Пристосуванство лежить близько від конформізму, про який я вже нещодавно писав. Лежить то воно близько, навіть ночувало біля нього, проте все ж між ними є «маленькі відмінності», як казав Вінсент Веґа (у виконанні Джона Траволти) із «Кримінального чтива» Квентіна Тарантіно (коли порівнював американський триб життя із європейським, на прикладі Амстердама та Парижа). Та ці поняття (пристосуванство та конформізм) не тотожні. Але таки близькі. Значить, якщо я думаю та пишу про них, то вони мене таки тривожать. Ну, не так щоб аж тривожать, але все ж турбують.
Іменника «пристосуванство» не знайдете в академічному тлумачному словнику української мови, немає його і в багатьох інших словниках, проте в деяких таки є. Спершу погляньмо на нього як на похідне від дії «пристосовуватися». Отже, значення дії (щодо людини, а не просто живого організму чи чогось андроїдного) «пристосовуватися» може мати такий понятійний спектр: «набуваючи відповідних рис, навичок, уміння тощо, освоюватися у певних умовах», «звикати до нового, незнайомого місця, середовища, незвичних умов життя тощо», «зручно влаштовуватися, розташовуватися де-небудь», «приводити свої дії, поведінку тощо у відповідність із чим-небудь», «узгоджуватися одне з одним у якомусь відношенні, уподібнюватися одне до одного», «змінювати свої погляди, переконання, смаки, уміло пристосовуючись до обставин», «змінюватися, набувати нових форм, ознак, якостей залежно від обставин, оточення тощо». Згодьтеся, спектр доволі широкий.
А стосовно того, хто керується в житті дією «пристосовуватися», ставлення усталилося негативне, і називають таку людину зневажливо «пристосуванцем». Пристосуванець (або ж пристосованець) – це «людина, що безпринципно змінює свої погляди, переконання, смаки, уміло пристосовуючись до обставин». А пристосуванство – це «поведінка безпринципної людини, пристосованої до обставин, до чужих поглядів, що маскує свої справжні переконання заради благополучного, безконфліктного існування». Існує ціла низка більш чи менш відповідних синонімів до слова «пристосуванство»: хамелеонство, угодовство, конформізм, кон’юнктурщина, опортунізм. Бачите, що «конформізм» є всього лиш одним із коротенької шереги синонімів, тож це все-таки «друга пара кальош», певним чином, таки чинним чином.
Пристосуванці існували у всі часи, та й існуватимуть допоки світу. За ще «совкових» часів моєї юності та молодості слово-поняття «пристосуванець» сприймалося з гидливим усміхом, бо було з розряду таких слів, як «кагебіст», «сексот», «кар’єрист», «лакиза», «прихвостень» тощо.
В історії світової літератури існує чимало творів, у яких описано пристосуванців. Погляньмо зараз бодай на один такий твір. Це роман «Історія Жіль Бласа із Сантільяни» (Histoire de Gil Blas de Santillane, 1715–1735), який написав французький письменник Ален Рене Лесаж (1668–1747). У цьому романі автор описав широку панораму суспільного життя своєї країни. Широку та пролонґовану, адже працював над ним десь зо два десятки років: перші дві частини роману вийшли друком у 1715 році, третя – в 1724 році, четверта – в 1735 році. Роман «Історія Жіль Бласа із Сантільяни» є близьким до іспанського крутійського роману, і хоча дія його відбувається таки в Іспанії, Лесажеві вдалося створити картину саме французької дійсності. Оповідь ведеться від першої особи, тобто героєм-оповідачем роману є сам Жіль Блас. Це син незаможного конюха з Ов’єдо, який був чесним, порядним і простодушним, напрочуд довірливим юнаком, проте невдовзі він мав змогу пересвідчитися, що в суспільстві не цінують порядних людей, якщо вони не володіють багатством. Жіль Блас оповідає, як він став жертвою авантюристів і лиходіїв. Він змушений служити різним господарям: і лікарю-шахраю Санґрадо, і марнославному єпископові Ґренадському, і скупому графові Ґалліано, ще іншим «покидькам». Це «служіння багатьом панам» стало для нього доброю школою життя. Про це йдеться у двох перших частинах роману. У третій частині роману Жіль Блас стає фаворитом і секретарем першого міністра, герцоґа Лерми. Цей період «кар’єрного росту», піднесення, вивищення героя стає часом його найбільшого морального падіння. Жіль Блас цілком забуває про своїх батьків, пориває стосунки з друзями дитинства, ба й навіть уподібнюється герцоґові Лермі у своїй невгамовній захланності, пристрасті до наживи. Тут і виявляється його пристосуванство, яке стало сливе прозивним, «жіль-бласівським». Та все ж він прозріває, коли одружується з дочкою свого фермера Антонією та, відмовившись від вже набридлого йому огидного крутійства, починає чесно жити у своєму невеличкому маєтку. У четвертій частині роману Жіль Блас овдовів, а тоді знічев’я знову став фаворитом і соратником тепер уже чесного міністра Олівареса, який дбає про благо народу та держави. Після «падіння з вершини політичного Олімпу» та смерті Олівареса змудрілий і досвідчений Жіль Блас знову замешкує у своєму скромному маєтку, створює нову сім’ю, повертається до врівноваженого та чесного життя. «Я веду блаженне існування, оточений людьми, дуже близькими моєму серцю», – завершує свою розповідь Жіль Блас.
Як бачимо, класичний пристосуванець може і прозрівати, «облагороджуватися». Чи це стається завдяки «кобітячому чиннику», чи чомусь іншому – не так вже й важливо. Та відмовляючись від пристосуванства політичного, він все ж певним чином таки «пристосовується» до спокійного, внормованого, врівноваженого життя. Ось тут вже виникають аналогії із нашим сьогоденням, а радше – сливе неможливість проведення аналогій із персонажами нашого теперішнього «політичного Олімпу».
Пристосуванство наших сучасних політиків є річчю самоочевидною. Скільки б про це не розголошували медії та всі можливі носії інформації, дійовим особам нашого політичного шапіто-ваґабундо то глибоко до лямпочки. «Нам своє робить», думають вони і таки роблять далі свої темні справи своїми загребущими та бруднющими руками.
Гіперславний американський президент Джон Кеннеді виголосив свого часу крилату фразу: «Пристосуванство – це тюремник свободи та ворог прогресу». До слова, зразу пригадується фраза «Джонні Кеннеді пса згубив», чомусь таке гасло було у нашій школі за моїх часів поряд із «Віва Куба» (обов’язково при показуванні двома пальцями символу «вікторія»). Але то між іншим, тобто менше з тим. Так от, наші сучасні політики не прислуховуються до цієї крилатої фрази Джона Кеннеді, як і до інших його мудрих фраз (на кшталт «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас – питайте, що ви можете зробити для своєї країни»).
Пристосуванці є не лише серед політиків, а сливе серед усіх станів і прошарків суспільства. Та коли йдеться про пристосуванство, то чомусь (а таки не чомусь, а резонно та логічно) спадають на гадку політики, першочергово валяться, як сніг на голову. Без пристосуванства політикам ніяк не можна, то їхня альфа й омега, то їхні скрижалі, то їхні десять заповідей вкупі. Адже саме їм властиво безпринципно змінювати свої погляди, переконання, смаки, уміло пристосовуючись до обставин (знову ми повертаємося до дефініції «пристосуванців»). І це вони роблять, перш за все, дбаючи про свої власні інтереси. Пристосуванство заради власного благополуччя, добробуту тощо. А на все решта (головно на життя «простих» людей) можна цинічно «дивитися з високого горба».
Коли звичайна (читай: нормальна) людина йде в політику, вона волєнс-нолєнс стає пристосуванцем. Вона змінюється кардинально (є, щоправда, незначні винятки, але вони тільки підтверджують правило, як це банально не звучить). І не в кращий бік, зрозуміло. А у що (у яке казна-що) вони можуть перетворюватися, ми ще подивимося іншим разом; можливо, і найближчим часом.