«У Тернополі заздрісні сусіди домоглись відключення електрики в будинку, в якому завжди було світло». Новина з таким чи схожими заголовками останніми тижнями заполонила медіапростір. Відключення електроенергії через російські обстріли спровокували на різних рівнях дискусії про поняття, які часто хибно ототожнюють і неправильно, переважно у власних інтересах, сприймають – рівність і справедливість. У цих дискусіях занадто популярними є точки зору, які змушують відверто хвилюватись за наше майбутнє як держави й суспільства та які можуть звести нанівець чимало плодів майбутньої перемоги над Росією. Йдеться про людей, які сприймають світ навколо як гру з нульовою сумою: «якщо комусь краще, значить мені від цього гірше».
Одразу варто розібратись із поняттями. Можна по-різному уявляти рівність – аж до утопії комунізму. Та єдина можлива версія рівності, і то навряд чи її можна досягнути досконало, – це рівність перед законом. Усі спроби нав’язати рівність майнову, рівність не можливостей, а результатів, завершувались в історії концтаборами й масовими репресіями. Суспільство, що стало чи не головною жертвою комуністичного радянського експерименту, мало б добре це затямити. Поки ж вдається поганенько. Проявляється це й ототожненням справедливості з рівністю. Мовляв, коли всі в однакових умовах – тоді це справедливо. Це фундаментальна помилка. Люди від природи різні: працьовиті чи ліниві, винахідливі чи безідейні, ініціативні чи пасивні. Врешті, комусь щастить більше, комусь менше. Зокрема й коли йдеться про лінії електропостачання і не/підключеність тих чи інших будинків до критичної інфраструктури. І силоміць заганяти всіх до однакових результатів – повна протилежність справедливості.
Тернопільський випадок саме про це. Обурення людей викликали не відключення, не російські обстріли як їхні причини, а той факт, що в сусідньому будинку електрику не відключають. Причина була простою – він розташований на одній лінії з пекарнею, для нормальної роботи якої потрібне безперебійне електропостачання. Що ж, завдяки скаргам «пильних мешканців» тепер і мешканці будинку, який не було необхідності знеструмлювати, також сидять без світла. Чи стало комусь від цього краще? Хіба що тим, хто завдання шкоди іншому без жодної користі для будь-кого, і себе також, вважає торжеством справедливості. Якою тут і не пахне.
Встановлення радянської влади на території України часто описують як наслідок зовнішньої агресії російських більшовиків. Без військ, присланих Леніним із Росії, більшовики не змогли б завоювати українські землі. Це правда, проте не вся. Чимало українців серед інтелігенції, робітників і селян симпатизували більшовицьким гаслам встановлення соціальної рівності, «справедливого» переділу власності та ін. Особливо це стосується міських і сільських «низів», чи, як тоді їх називали, «пролетаріату». Тому що більшовицька пропаганда дуже просто й зручно пояснювала, чому цим людям живеться зле. Не тому, що вони щось роблять в житті не так, а тому, що їх обікрали й перехитрили «буржуї», «куркулі» та інші «антинародні елементи». Дивлячись на нинішніх «борців» за рівність і справедливість при відключенні електрики, стає набагато простіше уявити звідки сто років тому брались тисячі учасників різноманітних «комітетів незаможних» чи інших більшовицьких організацій, котрі були «активом» творення радянського «раю» і боролись із «куркулями» – тими, хто зумів своєю працею досягти більшого та посмів бути «не як всі».
Бажання «відібрати й поділити» не є винаходом більшовиків. На підсвідомому рівні воно є частиною людської природи. Ленін і компанія лиш чудово використали цей інстинкт і знайшли йому практичне застосування.
Схожі пориви до «рівності» траплялись і раніше, траплятимуться і в майбутньому. Вони є частиною людської природи, хай і темної її сторони. Питання лиш у масштабі. Можна називати це явище більшовизмом, оскільки за тих часів ця темна сторона розкрилась повною мірою і заохочувалась офіційною ідеологією. Можна, як це робить публіцист Віктор Трегубов, «колективним кугутством». Суть від цього не змінюється. Саме Трегубов зумів чи не найкраще і найлаконічніше сформулювати суть проблеми: «виглядає він [кугут] приблизно так, як українця описує російська пропаганда. Пихатий, недалекий, самовпевнений невіглас. Він вірить в побрехеньки та продукує побрехеньки, він судить себе та інших різними мірилами, він дурний, але цинічний, він оцінює всіх та вимогливий до всіх, крім себе. Він вимагає забрати та поділити, списати йому кредит, послати до армії усіх, хто йому не подобається, а його тим часом випустити до Польщі, в нього плосковухіє».
Окрім демонстрації, що «кугутська» ментальність немає нічого спільного з рівністю та справедливістю, наведена цитата наводить на критичну проблему родом з радянських часів: сприйняття власної держави як ворога з одночасним вимаганням від неї виконання всіх «захцянок» і бажанням її надурити. У такій світоглядній системі координат позитивним героєм стає той, хто «намахує» державу, особливо прикриваючись при цьому словами про турботу щодо «простого народу».
Ідеальним зразком такої «більшовицько-кугутської» ментальності є постать бізнесмена Олександра Поворознюка. За останні місяці він став героєм у медіапросторі. Людина, що виглядає і поводиться як бандит з «лихих 90-х», має чотири судимості, не може зв’язати кілька слів без матюків та з гордістю розповідає, що «ніколи не крав у людей, тільки в держави». Оскільки він палко підтримує чинного президента, то отримав «розкрутку» від «Кварталу 95» та 1+1. І такою людиною чимало українців захоплюється. Бо він «дбає про простих людей», бо начебто щирий і класно матюкає окремих українських політиків чи росіян. Зрештою, це свідчить не так про Поворознюка, як про рівень тих, кому він подобається. Коли він згадує, що колись крав солярку, бо «тоді тільки лінивий її не крав», то надто багато українців у герої цієї історії впізнають себе. А найгірше – не побачать у цій схожості нічого поганого. Бо державне – це ж фактично нічиє, тож чому б і не «привласнити». А потім такі люди першими кричатимуть, що кляті «бариги» хочуть розпродати «народне добро».
Радянські травми ще довго докучатимуть українському суспільству. Недовіра між державою й суспільством, недовіра всередині самого суспільства – усе це не зникає ні за мить, ні, як бачимо, за 31 рік незалежності. Оптимізму додає те, що прогрес наш очевидний: готовність багатьох українців захищати власну державу на фронті, допомагати як волонтер чи фінансово. Дедалі більше тих, для кого держава – це не ворог. Тих, хто усвідомлює її не як «клятих олігархів у парламенті», а як спільну справу та спільну відповідальність. Бо одна зі свобод, яка в нас є, – це свобода обирати таку владу, яку більшість нас вважає доречною.
Ця свобода є водночас відповідальністю, що розуміють далеко не всі. Носій бацили більшовизму, котрий найгучніше кляне владу і вимагає рівності, може на вибори не піти взагалі. Бо ж там «все куплено» і «я людина проста, від мене нічого не залежить». Це ще оптимістичний сценарій. Бо чимало з них таки підуть і реалізують громадянське право й свободу, яких насправді не цінують. І проголосують за тих, хто обіцятиме чудеса тут і зараз. За тих, хто обіцятиме «залізною рукою» зробити так, щоб була «рівність і справедливість». Оскільки популізм – це наше все, то й нічого дивуватись заявам виборних чиновників усіх рівнів – від голови ОТГ до президента, які вимагають від енергетиків провадити відключення не оптимально і з мінімальними проблемами для людей, а «по-справедливому».
Як боротись із нашим внутрішнім більшовиком – тема для окремого тексту. Бо пошук відповідей приведе і до проблем в освіті, і до історичних причин нинішніх ментальних проблем суспільства, і до багатьох інших тем. Перший же крок до лікування хвороби – визнати її наявність та усвідомити загрозу. Про українців іноді кажуть, що вони ніколи не втрачають нагоду втратити нагоду. Перемога над Росією буде історичним шансом зробити якісний ривок вперед для країни та людей. І буде страшною трагедією, якщо на заваді стануть не зовнішні вороги, а ті поміж нас, для кого вершиною справедливості є принципи «лиш би комусь не було краще, ніж мені» та «все відібрати й поділити» і чиїм героєм є матюкливий підприємець із зовнішністю та повадками бандита. Не хочеться вірити, що таке може статись. Та якщо історія й може чогось нас навчити, то цим уроком має бути «ніколи не кажи ніколи».
P. S. У будинку автора щодня відключають електроенергію.