В перших числах жовтня освітяни у день свого професійного свята опиняються в епіцентрі розмов з боку громадськості, влади й опозиції. А в розпал передвиборчої кампанії і поготів. Втім, за багато років всі вже звикли до різних обіцянок та реформ. Але від того проблеми в освіті не зникли, радше навпаки. Ця галузь ж бо, як крапля в морі, віддзеркалює проблеми сучасного суспільства загалом.
Не маю наміру у цьому дописі вдаватись у тонкощі вирішення освітянських проблем. Просто хочу поділитися історією одного “німого” протесту, про який напередодні дня освітян розповіла Тетяна Шаленко – голова Львівської обласної організації Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги і керівник капели хлопців-бандуристів “Гамалія “ ЦТДЮГ. Коли пані Тетяна зі зворушенням сказала, що цього року отримала велику сатисфакцію від своїх учнів, це зацікавило і спонукало до подальшої розмови.
Тетяна Шаленко належить до тих особистостей, які не просто говорять про виховання патріотизму, національної ідентичності, - вона цим займається і цим живе. Для неї головне - виховати насамперед людину, а вже потім фахівця якогось напрямку. І працює вона за таким принципом вже багато років у своїй капелі хлопців-бандуристів. Цьогоріч наприкінці літа їхній колектив запросили на дитячий всеукраїнський фестиваль бандуристів “Таврійські зустрічі” у Херсонській області. Його організатором є музична школа в селі Таврійське, в глухому херсонському степу. Причому, в цій музичній школі є два великі ансамблі бандуристів. Засновником фестивалю був Анатолій Васильович Скуратівський, але цьогоріч він раптово помер і сьомий фестиваль був присвячений його пам'яті. Тому Тетяна Шаленко вирішила поїхати з квартетом хлопців-бандуристів, студентами, які багато років працюють з інструментом, виступали неодноразово на сценах. За них пані Тетяні не було чого переживати.
Всіх учасників поселили в гарному санаторії “Маяк”. Фестиваль проходив у двох напрямках: виступи дитячих колективів і виступи провідних виконавців-бандуристів. Після цього відбулася ще міні-конференція з обговоренням виступів, з певними рекомендаціями і пропозиціями. Пані Тетяна розповіла, що цього разу на фестивалі був доцент з Одеси Георгій Матвіїв, який розкрив можливості бандури в контексті сучасних тенденцій у мистецтві, - брав народні мелодії і пробував їх грати у джазових варіантах. Він показав, яке багатство мелодійних барв має наша культура.
Перший день фестивалю пройшов дуже гарно в сердечній атмосфері. На другий день вони мали їхати в Голу Пристань і там був запланований заключний концерт фестивалю на березі Дніпра. Дали їм автобуси на 150 учасників. Приїхавши, наші кобзарі пішли спочатку на набережну, щоб налаштувати інструменти і розігратися перед концертом. Їх слухали люди, дивувалися. Сцену було встановлено неподалік і коли пані Тетяна з хлопцями підійшли ближче, то побачили, що там аж “синіє” від банерів Партії Регіонів. У хлопців – шок і перша реакція: “ми тут співати не будемо”. Пані Тетяна сказала, що треба підійти до організаторів і пояснити їм свою позицію.
- Невже ви їх не можете заставити співати - сказав організатор.
- Вибачте, але я завжди їх вчила, щоб вони звіряли свої дії зі своїм сумлінням, тому я не можу їм щось казати, якщо вони вважають, що це не відповідає їхнім моральним принципам. Ми їхали не на політичну агітацію, а на фестиваль популяризувати кобзарське мистецтво. А друга причина, яка ніколи не дозволить мені виступити, те, що саме Партія Регіонів була ініціатором закону про регіональні мови. Це для мене особливо болісно, бо моя родина є жертвою операції “Вісла”. Я часто бачила сльози своєї бабці, але не розуміла, чому вона плаче. Я її згодом запитала, чи не було можливості залишитися у Польщі на своїй землі, у своїй хаті? Бабця відповіла: “ми могли залишитися у своїй хаті, але умова була єдина: ми мали зректися своєї мови і віри”. Так родина в один день втратила все майно, щоб зберегти свою національну ідентичність. Якщо я вас зараз підтримаю, то мої рідні в могилах перевернуться, – сказала пані Тетяна.
Коли вони виходили зі сцени, їм навздогін організатор фестивалю сказав: “А Ви знаєте, автобуси, якими ви приїхали сюди, оплатила Партія регіонів. Якщо Ви такі гонорові, їдьте тоді своїм ходом”. На що студенти відповіли, що знайдуть ще тих кілька гривень на дорогу, але на сцені не залишаться. Вони заплатили по 18 гривень і доїхали в Залізний Порт.
Розповідаючи про це, пані Тетяна ще згадала розповідь хлопця, який їхав окремим шляхом через Одесу, і коли проїжджали попри м. Миколаїв, його страшенно вразив банер: “Я украинец, но мой язык русский. Я украинка, но мой язык русский”. Скажіть, чи це не злочин проти людства, отак добивати народ, щоб він зовсім забув, ким насправді є? Але з нами роблять тільки те, що ми дозволяємо з собою робити.
Львівські кобзарі не дозволили себе використати, створили прецедент, своїм “німим” протестом засвідчивши, що не все так однозначно, як регіонали собі думають, не все в них “схвачено”. Четверо студентів спромоглися на вчинок і це - хороший приклад гідності для всіх.