Політичний дебют команди Ігоря Коломойського почався зі скандалу. Логотипом новоствореної партії «Українське об‘єднання патріотів» обрали «Укроп», який вже став народним символом патріотизму і військового спротиву. Шеврон з зеленою гілочкою на чорному тлі, розроблений художником Андрієм Єрмоленком, набув великої популярності і серед воїнів АТО.
«От мені цікаво, а хтось із них додумався, чи я дам дозвіл на використання цієї символіки для партії? Корбан про то думав? Я ж це робив для наших вояків, а не для партій, яким не довіряю!», – образився Андрій Єрмоленко. Але вже наступного дня Геннадій Корбан повідомив, що питання авторського права врегульоване. За тиждень це підтвердив і сам художник. За його словами, частину отриманих коштів він пожертвує на сиротинці.
Коротше кажучи, вийшло як в старому анекдоті: ложечки знайшлися, але осад лишився. Дехто навіть пророкував партії дочасну політичну смерть, а дніпропетровським – ганьбу до сьомого коліна за «рейдерство» інтелектуальної власності і паплюження національних святинь. Утім, все не так страшно. Судячи з реакції художника, питання авторських прав справді вирішували заднім числом. Але поза цим «укропи» не зробили нічого, чого б не робили інші політичні партії України.
Будь-який символ, що годиться на стяг, гарантовано там опиниться – це аксіома українських політтехнологій. «Наша Україна» мала у своєму логотипі оберіг-підкову, але ніхто, здається, не скаржився на «прихватизацію» народних забобонів. А скільки партій і організацій намагалися прикрити свою ідеологічну порожнечу клаптиками червоно-чорного стягу УПА? Комуністи – ті взагалі використовували радянську державну символіку, провокуючи умовні рефлекси старшого покоління.
Що там символи – в Україні піднімають на стяг навіть живих людей. Згадаймо сумнозвісну традицію пхати в партійні списки митців, спортсменів та інших поважних персон. В нинішньому політичному сезоні мода на ветеранів АТО, особливо комбатів, і майданівців. Подейкують, що перед парламентськими виборами за камуфльованих селебрітіз партійні штаби вели запеклу боротьбу. До ВР затягли навіть Юрія Шухевича – сліпого 82-річного сина командира УПА.
Все, чим можна привабити електорат, рано чи пізно опиниться на політичній кухні. Не роблять винятку і для ідей. Лібералізм, комунізм, націоналізм, солідаризм, демократія, соціалізм – для передвиборчого вінегрету згодиться все. Політтехнологи піднімають з могил навіть мерців – закладати кістки героїв у фундамент політичної кар‘єри у нас досі вважається хорошим тоном.
Доля логотипу «Укроп» була вирішена, коли він здобув всенародну популярність. Якби його не підібрали дніпропетровські, це зробив би хтось інший. Обійти увагою такий влучний, оригінальний і актуальний символ політтехнологічна братія навряд чи змогла б. Тим більше, коли йдеться про новий політичний проект, якому так бракує обличчя! «Укроп» – це золото, яке лежало під ногами. Не дивно, що його хутенько підібрали і розміняли на політичний капітал.
І справа тут зовсім не у безсоромності наших політиків (хоча і сором‘язливих серед них небагато). В теорії, виборча демократія ґрунтується на принципі представництва. Голосуючи, різні суспільні прошарки і групи висувають до парламенту тих, хто лобіюватиме їхні інтереси. Але насправді більшість українських партій лобіює інтереси своїх спонсорів, а не виборців. Відтак політичний процес – це змагання фінансово-промислових угруповань за владу, а не боротьба тих чи інших соціальних прошарків за свої інтереси.
Звісно, клани бувають різні. У них різні апетити, риторика, геополітичні та цивілізаційні орієнтації, різна готовність рахуватися з суспільними настроями – відтак простір для вибору досить великий. Зрозуміло, що в таких умовах повна відвертість з електоратом неможлива. Втім, і сам електорат не в змозі артикулювати власні групові інтереси. Економічна еліта злилася з державною елітою, середній клас маргіналізований, а більшість являє собою аморфне пролетаризоване болото.
Звідси – однотипність політичних програм, у яких всім обіцяють все: робітникам – заводи, селянам – землю, бізнесу – вільний ринок і податкові канікули і т.д. Дезорієнтоване суспільство отримує надію, а політики дотримуються етикету, роблячи вигляд, що прийшли в цей світ служити народові. Ідилію псує те, що написані для годиться програми практично ніколи не виконуються. Тому електорат не надто переймається програмами. Так, обираючи минулого року президента, лише половина українців зважала на відповідність «ідей та пропозицій» кандидата своїм власним переконанням.
Якщо предметна раціональна розмова між політикумом та суспільством не клеїться, доводиться завойовувати симпатії електорату альтернативними методами. Найбільш очевидний спосіб – через шлунок, але цільова аудиторія гречки досить обмежена. Тому основні зусилля партійних штабів спрямовані на завоювання сердець. Привабливе візуальне оформлення, ефектні вчинки і переконлива риторика – аби причарувати виборця, годиться все. Тому політичні проекти оздоблюють усім, що може привабити публіку – від символів до персон.
Фактично, все це – спосіб маніпулятивної комунікації з суспільством. Парадокс ситуації в тому, що вдаватись до маніпуляцій тепер змушені всі політичні команди, незалежно від того, наскільки щирі їхні прагнення змінити країну. Майже чверть століття політична еліта спілкувалася з українцями мовою слоганів. Політичний процес триває за лаштунками вульгарного реаліті-шоу, яке розігрують перед об‘єктивами телекамер. І якщо певна політична сила раптом відмовиться від політтехнологічних викрутасів, її чекає електоральне фіаско.
Якими б щирими намірами не керувався політик, йому доведеться давати нездійсненні обіцянки, маніпулювати і ламати комедію перед телекамерами. Інакше за нього просто не проголосують, і всі його наміри залишаться нездійсненними. І це – погана новина для нас усіх. Але хороша новина в тому, що політикум так чи інакше підлаштовується під електорат. Якщо одного дня суспільство зажадає ґрунтовних програм, то навіть Ляшко представить монографію у трьох томах.
Як свідчать соціологи, позитивні зрушення є – частка тих, кого цікавлять не лише слогани, поволі зростає. Але радикальні зрушення ще попереду. Що більше українців розчарується у популістах, то швидше скінчиться епоха «голосування серцем».