Прийняття американським конгресом акту на підтримку України, але відмова надати нам статус союзника США поза НАТО, відображає два протилежні підходи щодо шляхів подолання кризи. Суть дискусії зводиться до того, як поводитися з Путіним – шукати примирення чи діяти жорстко, стримуючи його агресію проти України санкціями.
У листопаді 2014 р. редакція журналу Foreign Affairs звернулася до трьох десятків експертів з питань Росії з проханням погодитися чи заперечити таке твердження: «Захід спровокував агресію Путіна у сусідніх країнах шляхом розширення НАТО і ЄС після Холодної війни». Дев’ятеро експертів погодилися з цим твердженням, вісімнадцять не погодилися, а двоє залишались нейтральними. Ці результати підтверджують те, що експертна і громадська думка у США (та ЄС) є розколотою і стосовно ролі Росії в українській кризі, і стосовно реакцій Заходу на дії Росії.
Ззовні може здатися, що одна частина так званих реалістів – тих, що традиційно покладаються на свої власні сили у міжнародній політиці, пропонують шукати інтегративного вирішення. Натомість інша частина – такого вирішення з Путіним не бачить. Від того, який погляд переважить у США, значною мірою буде залежати і поведінка ЄС, де Путін має більші можливості впливу.
Для початку два спостереження. Перше: США і НАТО чітко заявили, що вони не розглядають військову конфронтацію з Росією як варіант вирішення кризи. Яким би шляхом і коли б не закінчилася агресія Росії в Україні, США не понесуть від цього відчутних втрат. Друге: у цій ситуації межа між тими, хто виступає за співпрацю з Росією, і тими, хто проти, лежить не у сфері інтересів, а у сфері цінностей. Та частина стратегів, які мислять «століттями і континентами», моральних сентиментів до уваги не бере. Натомість інша – яка визнає потребу моральної відповідальності чи локальної рефлексії – бере. Перших назвемо жорсткими реалістами, а других, умовно, м’якими.
Жорсткі реалісти та їхні аргументи
У цій групі виявилися такі «кити» американської зовнішньої політики, як Збігнєв Бжезінський та Генрі Кіссінджер разом з класиком американського реалізму Джоном Мершаймером, «совєтологами» Дмітрієм Трєніним та Майклом Мандельбаумом. Нещодавно Майкл О'Хенлон і Джеремі Шапіро з Інституту Брукінгза у Вашингтоні, посилаючись на коментарі З.Бжезінського,
та Г.Кіссінджера запропонували план виходу з кризи, який, з їхньої точки зору, міг би бути взаємовигідним для Заходу, Росії та України.
Визнаючи неминучість реакції Заходу на дії Росії в Україні у вигляді санкцій, вони вважають, що надання Україні військової допомоги може загострити протистояння, від якого найбільше постраждають самі українці.
Зокрема, вони пишуть: «Перш ніж вдаватися до таких дій, а також до розгортання постійних баз НАТО у країнах Балтії, лідери НАТО повинні намагатися працювати з Москвою так, щоб створити новий європейський порядок безпеки, прийнятний для обох сторін… Багато хто на Заході буде розглядати ці зусилля як нагороду Путіну за його жалюгідну поведінку минулого року. Тим не менше, цей підхід міг би бути розроблений не як нагорода, а як [план] посилення безпеки України і нашої власної».
Якби Путін не мав 85% підтримки серед росіян, вважають автори, Захід міг би й далі посилювати санкції. Натомість агресивна риторика Путіна під впливом контрольованих ЗМІ отримує схвалення всередині країни. Щоб уникнути ескалації, автори, зокрема, пропонують таке:
- Росія може висувати свої історично обґрунтовані претензії на Крим, але їй доведеться погодитися на обов'язковий референдум під контролем міжнародних спостерігачів, результати якого мають визначати майбутнє регіону, включно з незалежністю.
- Росія погоджується вивести своїх «добровольців» зі Східної України.
- Вирішивши кримське питання, Росія погоджується на постійне визнання територіальної цілісності України, у відповідності до Будапештського меморандуму 1994 р.
- Україна і США погоджуються, що Україна тепер чи у майбутньому не буде претендувати на вступ до НАТО.
- Нова загальноєвропейська структура безпеки, заснована, можливо, на ОБСЄ, мала би бути створена з прицілом на забезпечення територіальної цілісності європейських держав. Це об'єднання має дати Москві відчуття рівноправного партнерства і могло би включати в себе і членів НАТО, і членів колишнього Радянського Союзу.
- Альянс мав би зберегтися у його теперішніх розмірах. Але через нову угоду щодо безпеки НАТО може відмовитися від подальшого розширення і гратиме лише допоміжну роль у європейській безпеці, переорієнтувавшись на місії за межами Європи.
- Європейський союз мав би погодитися співпрацювати з Росією, щоб запевнити будь-які можливі відносини України з ЄС, включно з членством, що були би сумісними з участю України у проекті Євразійського економічного союзу з Росією.
- Санкції щодо Росії були би поступово, а врешті-решт повністю скасовані – мірою того, як елементи цього плану будуть реалізовані.
Автори визнають, що такий план Путін міг би використати як свідчення перемоги у його протистоянні з Заходом, а його рейтинг міг би підскочити ще вище. Але вони сподіваються на те, що з часом, коли ейфорія стихне, росіяни мали би зробити Путіна відповідальним за ситуацію в країні.
Реакція «м’яких реалістів»
У дискусіях, що тривають між представниками цих двох груп від початку російської агресії в Україну, м’які реалісти вбачають причини кризи не в ефемерних загрозах Росії з боку НАТО чи «київської хунти», а у природі російського режиму. Так, колишній посол США у Росії Майкл Мак Фол у дискусії з Джоном Мершаймером стверджує, що причини слід шукати в агресивній політиці Путіна.
Схожу думку висловлює Девід Крамер – директор програми з прав людини і демократії в Інституті Маккейна – у відповідь на плани О'Хенлона і Шапіро. Крамер вважає, що з Путіним, який бачить світ у кольорах лише перемоги чи поразки, будь-яке конструктивне рішення неможливе. Залучення Путіна до співпраці означає надання йому права вето на все, що ЄС чи НАТО могли би запропонувати колишнім пострадянським країнам. Це, по суті, означає, що Україна, Молдова та Грузія відходять у сферу інтересів Росії. Жодного розширення НАТО, жодних відносин ЄС з цими країнами не могло би бути без згоди на це Москви.
Як можна побудувати нову, пан-європейську структуру безпеки з кимось, хто дивиться на Захід, як на найбільшу для себе загрозу, запитує Крамер. Надання Путіну права вирішувати долю сусідніх країн було би актом найбільшої безвідповідальності Заходу. Натомість Захід повинен дотримуватися своєї політики невизнання анексії Криму так само, як Захід ніколи не визнав поглинання країн Балтії Радянським Союзом.
Джерело напруги у відносинах між Заходом і Росією пов'язано з самою природою режиму Путіна, вважає Крамер. Система, створена Путіним в Росії, питомо ворожа не лише до всього чужого, вона ворожа до світу загалом. Російський публіцист Міхаіл Епштейн називаєце пан-фобією, а емоційно-агресивне ставлення до світу, яке підтримує ця ідеологія тотальної ненависті, – «мирозлобием».
Якби цей план був реалізований, він став би поступкою Росії коштом України. За наївною, з першого погляду, ідеєю забезпечити справедливий референдум про статус Криму проглядається приховане бажання легітимізувати його анексію Росією. Цинізм цього плану в тому, що Україна мала би опинитися у сфері впливу Москви, Захід мав би на це заплющити очі, а відбудова Донбасу мала би впасти виключно на плечі українців.
Українці мають бути свідомі того, що багато експертів на Заході нездатні об'єктивно сприймати сутність клептократичного режиму Путіна і його агресивну зовнішню політику. Риторика примирення і залучення, яку використовують новітні совєтологи, є різновидом старої практики вирішення своїх проблем ціною малих держав.