими законопроектами депутати ознайомилися буквально у день голосування, тому що їх коригували «до упора».
Застосований 16 вересня механізм вольового проштовхування документів багатьом навіяв неприємні асоціації із «ручним» ухваленням диктаторських «законів 16 січня». Але цього разу мета ніби була шляхетнішою – на кону стояв мир в Україні, відтак на процедурні моменти можна було заплющити очі, хоча, як кажуть, осад залишився. Причому в декого обурення настільки велике, що нині вони домагаються скасування «непатріотичних», «путінських» законів. На цьому рішуче наполягають Тимошенко й лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко.
Справді, президентські ініціативи викликають багато питань і цілий шквал критики. По-перше, закон передбачає «особливий порядок місцевого самоврядування» протягом трьох років не на всьому Донбасі, а на окремих його територіях, межі яких визначає Антитерористичний центр при СБУ. Фактично ж ідеться про території, контрольовані бойовиками, котрі все ще прагнуть відвоювати втрачені позиції та розширити ареал свого впливу. Таким чином, на пострадянських теренах може з’явитися нова зона конфлікту, не такого уже й замороженого (умовно кажучи, Придонбасся). Хоча в тексті немає жодної згадки про «ДНР» чи «ЛНР» – офіційно Україна не визнає їхню суб’єктність і вважає терористичними організаціями.
По-друге, держава гарантує недопущення кримінального переслідування та притягнення до адміністративної відповідальності сепаратистів чи, як примирливо написано в законі, «учасників подій на території Донецької та Луганської областей». Отже, терористам обіцяно амністію, проте не всім – тільки тим, хто не скоював тяжких злочинів і не був причетний до падіння літака Малайзійських авіаліній рейсу MH 17. Хто визначатиме міру їх тяжкості – невідомо. Якщо місцеві судді, то вердикт буде очевидним. «Бєспрєдєльщики» залишаться непокараними, а українським патріотам, які змушені були покинути рідний край, стане небезпечно повертатися на Донбас.
По-третє, влада в «окремих районах» здійснюється через органи місцевого самоврядування в рамках Конституції та законів України. Повноваження депутатів і посадовців, обраних на дострокових виборах, призначених Верховною Радою на 7 грудня 2014 р., не можуть бути достроково припинені. Уявіть, що то буде за контингент і наскільки вільно відбуватиметься волевиявлення. Так само чесно і прозоро, як «референдум» за федералізацію?
Президент уже наперед визнає, що «ми будемо не в захваті від складу місцевих депутатів». Окрім того, суддів і прокурорів призначатимуть за погодженням з місцевими радами. За рішенням міських, селищних та сільських рад створюватимуть загони народної міліції, на які покладається охорона громадського порядку. Себто той, хто вчора був бойовиком і «кришив укропів», наступного дня може стати «народним міліціонером».
По-четверте, органи місцевого самоврядування «окремих районів» для забезпечення економічного, соціального та культурного розвитку можуть укладати угоди з Кабінетом Міністрів, міністерствами й іншими органами центральної виконавчої влади. Хоча це далеко не все. Угоди можна укладати і з адміністративно-територіальними одиницями РФ – звісно ж, усе заради транскордонного співробітництва і добросусідських відносин (така собі автономна зовнішня політика). А ще можна безперешкодно користуватися російською мовою в усіх сферах життя, так наче раніше Донбас потерпав від насильницької українізації.
Ну й апофеоз мирних ініціатив – державне фінансування де-факто окупованих територій, причому йдеться не лише про зарплати і пенсії. Україна має подбати про особливий економічний режим, спрямований на відновлення об’єктів промисловості, транспортної та соціальної інфраструктури, житлового фонду, створення нових робочих місць і залучення інвестицій. Себто відродити все те, що методично руйнували терористи. До того ж видатки на соціально-економічні програми гарантовано захищені – їхній обсяг не може зменшуватися навіть за умов скорочення бюджету. Самотужки Україна не потягне післявоєнну відбудову Донбасу, як і не зможе проконтролювати використання виділених коштів, що зникатимуть там, немов у чорній дірі.
Це визнає і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк. «Уряд не забиратиме гроші у Львова, Полтави, Києва, Житомира, у пенсіонерів, медиків, учителів, щоб відправляти їх на відновлення територій, які не контролюються Україною, – наголосив він. – Ці гроші будуть розкрадені російськими терористами». Кошти зі спецфонду – його, на думку Яценюка, мають спільно наповнити олігархи, міжнародні донори і Кабмін – підуть на Донбас лише тоді, коли Україна відновить контроль над його «окремими територіями», а місцеві підприємства почнуть працювати і платити податки у центральний бюджет.
Утілити ці закони в життя буде важко не тільки тому, що вони містять багато суперечностей, прогалин і ризиків, а й через те, що бойовики не визнають їхньої чинності на території «ДНР» і «ЛНР», бо в них же є свої «уряди» і «парламенти». Мінські домовленості вони сприймають лише як пошук можливих точок дотику та наголошують, що «народні республіки» й надалі домагатимуться незалежності. Тим не менше, навіть такий хиткий і крихкий мир потрібен Україні, щоб перевести подих, зберегти життя військових і цивільного населення, звільнити заручників, перегрупувати сили АТО, переозброїтись, зміцнити оборону, локалізувати бойовиків в «окремих районах» і не допустити розповзання тероризму за їхні межі.
РФ, звісно, не дасть «братньому» народові спокою і під шумок закликів до деескалації конфлікту на Донбасі сама буде його періодично підживлювати. Аж доки стрімке погіршення економічної ситуації та внутрішні проблеми, включно з дезінтеграцією держави, не змусять її зосередитися на собі й нарешті зайнятися «облаштуванням Росії» (чи того, що від неї залишиться). Україні ж головне вистояти й реформуватися. І тоді вона поверне собі всі території, тимчасово окуповані кремлівськими безумцями та їх посіпаками.