Природа натхнення

Як народжуються вірші і не тільки

24 травня

Справжній художній твір не може виникнути без натхнення. А якщо й виникає без натхнення, то це буде радше ремісницький виріб. Література, поезія зокрема, аж рясніє асортиментом таких виробів. Хоча може бути й симбіоз натхнення з ремісництвом. Та що там – «може бути», таки і є, якщо й не зазвичай, то дуже вже часто. Бо насправді сливе неможливо визначити частку натхнення у виникненні архітвору. Тут кожен покладається на свій власний досвід, кожен причетний до витворення творів мистецтва, мається на увазі. Та якісь певні загальні тенденції все ж можливо виловити, наче павутинки бабиного літа, з яких не сплетеш вінка, зате вони налипнуть до рук.

Для поета дуже важливими є натхнення, яке спонукає творчий процес. Наприклад, Борис Якубський уважав, що у віршуванні найважливішою річчю є натхнення, а коли його немає – немає й поезії. Василь Барка, називаючи натхнення «нерозгаданим», констатував, що без нього «справжньої поезії не буває».

Натхнення не виникне без таланту. Первісно в Давній Греції талантом називалася міра ваги та грошова одиниця. В сучасному розумінні талант – це вроджений хист, висока обдарованість людини, «що розвивається на основі певних задатків та освоєння культурних надбань нації і людства». Талант, звичайно, може розкриватися лише за певних умов, у дитинстві він є схильністю до якогось різновиду діяльності, далі ж розвивається у творчий потенціал, який здатен на художні звершення. Варто змиритися з тим, що природа таланту – не до пояснення. А природа генія й поготів. Лише слід пам’ятати літературознавче трактування різниці між талантом і генієм: мовляв, талантові притаманна поступовість, а генієві – раптові осяяння.

Колись Павло Грабовський висловив думку, що «не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити». Тобто можна навчитися писати віршем чи прозою, та без вродженого хисту це й залишиться просто писанням, писаниною, не переростаючи в якість мистецьких творів. А як є талант, то треба лише дрібку натхнення – і шпар вірші, аж ну! Іван Світличний поєднує поняття таланту й натхнення в одно: «Я вірю в риму, / У силу слова незбориму, / В талан-натхнення, в Божий дар». Василь Симоненко у вірші «Про поезію» урівнозначнює ці два поняття:

Поету, кажуть, треба знати мову

Та ще уміти вправно римувать.

Натхнення і талант – і все готово –

Слова самі піснями забринять.

Але цього замало, вважає поет, бо потрібні ще якась «інша сила», а яка саме – залишається лише здогадуватися, використовуючи арсенал своїх знань, уяви та фантазії. Іван Франко писав: «Поезія, по думці старинних народів, се боже вітхнення, inspiratio; поет є тільки знарядом божого об’явлення; він не є одвічальний за свої пісні, бо творить їх в непритомнім стані. Сей стан інколи порівнюють зі станом п’яного чоловіка». Можливо, це якраз і є та «інша сила».

Ще в античності поет уявлявся як vates, тобто пророк, провісник прихованих від загалу істин, що розкриваються для нього під час божественного натхнення і тим самим споріднюють його зі світом богів і муз. Згодом таке уявлення поступово почало зникати. Борис Навроцький про це зазначав: «Хоча наївне античне уявлення про божественність джерела поетичного натхнення і зникло поволі, хоча поети стали славити “муз” лише риторично, не даючи вже віри їх безпосередній реальності, – проте все ж “натхнення” поетів намагалось держатися ближче до над-розумних світів, аніж до грішної землі. “Натхнення” і далі тлумачили, як свого роду “одержимість”, що далеко виводить поета поза межі нормальної психіки».

Олександр Потебня уважав, що не мистецтву, а ентузіазму та натхненню давні поети завдячують свої творіння. Ліриків він прирівнює до корибантів (жерців фрігійської богині Кібели), які, безумно танцюючи, «творять витончені пісні», охоплюються екстазом, як вакханки, які «під час захоплення набирають у ріках молоко й мед, чого не буває з ними під час спокою». У душах ліричних поетів, на думку видатного вченого, насправді відбувається те, чим вони нахваляються, кажучи, що збирають пісні, наче бджоли нектар; поет є істотою легкою та крилатою, «він може творити тоді тільки, коли захоплення охопить його, коли він вийде з себе й розсудок покине його», а поки поет при тямі, він не здатен творити й виголошувати пророцтва.

Натхнення давало митцеві вільний простір творчості, дозволяло нехтувати дійсністю, проте таки не дозволяло відриватися зовсім від неї, адже дійсність так чи інак є основою поетичної творчості. Навіть дійсність, відображена у сновидіннях. Фрідріх Ніцше про цю дійсність сновидінь писав: «Чудесне видиво нічних світів, у творенні яких кожна людина стає цілковитим митцем, є передумовою всього образотворчого мистецтва, а також… важливої частини поезії». Як писав Назар Гончар, «ніц ше собі», а по-польськи це переклали: «nietzschego sobie». Розгляд взаємопов’язаності натхнення й дійсності (у сновидіннях чи безвідносно до них) належить до психології художньої творчості.

Натхнення є піднесеним настроєм, захопленням, особливим станом поета у процесі творчості. На думку Яна Парандовського, натхнення означає різні «миттєвості – раптові, короткі, осяйні мов блискавка, які приносять задум, рішення, строфу». Федеріко Ґарсія Лорка називав натхнення станом внутрішньої мобілізації, але не творчого динамізму. Він уважав, що «жоден великий митець не працює у стані гарячкового піднесення. Навіть містики творять лише тоді, коли дивний голуб святого духа покидає їхні келії і зникає у хмарах. З натхнення повертаються, як із далекого краю. І вірш – це розповідь про мандрівку. Натхнення дає життя поетичному образу, а не його вбрання. Щоб оздобити його, треба спокійно й незворушно досліджувати якість і звучання слова». А це здобувається у процесі поетичної творчості. От тут вже маємо точно симбіоз натхнення й ремісництва, м’яко кажучи.

Моріс Бланшо вважає: що чистішим є натхнення, то більшого позбувається поет, надмірна щедрість стає скрайньою вбогістю, й «існує певна точка, де натхнення зливається з нестачею натхнення, скрайня точка, де натхнення, що є стремлінням за межі задач, засвоєних форм і перевірених слів, наділяється іменем творчого безпліддя, стає тією відсутністю здібностей, тією неспроможністю, до якої марно звертається мистець, що перебуває в нічному стані, заразом і чудесному, й безнадійному, де в пошуках блудного слова перебуває той, хто не зумів протистояти надто вже чистій потузі натхнення». Він же, наш Моріс батькович, посилаючись на думку Гуґо фон Гофмансталя про те, що у безплідних годинах поета, його пригніченості можна відчитувати «ще таємничіші секрети, ніж у самих поезіях», висновує, що занепад натхнення (коли воно покидає поета) є і його глибінню, щедрістю й таїною. Також він найпершою властивістю натхнення вважає його невичерпність, посилаючись на Райнера Марію Рільке, який, пишучи свою «Книгу годин», мав враження, що вже не може припинити писання, а теж на Вінсента Ван Ґоґа, який казав, що більше не може припинити роботу; висновуючи, що натхнення «не має кінця, воно промовляє, воно безупинно говорить, це мова без мовчання, адже мовчання в ньому промовляє саме до себе». Оце мовчання натхнення, хоч не є і польотом, проте й не є стоянням на місці, є все ж ходою. Зиґмунд Фройд (посилаючись на поета Фрідріха Рюккерта) казав, що коли, мовляв, до чогось не можна долетіти, то треба дійти накульгуючи. І це накульгування також є натхненням.

Цікаве особистісне спостереження висловила Ірина Цілик у фейсбуку: «Я так люблю цей стан, коли народжується нова ідея. Якісь болтики в тобі раптом потрапляють у потрібні пази, кістяк випадкової думки починає обростати м’ясом конкретики, і – тидищ! – ти вже ясно бачиш, що з цього можна ліпити, вже крутиш свою готову ідею, розглядаєш її з різних боків. Мене завжди аж трясе від збудження в такі моменти. До речі, вірші теж приблизно так пишуться. Приходять раптом перші рядки, потім – кістяк, м’ясо. І тіпає від збудження». Таких і схожих трактувань може бути ще сила-силенна.

Природа натхнення дуже мінлива й поліваріантна, джерелами грядущого натхнення можуть бути й безсилля, мука, зневіра й глум, а може бути і… злість.

Пригадався один старий короткометражний грузинський фільм. Там тече доволі широка гірська річка. На берегах лежать різнокаліберні каменюки. На ближньому березі стоїть, умовно назвімо, Ґіві. Збоку видно, що він бере досить масивну каменюку і жбурляє її зі всієї сили на інший берег. Каменюка летить дуже вже далеко, через річку перелітає і далі, аж до височеньких кущів. До нього підходять і просять повторити фокус. Ґіві бере приблизно таку ж каменюку, кидає, та вона долітає ледь до середини річки. Наступні спроби такі ж невдалі. Питаються – як же ж йому раніше вдалося кинути ту каменюку так далеко? Відповідь проста. Бо там під кущами на тамтому березі стояв, умовно назвімо, Ґоґі, його лютий ворог. Тож злість йому додавала снаги так далеко пожбурити каменюку, бо гадав нею поцілити того Ґоґі. Зацікавлені підхожани гучно викликають Ґоґі з тамтого берега. Він виходить із кущів, тоді Ґіві бере масивну каменюку та жбурляє в нього, вона перелітає річку і долітає сливе до лютого ворога. Тож злість (на щось, когось) може додавати сил, може помножувати твої сили. Так може бути і з натхненням, сила якого зростає від злості (на щось, когось), що аж із-під пера виходять шедевральні речі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
В Україні видали першу ліцензію на виробництво продуктів з марихуани
Міністр інфраструктури заявив про плани будівництва аеропорта у Мукачеві
Президентський рейтинг Тимошенко вдвічі перевищив рейтинг Порошенка
Заарештований за сутенерство лідер «Авто Євро Сили» таємно організовує протести під ЛОДА
За привласнення 4 млн грн двох касирів банку у Сколе оштрафували на 4000 грн
В ДТП у Чехії загинули четверо заробітчан із Закарпаття
«Потопельники» Петра Порошенка
Школярів без ID-карток не допустять до складання ЗНО
Головні новини Львова за 12 листопада
У Львові почали забирати покинуті машини із вулиць міста