З початку лютого у сусідній Польщі стартувала медіа-кампанія “Волинь-1943”. З того часу не минає тижня, аби якесь із польських загальнонаціональних видань не присвятило би темі польсько-українського конфлікту статті на своїх шпальтах. Про це пишуть “Gazeta Wyborcza”, “Rzeczpospolita”, “Wprost”, “Uważam Rze”, польська редакція “Newsweek”.
Судячи з активного старту, цьогорічна інформаційна хвиля буде принаймні не меншою за ту, яка піднялася з нагоди 60-х роковин подій на Волині. Тональність публікацій навіть у далеких від радикальних польських середовищ свідчить, що вона, крім того, буде ще й агресивнішою. Якщо десять років тому писали здебільшого про “Волинську різню”, часом навіть використовувався термін поширений в українських медіа “Волинська трагедія”, то цього року виразно домінує визначення “геноцид на Волині”.
До ще цікавіших висновків можна дійти, якщо порівняти цьогорічну підготовку до відзначень з тим, що робилося п’ять років тому, у 2008-му. Тоді, попри постійні старання радикальних “кресов’яцьких” середовищ, не вдалося розгорнути потужної інформаційної кампанії. Усе обмежилося публікаціями чи репортажами, які з’явилися влітку напередодні 11 липня — дня, який із 2003 року використовується для поминання польських жертв конфлікту. Хоча президентом Польщі на той момент був Лех Качинський, політик виразно правих поглядів, ініціатори відзначень 65-х роковин “Волинської різні” не отримали очікуваної державної підтримки для розгортання запланованої ними кампанії. Інститут національної пам’яті, очолюваний Янушем Куртикою, істориком, якого багато хто звинувачував у “надмірно національних” підходах до минулого Польщі, теж не став інструментом реалізації їхніх масштабних планів.
Головна причина такого стриманого підходу до відзначення історичної трагедії в 2008 році знаходилася не стільки у Варшаві, як у Києві. Тодішній президент України Віктор Ющенко був одним із головних союзників Леха Качинського. Чільник польської держави розумів необхідність збереження приязних стосунків зі східним сусідом і не хотів, аби розкручена медіа інформаційна кампанія про конфлікти минулого стала на заваді розвитку сучасної співпраці. Врешті керівництво Польщі після 2005 року чи не вперше зіткнулося з небайдужим до власного минулого керівництвом України. Попри те, що серед прихильників обох президентів були праві націоналістичні сили, вони змогли вийти на конструктивний діалог навіть довкола питань важкого минулого. У відзначенні жертв польсько-українського конфлікту з’явилася певна симетрія, яка проявлялася в паралельному відкритті пам’ятників українцям на польських теренах та полякам на українських.
В Україні тоді саме набирала обертів нова історична політика (схожа до того, що робилося в попередні десятиліття у Польщі), спрямована на відмежування від радянського тоталітарного минулого. І в цьому напрямку зав’язалася активна співпраця між установами двох країн, відповідальними за її реалізацію.
Але повернемося у 2013 рік. Джерелом відчутної сьогодні радикалізації настроїв у Польщі є не лише пожвавлення тут діяльності радикальних сил, але й байдужість сучасної української влади до власної історії. Поляки не могли не помітити, як легко Янукович зрікся відстоювання концепції Голодомору як геноциду, яким активно займалася дипломатія попереднього президента. Як на догоду східному сусіду міністерство освіти цензурує підручники історії, а суди позбавляють звання національних героїв, незручних для російського керівництва діячів українського минулого. Очевидно, саме ця “історична піддатливість” української влади провокує деяких польських політиків на радикальні кроки. Вони бажають скористатися нагодою, щоб отримати від індиферентної до історії своєї країни влади усі потрібні для них “вибачення” та “засудження”. І цілком можливо, що отримають усе для них потрібне, адже “засудження злочинної УПА” — це унікальний для Януковича хід, який дозволяє йому одночасно задовольнити східного і західного сусідів.
У польських медіа натрапляємо на інформацію про чимало різних ініціатив, які готуються до 11 липня цього року. Мова йде про нові книги, документальні фільми і навіть масштабний художній. Однією з найабсурдніших на сьогодні є заява групи військових реконструкторів про спробу відтворити волинські події літа 1943 року в містечку Радимно. Дивну затію патронують досить поважні громадські діячі, і вона привертає значну увагу засобів масової інформації.
Проте значно більшу занепокоєність викликають не такого роду дивацтва, а заяви духовних осіб. Мова йде про коментар архієпископа Римо-католицької церкви в Україні Мечислава Мокшицького з приводу того, чому не вдалося підготувати спільну оцінку трагедії разом із греко-католиками. Попри духовний сан коментатора, його слова надто мало нагадують християнський принцип взаємного прощення, навпаки — у них звучить войовнича риторика. Мокшицький вважає неприйнятним запропоновану греко-католиками формулу примирення (до речі, запозичену із не менш важкого польсько-німецького досвіду) “вибачаємо і просимо вибачення”, натомість уважає, що з українського боку має звучати лише каяття: “вибачте і просимо вибачення”. На жаль, це не поодинока одіозна думка служителя церкви. Архієпископ по суті озвучив позицію частини польського суспільства, яка, оглядаючись на минулу трагедію, хоче не примирення з українцями, а їхньої цілковитої капітуляції та зречення від власної історії.
Радикальний коментар польського священика не спровокував аналогічної реакції з українського боку. Через кілька днів після заяви Мокшицького синод УГКЦ озвучив свою офіційну позицію в оцінці Волинської трагедії. «Ми, як єпископат, не хочемо входити в історичну полеміку, — читаємо тут, — також ми не маємо на меті виступати із звинуваченням когось. Наше завдання є дати християнську оцінку тим фактам для того, щоб ми справді могли загоїти наші рани, оздоровити пам’ять взаємним прощенням”.
Заява УГКЦ була позитивно сприйнята Адамом Міхніком, одним із чільних польських інтелектуалів, редактором “Gazeta Wyborcza”. “Це заклик до того, — пише він, — що є розумне і шляхетне в нашій природі, це голос проти двосторонньої ненависті. Дуже шкода, що цей лист зіткнувся з негативною реакцією з боку львівського митрополита Римо-католицької церкви. Мова митрополита, який відмовився від спільної заяви, — це не мова Івана Павла ІІ, то радше мова тих, що шукають скалку в чужім оці”.
За кілька тижнів перед публікацією Міхніка свою позицію в цьому питанні озвучив колишній президент Польщі Олександр Квасневський. Він зазначив, що віссю польсько-українських відносин не можуть бути трагічні сторінки минулого двох сусідніх народів. «Я, наприклад, вважаю, — казав він, — що скільки б ми не старалися, та сприйняття Бандери в Польщі і в Україні буде різне. Для нас це терорист, злочинець і український націоналіст, а для українців, особливо в Західній Україні, це борець за незалежність України, який використовує тогочасну політичну кон’юнктуру, а водночас він застосовує методи терору, яких не цуралися й польські герої, до яких ми ставимося як до світлих постатей нашої історії».
Отже, попри загальну радикалізацію в польському суспільстві, почали звучати голоси тих людей, які справді прагнуть порозуміння з українцями, які розуміють ціну можливих “вибачень” та “засуджень” з вуст теперішньої української влади і не готові приймати їх, користаючись політичною кон’юнктурою. Важливо, що ці голоси належать авторитетним особам, спроможним формувати громадську думку в державі.
Очевидно, назріла пора, аби й із українського боку, крім заяв із боку церкви, зазвучав голос представників громадськості. Тоді справа примирення між українцями і поляками не виглядатиме такою примарною, попри несприятливу політичну ситуацію. Можливо, навпаки, це примирення на громадському рівні, позбавлене бездушного та формалістичного підходу, характерного для чиновників, матиме міцніші коріння. І прагнення капітуляції іншої сторони назавжди зникне з діалогу між нашими народами.