Нещодавно дві події змусили знову повернутися до теми пошуку «хороших росіян» та вкотре поставити собі запитання: а такі взагалі існують?
Перша з них – публічна, і разом з цим не менш загадкова, – загибель під час авіатрощі Євгєнія Прігожина рівно через два місяці після організованого ним бунту проти Кремля (ще однієї досі загадкової події). У соцмережах (принаймні в інформаційній «мильній бульбашці» автора цих рядків) знайшлися навіть такі, котрі оплакували загиблого очільника ПВК «Вагнера» – мовляв, ось була надія, що він зможе таки очолити опозицію проти Путіна. Та й міг би антивладні протести зробити дієвими завдяки наявному підпорядкованому йому військовому формуванню та ще й з наявним бойовим досвідом.
При цьому сакралізатори «вагнерівців» забувають, що ті, на рівні з регулярними російськими збройними силами, так само в статусі окупантів прийшли на українські території, так само вбивали українських військовиків та цивільних, і так само знущалися з наших військовополонених.
І що з того, що вони, як і ми, називають Бахмут Бахмутом, а не Артьомовском? Ми ж це декомунізуємо в умовах української незалежності. А вони (прибічники Прігожина), вважаючи, що більшовизм приніс шкоду російській державності, намагаються повернутися в «дореволюційний» час (до 1917 року), у якому української державності також не передбачено (хіба що, в кращому разі, якась «Малоросія»).
Друга подія – уже нашумілий заклик Папи Римського Франциска під час телемосту з російською молоддю 25 серпня «ніколи не відмовлятися від спадщини великої Росії» і взоруватися на «великі» постаті в російській історії – Петра I та Катерини II. Після протестів зі сторони українського МЗС у Ватикані вже почали виправдовуватися, що меседж не так зрозуміли, що подали не в такому контексті, що не так переклали тощо.
Втім, зачарованість очільника Католицької церкви «великою російською культурою» – справа не нова. Ще й рік не минув відтоді, як очільник Ватикану публічно розмірковував про «російський гуманізм» та Достоєвського (це вже не кажучи про сумнозвісні відтепер ватиканські «російсько-українські» Хресні дороги). І лише християнськими добрими прагненнями до вселюдського миру та милосердя тут навряд чи можна все пояснити. Вочевидь, походження з латиноамериканської Аргентини, просто сповненої лівими (часто відверто популістичними) ідеями, безпосередньо вплинуло і на світогляд майбутнього Папи Франциска (тоді ще Хорхе Маріо Берґольйо). Звідси – і його подальша прихильність, уже в лоні Церкви, насамперед до християнського соціалізму.
А кому, як не нам, представникам пострадянського суспільства, не знати, що в часи існування СРСР поруч із поширенням ідей «інтернаціоналізму» та «дружби народів» нав’язувалася все ж думка, що російське (і в кіно, і в літературі, і загалом у культурі) – найкраще, найблагородніше, ну, і звісно, найгуманніше. Навіть «дореволюційні» Достоєвський, Толстой чи Лєрмонтов (після Другої світової війни, а особливо після 1960-х, на їхню «крамольність», яку ще намагалися шукати в міжвоєнний час, вже ніхто не звертав уваги).
У далекій за відстанню від Європи Аргентині, як видається, весь СРСР ледь не розглядали як просто ототожнення з Росією. І переконанням, що, можливо, тамтешня влада часто «переборщувала», особливо в сталінські часи, але ж який народ чудовий. Гуманний. Та й не всі ж були за більшовизм! А отже, завжди була надія, що в глибині цієї «таємничої російської душі» знайдеться щось (чи хтось) хороший і таки поведе Росію «природним» для неї «гуманним» шляхом.
У такому клубі «ідеалістів», вочевидь, і опинився нинішній глава Католицької церкви, та й він у своїх переконаннях був далеко не одиноким.
У західному публічному дискурсі віра в «хороших росіян» мала місце навіть тоді, коли офіційну Москву сприймали там як «ворога № 1» – в часи існування CРСР.
Року 1985-го музичний світ поповнився дебютним альбомом The Dream of the Blue Turtles («Сон синіх черепах») відомого в майбутньому британського виконавця Стінґа. З-поміж переважно ліричних пісень (завдяки яким, зрештою, співак і здобув славу) була одна, випущена раніше того ж року у форматі синґлу з назвою «Росіяни». Пісня, як видно вже з назви композиції, – політична. У ній співак висловлював застереження щодо можливої ядерної війни, заперечував тезу про «переможну війну», у тексті Рейґан подавався такою ж загрозою для людства, як свого часу Хрущов, а сам виконавець сподівався, що the Russians love their children too («росіяни також люблять своїх дітей»), що ми всі разом могли б запобігти взаємному винищенню людства, адже we share the same biology, regardless of ideology («в нас одна природа, незалежно від ідеології»). І, зрештою, вочевидь, щоб продемонструвати, що поняття російської культури – не порожній звук, у переходах між куплетами Стінґ використав мелодію «Романсу» зі сюїти «Поручник Кіже» російського композитора Сєргєя Прокоф’єва.
Схоже, пісня стала певним апофеозом тодішніх думок пересічних жителів Європи (власне Європи, а не США). Тоді, на тлі початку Перебудови, у СРСР європейців охопило сподівання, що «російського ведмедя» таки вдасться умиротворити. Водночас, з європейської точки зору, це видавалось хорошим шансом, щоб вгамувати апетити не лише радянської імперії, але й США.
І, як продемонстрували події наступних понад трьох десятиліть, ілюзії виявилися тривалими. У 1990-х роках на Заході, навіть у Сполучених Штатах, повірили, що Росія – правонаступниця СРСР, наповнена «снікерсами», «МакДональдзами», американськими бойовиками у відеосалонах та на телебаченні, і, зрештою, за допомогою приватного (хоч часто і «дикого») капіталу врешті стане демократичною. І з нею можна буде спілкуватися на позиціях сили права, а не права сили, як це було впродовж усієї Холодної війни (привіт Фукуямі з його «Кінцем історії!»).
Насправді ж виявилося, що Росія просто чекала на підсилення. Насамперед економіки. І «сильну руку» на чолі держави. Два чинники «зійшлися» на зламі ХХ–ХХІ століть. Тоді зросли ціни на енергоносії, а до влади у РФ прийшли силовики з ФСБ на чолі з Путіним. Як наслідок, до середини 2000-х років було розбудовано централізований владний апарат на чолі з президентом, обмежено суверенітет республік всередині Росії, який у 1990-х роках максимально розширив Єльцин, у руках держави були зосереджені газові та нафтові ресурси, «рівновіддалені» від впливу на Кремль російські олігархи, а також абсолютна більшість медіа. Чи не найсприятливіша ситуація для формування диктатури.
А тим часом на Заході далі вірили в цивілізовану Росію. І нормальних росіян. Навіть після російського вторгнення до Грузії 2008 року. Навіть після анексії Криму та окупації частини Донбасу навесні 2014-го. Навіть після вбитих хімічною зброєю дітей у Сирії. Та й навіть після повномасштабного вторгнення Росії до України в лютому 2022 року німецький канцлер Олаф Шольц спочатку заявляв, що у війні винен насамперед сам Путін, а не росіяни.
А чи в Україні не було таких ілюзій? У 1990–2000-х роках і в Росії, і в Україні полюбляли дивитися одні й ті самі (і йдеться не про західні) фільми, серіали, слухати ту саму музику. Ми більше знаємо про російських зірок естради, акторів та політиків, аніж про таких самих з будь-яких інших сусідніх країн.
«Є ж і нормальні росіяни, навіщо сваритися через політичні аспекти»... Зізнайтесь, ви хоча б раз чули такі слова від знайомих?
І коли 2014 року РФ напала на Україну, то й надалі багато хто був переконаний, що це все «з’ясунки політиків» та «заробляння на крові», і з українського боку також. Врешті, навіть визнаючи відповідальність саме російської сторони, існувала ілюзія, що все ж насамперед у цьому винен теперішній очільник Кремля. І ситуація в російсько-українських відносинах покращиться одразу ж наступного дня після заміни влади у РФ. І бажано, після приходу до влади російських лібералів. Бо вони хороші.
На жаль, така ілюзія почасти зберігається і нині. Ба більше, в умовах, коли російський лібералізм (а він взагалі існує?) продемонстрував свою аморфність упродовж навіть останніх півтора року повномасштабної російсько-української війни. Не кажучи вже про прігожинський бунт, коли представники умовного демократичного табору в Росії взагалі розгубилися і просто причаїлися, не знаючи, що робити далі. А в Україні навіть знайшлися «уболівальники» Прігожина, які вже чекали, що паралельно з подіями в Росії посиплеться весь фронт на українських теренах, російські військові покинуть Україну і війна от-от завершиться українською перемогою.
Поки соцмережі продовжують критикувати Франциска (що почасти цілком виправдано) і чорно жартувати, що, мовляв, після своєї смерті Прігожин реінкарнувався в очільника Святого Престолу, варто пригадати й те, скільки українців досі щоденно переглядають чергову аналітику від російських опозиційних (а чи опозиційних?) аналітиків, експертів, журналістів і навіть письменників (і якби робили це критично – тоді ж не така проблема). І чи давно з українських екранів було чути і видно риторику про початок відродження в Києві «російськомовного демократичного, ринкового та західного світу»?
А ще хтось пам’ятає «ліберальну імперію» авторства Анатолія Чубайса? Вона ж і сьогодні не чужа для частини російської суспільно-політичної думки (і хіба тільки для неї?).