Геополітичний поворот Януковича в Кремлі сприйняли болісно – ніби важкий шахтарський чобіт пройшовся по московських історичних мозолях. Важку пропагандистську артилерію розвернуто в бік Києва: в ефірі центрального держканалу «Россия» Віктора Федоровича таврують як «неомазепинця», а Україні пророкують наглу смерть.
Вочевидь, у найближчі роки нам слід очікувати і пожвавлення агентів «Русского мира». Якщо раніше провідником цієї ідеї була правляча Партія регіонів, то тепер ця ніша звільнилася. Набір волонтерів відкрито.
Перш за все, варто визнати, що соціальна база для «Русского мира» в Україні є. Хоч би якими були реальні результати асоціації з ЄС, частина населення пов’язуватиме свої проблеми саме з «неомазепинством» правлячої партії. Крім того, чимало виборців на Сході та Півдні країни почуваються обдуреними, оскільки свій політичний капітал ПР зробила на антиєвропейських настроях і обіцянках «покращення життя вже сьогодні». Російська мова, попри обіцянки регіоналів, також другою державною не стала. Розчарування і соціальні негаразди – звідси недалеко до реанімації донецького і кримського сепаратизму та інших дражливих тем. Але хто може очолити ці настрої?
Мобілізацію адептів «Русского мира» оголосили майже відкрито. Наприкінці вересня до України приїхав радник Путіна Глазьєв, аби в компанії з Медведчуком провести своєрідний огляд сил. І тут почалися проблеми. Хоча захід відбувся у наскрізь проросійському Луганську, його потьмарили дві обставини. По-перше, місцеві регіонали сприйняли цю «конференцію» вкрай неприязно. Якщо раніше для подібних збіговиськ відчиняли двері облради, то зараз Медведчуку і Ко довелося орендувати ресторан. Але витрати себе не виправдали. Попри присутність високого гостя з Кремля, серйозних політичних та економічних гравців захід не зібрав. Здебільшого це були місцеві політики не першого ешелону та голови мікроскопічних організацій. Медведчуку не залишилося нічого, крім відкрито визнати захід провальним.
Кадрова криза «Русского мира» у Донбасі, на перший погляд, є дивною, адже там ніколи не бракувало адептів слов’янського братерства у всіх його сенсах. Але специфіка Донбасу полягає в багаторічному і абсолютному домінуванні регіоналів. Той, хто хотів (і міг) робити політичну кар’єру, рано чи пізно опинявся в рядах Партії регіонів. Зрештою регіонали не підім’яли під себе лише тих, хто серйозної загрози не становить або є більш-менш контрольованим. Відтак, експортерам «Русского мира» доведеться шукати собі нових підрядників, незалежних від тепер вже прозахідної ПР. Враховуючи обставини, ця праця – тяжка і невдячна.
До того ж, толеруванням конкурентів регіонали ніколи не вирізнялися. Це стосується і супротивників, і тих, хто намагався освоїти електоральне поле Сходу та Півдня. Згадаймо лише, як 2011-го кримські православні козачки вирішили «покачати права» і силою встановити хреста біля Феодосії. Попри демонстративну православність Віктора Федоровича, міліція та «Беркут» зреагували жорстко – козачки отримали чимало синців і когнітивний дисонанс. Слава Наталії Вітренко також зійшла на пси при «біло-блакитних», а не «помаранчевих». Зрештою, варто згадати і те, як позбавили мандату ультрапроросійського нардепа Ігоря Маркова – рука не здригнулася. Вочевидь, тим, хто схоче сформувати дієву проросійську опозицію до ПР, прийдеться непереливки. Не варто забувати, що нових носіїв «Русского мира» будуть «пресувати» не лише регіонали, а й уся опозиція. В ситуації, коли перед виборами доводиться чубитися навіть за електоральні крихти, зайвий «рот» нікому не потрібен.
Утім є підстави вважати, що «регіонали» не чекатимуть незалежної проросійської опозиції і створять її самі. Тим більше, що цю роль у базових регіонах регіонали можна спокійно віддати КПУ. Попри спільність електорального поля, ПР має багаторічний досвід співіснування з комуністами – від роботи на місцях до сесійної зали Верховної Ради. Як свідчать факти, всерйоз переходити в опозицію до «біло-блакитних» комуністи не наважуються. Вправляючись у маневруванні між антиолігархічною риторикою і співпрацею з олігархічним режимом, КПУ досягла найвищого рівня майстерності. Приміром, у серпні КПУ мітингувала у Луганську проти «смердючої Європи», де нардеп-комуніст Спірідон Кілінкаров звинуватив президента у зраді Донбасу. А кількома днями по тому фракція КПУ дружно проголосувала за євроінтеграційний закон у Верховній Раді. Таким знаним майстрам політичної еквілібристики не страшно довірити «Русский мир». До того ж, відповідну риторику комуністи давно опанували.
Що ж до Кремля, він навряд чи зможе найближчим часом представити нам свою креатуру. Зрештою, коли взагалі у Кремля були реальні креатури в Україні? Той же Янукович взірця 2004 року був креатурою Леоніда Кучми, а Володимир Путін (і російська пропагандистська машина) лише демонстрував свою прихильність до нього. Якщо креатурою Кремля вважати Наталію Вітренко з ПСПУ, то траєкторія її політичного злету характеризує російських політтехнологів вкрай погано – це був нахабний «розпил» нафторублів. Те саме можна сказати і про нечисленні маргінальні організації на зразок «Донецкой республики» чи «Русского блока». Авральна реанімація політичного трупа Медведчука – якщо це справді кремлівський проект – видає радше безсилля Москви, аніж її експансіоністський потенціал. Більш програшної постаті, ніж поїдений міллю кучмівський «сірий кардинал», знайти було важко. Враховуючи значні кошти, що вливалися в його абсолютно формальну «розкрутку», існують підозри, що Путіну більше не було до кого звертатися, ніж до свого українського кума.
Вочевидь, якщо «Русский мир» і створить Україні проблеми, то лише завдяки зусиллям самих українців, які візьмуть цю ідею на озброєння і добряче її «розкрутять» під схвальні оплески Кремля. Але наразі таких українців не видно. Тому в найближчі роки привид «Русского міра» буде неприкаяний блукати Україною, лякаючи забобонних та схильних до параної громадян. Та й хто сказав, що Кремлю потрібне в Україні щось більше, ніж видимість присутності для задоволення імперських комплексів самих росіян? Привида для цього буде цілком достатньо.