Серпень 2024 року запам’ятається в контексті російсько-української війни двома яскравими, значущими, резонансними подіями. У першій половині місяця Збройні сили України перейшли кордон з Російською Федерацію і взяли під свій контроль частину Курської області. А російські війська, накопичивши ракет і дронів, влаштували наприкінці літа найпотужніший обстріл української території, власне, об’єктів енергетичної інфраструктури і не тільки. Обидві події, особливо перша (все-таки ракетні обстріли України стали якщо не буденністю, то це точно був не перший масовий удар по українських тилах – хоч аж таких, коли ворог використав понад 200 одиниць техніки, точно не відбувалося), активно висвітлювалися і висвітлюються у світових ЗМІ, про них говорять на найвищому рівні, теми, пов’язані з обома атаками, обговорюються на світових медіамайданчиках. Але наскільки ж вони є ефективними не в PR-просторі, а в реальному житті?
Почнемо з курського наступу Збройних сил України. Ця операція відбувалася, та й відбувається, у незвичній для цієї війни інформаційній тиші. Згадайте, коли українська влада врешті визнала, що «ми там є». До того часу увесь світ божеволів, намагаючись зрозуміли – що це було. Та й зараз божевілля не дуже і відійшло, бо стратегічні цілі і задачі атаки ЗСУ на Курщину ніхто не оголошував.
Утім, звісно ж, військові аналітики певні висновки встигли зробити. Один із найпритомніших висновків – наступ на міжнародно визнану територію Росії мав на меті, по-перше, відтягнути ту частину російських військ, яка зараз штурмує чергові населені пункти Донбасу, а по-друге, спровокувати паніку серед російського населення (до якого «СВО» нарешті прийшла прямо у двір) і, як наслідок, розхитати ситуацію в країні-агресорі.
Як бачимо, якщо такі цілі й були, то досягти їх не вдалося. Владімір Путін чітко дав зрозуміти, що розмінювати Курщину на Донбас він не планує. Можливо, навіть втрата обласного центру, Курська, його не налякає – якщо він за той час встигне захопити Краматорську агломерацію чи його війська пройдуть до Павлограда.
Розхитати інформаційний простір РФ також не вдалося. Принаймні пропагандистська машина Кремля зробила все, аби не те що применшити, а практично повністю прибрати курський наступ ЗСУ з порядку денного. Немає його – і все тут. Є якась чи то «провокація», чи то «ситуація» в Курській області. Але Путін собі спокійно літає в Баку, на свій Північний Кавказ – значить, нічого страшного там не відбувається. Так думають собі пересічні росіяни, які живуть у Москві чи ще далі від українського кордону. Росіяни, які просто не хочуть помічати війну – і, будемо чесними, раді, що ця тема зникає з інформаційного простору. Якщо про війну на території самої Росії не говорить телевізор – то досить легко повірити в те, що її і немає, а є, як і раніше, «спеціальна воєнна операція» десь в Україні. А кого вона там цікавить, особливо якщо в тебе в родині нікого не мобілізували…
Однак не варто думати, що прорахувалася тільки Україна. Масований ракетно-дроновий удар по нашій території 26 серпня теж не досяг своєї стратегічної мети. Так, невеличкі тактичні успіхи, не більше. По-перше, 85% ракет/дронів було збито – це дуже високий рівень ефективності систем ППО. Уявіть собі, що було б, якби в ціль прилетіло не близько 40, а всі 236 ракет і безпілотників. Що б залишилося від української енергетичної інфраструктури. А тимчасові відключення світла ми вже переживали і ще переживемо – не вперше. До цього українці уже звикли.
Та найголовніше в цій історії навіть не звикання, а відсутність альтернативи. Путін чи то не розуміє, що з такими стартовими позиціями, як він пропонує («здавайтеся на мою милість» і все), переговори неможливі в принципі – чи саме так і хоче. А переговори дійсно неможливі, бо після 2022 року, після Бучі й Ірпеня, Ізюма і Херсона, українське суспільство побачило «дружбу народів» у всій її нелюдській красі. І чудово розуміє, що чекає на всіх українців за будь-яких поступок агресору. А єдиний компромісний варіант, на який, схоже, погодилися б громадяни України – зупинка гарячої фази війни на нинішній лінії фронту, – не потрібен Владіміру Путіну.
Тож варто констатувати, що і несподіваний, унікальний навіть, курський наступ ЗСУ, і найбільший за час повномасштабної війни російський ракетно-дроновий обстріл українських міст – свої стратегічні задачі не виконали. Путін показав, що готовий пожертвувати росіянами не тільки на фронті, а й у тилу, готовий пожертвувати навіть територіями, аби війна тривала. А українці й Україна просто не можуть погодитися на переговорні умови Кремля, навіть після такого ранку, який був 26 серпня.
Тож війна справді, як попереджав минулого року тодішній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний, заходить чи вже зайшла у глухий кут а-ля Перша світова війна. Коли всі сторони того мегаконфлікту просто вимотували одна одну, а переміг той, хто зумів втриматися у цій війні на виснаження довше. Схоже, серпневі атаки України і Росії чітко продемонстрували всьому світу: саме так завершиться і нинішня війна. Інших варіантів розвитку уже просто не залишилося.