Видавництво «Фоліо» та Андрій Кокотюха 16 по 17 квітня презентують у Львові нову книгу з циклу ретророманів про Львів «Привид з Валової». Презентації відбудуться у кав’ярні «Штука», у Львівській обласній науково-медичній бібліотеці та в книгарні «Книжковий Лев».
Андрій Кокотюха, автор великої кількості художніх, документальних та науково-популярних книжок, його праця налічує 50 романів, 15 з яких вийшли друком у видавництві «Фоліо». За його романами знімають художні фільми. Кілька років поспіль входить до топ-10 авторів, чиї твори є лідерами продаж в Україні.
«Привид з Валової» - друга книжка серії «Ретророман». Події відбуваються у Львові, на дворі 1909 рік. Страшна та дивна смерть сталася у місті в будинку де за повір’ями блукає привид Чорної пані та збирає всі душі, що їй трапляться. В цій книзі можна знайти не тільки захоплюючий сюжет, а й історію однієї з культурних столиць нашої України.
Для особливо нетерплячих читачів ZAXID.NET вже зараз публікує уривок з роману.
***
Той ранок почався зі сварки.
- Ви ховаєтеся від мене вже третій день! – кричав Веслав Зінгер.
Домовласник почав ломитися до Климового помешкання зранку. Кошовому довелося відчиняти, накинувши на себе лиш халат.
Ніколи не любив показуватися на людях неодягненим чи, точніше, напіводягненим, у спідньому. Завжди, ще з дитинства, відчував незахищеність та вразливість, постаючи в такому вигляді. Мабуть, подібне відчував не він один, інакше б поліція не приходила з ордерами на арешт та обшук зрання, коли жертви ще сплять. Щоб видерти їх із ліжок, не дати як слід вдягнутися й ти самим уже стати на порядок вищими від потенційних порушників закону. Слава Богу, більш, ніж за рік життя у Львові йому не випадало печальної нагоди, чи діє австрійська поліція там само, як російська. Бо царської скуштував: минулого червня нагрянули до нього на київську квартиру, ще шостої ранку не пробило.
Втім, сидіти перед поліцейськими агентами та жандармським ротмістром у білизні та просити дозволу вдягнути штани – все ж не найбільше приниження, пережите Климом у той час. Аби цим усе тоді обмежилося…
- Куди я можу сховатися від вас, пане Зінгере! – парирував він, щільніше загортаючись у халат і тугіше затягуючи пояс. – Будинок належить вам, я тут живу з вашого люб’язного дозволу. Та це зовсім не означає, що ви маєте право отак вриватися зрання в мій приватний простір! Мені треба привести себе в порядок, зварити кави та бігти на службу!
Зінгер витер спітнілого від обурення лоба. Причому таким необережним жестом, що збив із маківки незмінну ярмулку, відкривши на загальний огляд про плішину ідеально круглої форми. Метушливо повернувши головний убір назад, він знову витер завжди ідеально білою, але разом із тим - чомусь постійно жмаканою хустиною розпашіле від гніву лице, тупнув ногою, ніби так підтверджуючи свою цілковиту правоту:
- Та ви самі це сказали, пане Кошовий! Ви ж не будете заперечувати, що самі це сказали? У вас вистачить совісті заперечувати це?
- Ви про що говорите, пане Зінгере?
- Про вашу совість, пане Кошовий! У вашого попередника, пана Сойки, вона була!
- Справді?
Питання прозвучало щиро, хоч і ядуче. Та Веслав Зінгер запнувся, знітився й ще густіше почервонів. Адже, згадуючи про совість адвоката, котрий винаймав помешкання перед тим, як туди вселився Клим, домовласник дещо гарячкував.
Звали пожильця Євгеном Сойкою, частіше називали паном Геником, а минулого літа тут, у цій квартирі, в кабінеті застрелили. Результат офіційного поліцейського розслідування, очоленого особисто комісаром Мареком Віхурою, тиражували в усіх львівських газетах. Крім хіба тих, де подавалася винятково фінансова або сільськогосподарська інформація. Згідно висновкам кримінальної поліції, вбив адвоката російський агент, терорист Ігнатій Ярцев. Самого ж убивцю наздогнала куля, коли поліція вирахувала його на Богданівці, одній з міських околиць, та спробувала затримати. Чинив опір, винних не покарали. Тим більше, що заразом удалося накрити підпільну боївку, до якої входили пов’язані з місцевими москвофілами бомбисти.
Зв`язок відомого адвоката Сойки зі злочинною групою, котра ще й підживлювалася грішми зі скарбниці Російської імперії, став чи не найбільшим скандалом минулорічним скандалом у Львові.
Найперше пожвавилися ті, хто завдяки майстерності пана Геника програв непрості судові процеси. Мов із мішка посипалися нові позови. Судова машина відразу збільшила кількість пасажирів у рази, виправдні вироки масово опротестовувалися. Тих же, хто їх здобув, вийшовши з залу переможцями, почали прямо, а частіше – непрямо називати ворожими посіпаками.
Склалася ситуація, яку Клим, будучи юристом, вважав парадоксальною. Аби довести свою лояльність до чинної австрійської влади та повну підтримку політики цісаря Франца-Йосипа, громадяни готові були наново судитися й навіть вважали за краще програти. Зазнавши при цьому матеріальних, натомість – максимально зменшивши рівень моральних збитків. Ще ніколи, принаймні – від початку нового, двадцятого століття, судові засідання по поновлених справах не перетворювалися на змагання з лояльності відповідачів. Загалом же історія з Сойкою та всім похідним від неї відтоді й надалі вважалася прикладом того, як важливо дбати не про гаманець чи політичну орієнтацію, а передусім про власну репутацію.
Тож совісність свого колишнього квартиранта Зінгер згадав даремно. Але не був би собою, аби не викрутився, перевівши подих і перейшовши в контратаку:
- Я не те маю на увазі, на що ви натякаєте, пане Кошовий! Увесь Львів чудово знає, ким пан Сойка був за життя! Та де – треба було його нагло вбити, аби громадяни зрозуміли, що він насправді собою являв! І все одно, пане Кошовий, все одно!
- Тобто – «все одно»?
- Попри свою не дуже високу суспільну мораль пан Геник завжди лишався чесним у розрахунках! Ось що я маю на увазі! Він платив за квартиру вчасно. Я ніколи не нагадував йому. А він не дозволяв собі затримати хоча б на день! – домовласник знову витер лоба, цей раз уже обережніше. – Якось, пам’ятаю, була субота і ми з пані Зінгер вже вклалися спати. Я зовсім забув – на той день припало число, коли треба вносити гроші. Двірник обмовився, мовляв, пан адвокат уже третій день не ночує. Мені нема жодного діла до того, хто, де та з ким ночує! Аби то не було пов’язане з содомією, пане Кошовий, бо я такого в себе в будинку не потерплю. І аби вчасно сплачували оренду, бо інакшого я так само терпіти не готовий! І що ви думаєте?
- Нічого не думаю, пане Зінгере. Хоча брешу – думаю, ви затримуєте мене. Крадете мій час, бо спізнюватися я не звик.
Домовласник, як за ним водилося, витягнув із жилетної кишеньки позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою, красномовно показуючи Климові циферблат:
- Йой! Бачите, скільки марного часу витрачаю на вас я! Коли йшлося про пана Геника, він не дозволяв собі марнувати мій час на полювання. Мета якого – виловити квартиранта й витрусити з нього належне. А мені від пожильця нічого не треба, окрім місячної плати за проживання тут, у квартирі на вулиці Личаківській! Не в найгіршому місці Львова, скажу я вам! Тоді, в суботу, ми вже заснули, коли пан Сойка повернувся додому звідти, звідки мене зовсім не обходить, гречно перепросив за турботу й дав належні мені гроші. Бо не зміг з різних причин зробити цього вранці! А ви, пане Кошовий, взагалі позбавляєте мене сну! Не кажучи вже про пані Зінгер, котра змушена була піти до лікаря, аби написав рецепт на снодійну мікстуру. Коштовну, між іншим. Все через вашу злочинну й безвідповідальну відмову сплачувати оренду хай не так вчасно, навіть нехай із затримкою на два місяці – але ж ви заборгували мені з літа! Ви відмовляєтеся платити? Добре, в такому разі ласкаво просимо до суду!
Кошовий торкнувся пучкою вказівного пальця віка.
Робив так машинально, коли воно сіпалося. З цим нічого вдіяти не міг. Тик утворився на нервовому грунті, після допиту в «Косому капонірі», київський політичній тюрмі. Він, молодий та перспективний київський адвокат, взявся захищати вчорашніх студентів Політехніки. Вони організували нелегальну друкарню, де видавали українські книги й газети суто просвітницького характеру. Але охранка, припинивши справу за допомогою провокаторів, приписала друкарям діяльність, спрямовану на підрив устоїв держави. Для певності підкинули револьвер та дві саморобні бомби. Робили грубо, не думаючи, що взагалі хтось наважиться захищати друкарів у повну силу. Коли ж Кошовий легко довів усе це в судовій залі, дуже скоро сам опинився в казематах, названий ні більше, ні менше спільником терористів. Тоді ж, під час допиту, слідчий перестарався з методами тиску: захопившись ґрунтовним процесом встановлення істини, жандарм сильно стукнув Клима головою об стіну.
З тюрми видряпали, та відтоді тик нагадував про тиждень у казематі щодня. Не обов’язково коли нервував чи хвилювався. Віко сіпалося незалежно від Климового внутрішнього налаштування, зовнішніх обставин та впливів. Просто часом смикало легенько, а буває – сильніше, й тоді складалося враження: молодий чоловік грайливо підморгує. Незнайомих це спершу дивувало. Тих же, хто встиг пізнати Кошового ближче, або лишало байдужим та звичним, або – дратувало, залежно від ситуації. Скажімо, от як зараз домовласника.
- Пане Зінгере, - мовив Клим, зітхнувши. – Ми можемо йти до суду. Причому я сам здатен захищати себе, бо, як вам відомо, фаховий адвокат. Нехай моя нинішня служба трошки далека від основного роду діяльності, але то дурниця. Тутешні закони вже знаю, вид на проживання маю. Фактично є громадянином, рівним із вами в правах. Тож, програвши вам суд, навіть отримавши припис сплатити борг у зазначений термін, я зазнаю збитків у короткій перспективі. Ви ж, хочу нагадати, втратите пожильця, який платить не вчасно і не ту суму, яку ви дерете з інших квартирантів. Зате, наголошую, рано чи пізно сплачує бодай щось. Хто захоче після мене вселитися не просто в квартиру сумнозвісного адвоката Сойки – туди, де його знайшли мертвим на підлозі? Припустімо, ви знайдете когось. Хто гарантує, що ви сторгуєтесь бодай на таку суму, на яку домовилися зі мною?
Зінгер слухав, сопів і мовчав. Годинника при цьому далі тримав у руці розкритим, немов це щось для нього в даний момент означало. Витримавши твердий та водночас – лукавий Климів погляд, демонстративно захлопнув кришечку «цибулини», старанно заховав її на місце, заклав за краї камізельки великі пальці обох рук. Випнув груди й барильце, пожував губами.
- Ви, пане Кошовий, не можете придумати іншого пояснення своїм негідним діям усе той час, коли я нагадую про ваші борги.
- Раз ви знали відповідь, для чого завели розмову?
- Бо вважав – ви припините користуватися особливим становищем!
- Особливі становища для того існують, аби ними користувалися, пане Зінгере.
- Чудово. Ми обмінялися думками, назвемо розмову так. Але я прийшов нагадати: ми домовлялися про, гм, особливу ціну для вас із урахуванням існування несприятливих обставин. Та й близько не домовлялися, що ви взагалі не будете платити за проживання.
Віко знову сіпнулося.
- У нас виникали подібні суперечки не раз, пане Зінгере.
-І не два, - нагадав домовласник. – Між нами, чоловіками, я цілком розумію злу вигоду від свого становища й десь приймаю ваші аргументи. Бо за схожих обставин діяв би так само.
- Не маю жодних сумнівів, пане Зінгере.
- Ось аби ви ще допомогли мені пояснити все це пані Зінгер, слово честі – терпів би заборгованість хоч до католицького Різдва. Ви ж все одно заплатите, бо є порядною молодою людиною.
- З пані Зінгер домовляйтеся самі, - розвів руками Клим. – І ви праві, я справді заплачу. Навіть, може, сьогодні, але завтра – вже напевне. Чекаю на клієнта, складатиме довірчий лист. Мова про нерухомість. Матиму солідні комісійні, тоді й розрахуємося.
- У такому разі, пане Кошовий, дуже перепрошую, що затримую вас своїм вранішнім, не дуже доречним, як тепер розумію, візитом. Хай вам нині Бог помагає!
Сказавши так, домовласник відкланявся й пішов геть, залишивши по собі ледь чутних, хоч все одно прикрий запах поту.
А Клим нарешті почав збиратися.
З дитинства він чув від батька слово чухно. Розмінявши четвертий десяток, так і не зрозумів, що воно означає.
У Назара й Варвари Кошових була лише одна дитина. Подружжя хотіло ще. Але після передчасної смерті донечки, котра згоріла за кілька днів від лихоманки, проживши після свого народження лише три місяці, мама відчувала стійкий страх, тато не наполягав. У родині сумних спогадів уникали, про давню притлумлену сімейну трагедію Клим почув випадково, від тітки Терези Станіславівни. На ній, збіднілій польській аристократці, одружився старший брат Варвари Микитівни Кошової, в дівоцтві – Баришевської.
Сталося так, що тітка Тереза рано втратила чоловіка. Загинув випадково й по-дурному, що, власне, визначило батькове ставлення до протестних силових акцій будь-якого роду: був по справах у Тіфлісі, став свідком зухвалого нападу місцевих революціонерів на поліцейську карету, бомби полетіли з усіх боків, одна розірвалася поруч із Климовим дядьком. До Києва не довезли, помер по дорозі. Відтоді тітка Тереза, на ту пору лишившись зовсім без засобів для існування, стала частою гостею в домі Кошових. Нема лиха без добра: потреба в няні відпала, заразом із раннього дитинства хлопчик мав змогу чути, крім російської та української, третю, польську, з якою зріднився. Через те пізніше, вже в університеті, опанувати четверту, німецьку, вдалося досить легко – далася взнаки звичка чути інші мови.
Ну і, звісно, та обставина, що в родині Климентів лишався єдиною дитиною, якої постійно зайнятий адвокат Кошовий займався не так часто, як мусив би це робити батько. Над хлопцем дружно квоктали мама з тіткою, звісно ж – доти, доки сам він не втомився й не почав дозволяти собі, часом – усупереч гарним манерам, огризатися на них. Звісно ж, у такі моменти суворий батько втручався, починаючи розводити конфліктні сторони. Проте завжди, скільки Клим себе пам’ятав, тато з різних приводів, а то й зовсім без них, вкручував зовсім позбавлену для хлопця змісту фразу: «Не будь чухном! Чоловікові то не личить!»
Родинні спогади, не завжди доречні тепер, і особливо – оте батькове застереження про «чухно», почали приходити частіше відтоді, як Клим перебрався до Львова й, висловлюючись піратською мовою, кинув якір у цій бухті. Бо, виявляється, зовнішній вигляд мав тут, на Сході Європи, можна навіть сказати – на її східному кордоні, помітно більше значення для оточуючих, аніж у рідному Києві.
Пов’язуючи перед великим дзеркалом модну краватку, навіть по-дитячому висунувши від старання кінчик язика, Кошовий тим самим намагався, слідуючи батьківським заповітам, не ставати чухном. Тобто, дбати, аби зовнішній вигляд чи відповідав внутрішньому стану, чи – і це навіть бажаніше! – завжди був кращим за нього. Якщо всередині погано, від сторонніх очей таке мусить ховатися.
Бо інакше хто матиме з тобою справу, хто готовий ставитися до тебе серйозно, коли ти, даруйте на слові – справжнісіньке чухно…
Коли Клим тільки приїхав до Львова минулого літа, в нього речей було – все, що на ньому й при ньому. Піджачна пара, синя, в блідо-сіру смужку, капелюх-канотьє, одна змінна сорочка, фото батьків у рамці, пара білизни й кілька улюблених бульварних романів. Ага, ще трошки грошей, в той же день утрачених та за тиждень за несподіваних обставин отриманих назад, навіть у подвійному розмірі. Коли прикра історія з Сойкою завершилася й Кошовий лишився сам на сам із необхідністю обживатися, зрозумів – так діло не піде. Тож, зціпивши зуби та набравшись терпцю, обійшов львівські крамниці, придивився, прицінився, а потім учинив взагалі мудро: попросив про допомогу нового і поки єдиного у Львові товариша, зубного лікаря з Краківського передмістя Йозефа Шацького.
Метушливого говіркого єврея, без перебільшення, знала особисто ледь не половина міста. Іну половину, за його ж словами, Шацький знав сам. Хоч мав велику практику, бо брав не лише якістю лікування, а й дуже демократичними цінами за послуги, все одно його час від часу тягнуло далі від кабінету, на пригоди, котрих категорично не розуміла й тим більше – не збиралася приймати і терпіти кохана дружина Естер. Якщо гості приходило до Шацьких додому, господиня, матір чотирьох дітей, була ледь не зразком гостинності, причому – цілком щирої. Приймаючи навіть тих, кого бачила вперше, Естер Шацька поводила себе так, немов знає незнайомця давно, зріднившись із ним.
Та цьому була окреслена чітка межа: її Шацький повинен лишатися вдома.
Щойно разом із гостем Йозеф цілився за поріг, Естер міняла своє ставлення до нього, а чоловік діставав словесної прочуханки. Якось Шацький пояснив: фейгале, так називав він дружину й матір своїх діточок, має перед очима й тримає в голові негативний, сумний, чого там – печальний і трагічний досвід своїх родичів, чоловікових рідних і просто знайомих, котрі зійшли з праведного шляху, завершуючи життя в стічних ринвах неподалік від наймерзенніших, найдешевших львівських барів. Аби ще Шацькому, за спостереженнями Кошового, часто не крутило в одному місці, аби він не знаходив собі прикрощів буквально на рівному місці, Естер, можливо, не була б надто категоричною. Вони навіть познайомилися в тюремній камері, куди Йозеф потрапив через дурний, позбавлений грунту донос заздрісника, конкурента, взагалі – давнього ворога на прізвище Лапідус. Подібних випадків траплялося багато ще до зустрічі з Климом, і зрозуміло, чому Естер категорично протестувала, коли чоловік залишав рідні Кракідали6 без особливої родинної потреби надовго.
Але того разу, пригадав Кошовий, рихтуючи ледь зволоженою щіткою для одягу піджак, Естер, почувши несміливе прохання чоловікового приятеля, сплеснула руками і – о, диво! – сама випхала неспокійного Йозефа, аби провів молодого чоловіка туди, де можна торгуватися за пристойний одяг. Виявляється, Шацький справді мав для крамарів чимало чарівних слів. Результат: вже до кінця для в квартиру на Личаківській доставили кілька цілком вихідних костюмів, прийнятних для виходу в люди сорочок, до кожної з яких після гучних дебатів на місці були підібрані підходящі краватки. Згодом, теж за сприяння зубного лікаря, Клим поповнив осінній та зимовий гардероби.
Завершивши з піджаком, Клим одягнувся, глянув на себе, скривився. Причепурив вуса, котрі тепер стали густішими за ті тоненькі вусики, що більше нагадували наклеєні штучні смужки під носом. Запустив їх, аби виглядати соліднішим. Вкупі з темно-синім однотонним костюмом, строгим як для молодої людини, проте цілком прийнятним для помічника нотаріуса, жилеткою, котра щільно облягала з вигляду худенький, але на повірку – міцний торс, підібраною в тон краваткою Кошовий виглядав старшим за свої роки. Та служба, куди він зараз квапився, того вимагала.
Принаймні, сам Клим зробив для себе цей висновок.
Одягнувши пальто й знявши круглого капелюха з вішака, він спершу вдягнув його, як належить. Критично оглянув себе в дзеркало знизу вгору й назад. Авжеж, принаймні не чухно. Батько зараз був би синовим виглядом задоволений. Не стримався, хуліганські збив головний убір набакир, моргнув власному зображенню. Потім зсунув на лоба, зирнув з-під крисів, навіть скроїв дзеркалу лиховісну мармизу, котра направду більше нагадувала комічну. Знову підморгнув собі, тепер уже іншим оком. Зітхнув, повернув капелюх у прийнятний, пристойний стан. Обсмикнув пальто, підхопив портфель зі штучної шкіри, куплений задешево, для соліднішого вигляду.
Сам собі сказав:
- До побачення!
І нарешті вийшов.
Контора «Штефко та партнери» знаходилася на вулиці Шевській.
Випадкові люди її послугами не користувалися. Ті ж, хто приходив сюди вперше, навряд чи підозрювали: жодних партнерів Степан Якович Штефко не мав. Вивіска лишилася з часів, коли її тільки заснували. Сталося це без малого чверть століття тому, коли Штефко з колегами створив невеличку юридичну фірму, котра б захищала в австрійських судах винятково українські інтереси. Саме в той час українці активно почали відстоювати власні політичні інтереси, давши зрозуміти всім, хто бажав або раніше не хотів: з тими русинами, котрі орієнтуються на єдиний народ та російського царя, їм зовсім не по дорозі. Сам пан Штефко відтоді став незмінним членом абсолютно всіх політичних, суспільних та навіть культурницьких спільнот, довкола яких єдналися всі, хто поділяв погляди народовців. Й навіть були часи, коли «Штефко та партнери» квітнули буйним квітом.
Але коли Кошовий уперше переступив поріг контори, Степан Якович давно та остаточно лишився сам. Колеги встигли пересваритися між собою через розбіжності у поглядах, не важливо, дрібні чи глобальні. Як устиг переконатися Клим на прикладі тих, хто часто приходив до батька в київську квартиру, для самовизначених українських громад не існувало дрібниць. Сперечатися могли до хрипоти з будь-якого приводу, й, не знайшовши спільної мови, відтоді часто входили в контри один до одного. Розпочинаючи мало, кому на широкий загал зрозуміли публічні дискусії та звично закидаючи новоспеченим опонентам усі можливі зради. Виявляється, тут не могло бути інакше, ось чому Штефко розварився з партнерами. Що не завадило йому тримати контору далі.
Отримавши обіцяний незабаром після історії з Сойкою та російськими бомбістами вид на проживання, Кошовий почав шукати змоги підтвердити тут, у Львові, свій адвокатський фах. Дізнавшись, скільки всього треба вивчити та як діяти, аби потім скласти всі іспити, він схопився не за голову, а за книжки. Проте, маючи серйозний намір розгризти граніт науки, Клим зовсім не збирався в ім’я цього голодувати. Й тим більше – не мав наміру ходити на обід до гостинної, хоч і суворої Естер Шацької. Розмови про згоду працювати двірником, сміттярем, вантажити мішки на вокзалі чи навіть чистити коней візникам за суп та сухарі насправді були бравадою, що він наодинці з собою чесно визнавав. Проте коло замкнулося. Не підтвердивши фах та не діставши дозволу, він не мав права займатися практикою, а не займаючись практикою мусив хіба йти на брук із простягнутим капелюхом.
Простуючи зараз вниз від Личаківської до Шевської знайомим, рік як витоптаним маршрутом, Клим згадав: була така сама, не дуже тепла осінь, коли стукав у двері нотаріальної контори пана Степана Штефка. Тоді вона майже тиждень не працювала, Кошовий цілував замок, бо старий нотар застудився й хлюпав носом удома, жаліючись на протяги. Він постійно жалівся на них, навіть улітку, коли, здається, їх неможливо зловити. Та коли, нарешті, прийшов, перемовини довго не тривали.
Пан Штефко вже знав від знайомих про поневіряння емігранта з Великої України, тож узяв його під крило без зайвих умовностей та вимог. Навпаки, при нагоді збирався особисто подякувати університетським професорам, котрі спрямували Клима до нього. Адже помічника звільнив, бо побачив у нього примірник «Галичанина» 10, хоча раніше той читав лише «Діло». Кошовий, не визначившись поки з політичними поглядами та розуміючи, наскільки вони є важливими для Степана Яковича, волів краще мовчати й уникати тем, в яких поки не надто розбирався.
Тактика виявилася несподівано вірною. Нотаріус для своїх без малого сімдесяти років виявився говірким дядечком, котрий мав лише свою та, звісно ж, тільки правильну думку про все, що відбувалося довкола. Клим же, не заперечуючи й час від часу навіть перепитуючи, став для пана Штефка ледь не ідеальним слухачем. І хоч у стосунках вони досягли певної гармонії, з іншим склалося не так веселково.
Контора «Штефко та партнери» переживала не найкращі часи.
Залишити свою практику старий нотаріус не мав кому. Хотів працювати, доки протяги не доконають остаточно. А тоді продасть її й матиме святий спокій. Син зовсім не цікавився юридичними справами, грав другорядні актори в аматорському театрі, маючи всі підстави вважати себе міською богемою. Донька вийшла заміж за вчителя та перебралася з ним до Станіслава. Сам пан Штефко, благообразний, сивочолий та сивобородий, завжди вдягнений з голочки, не раз обмовлявся – досяг, чого хотів, аби ще в політиках гав не ловили.
Зрозуміло, чому не особливо старався. Кошовий здебільшого був при ньому не так помічником, як писарем. Кількість укладених оборудок дорівнювала розмірам й частоті виплат. Дотримуючись акуратності в одязі й дбайливо ставлячись до букви закону, Степан Якович у всьому, що стосувалося Климової платні, застосовував протилежний підхід. Власне, це й була та сама причина, котра не дозволяла вчасно розраховуватися з домовласником, маючи постійні клопоти.
Попервах Кошовий навіть не мав, де сидіти. Більшу частину місця в приміщенні контори займали три шафи, до верхів напхані паперами. Перше доручення новому помічникові від старого нотаря було саме розібрати їх та впорядкувати. За інших обставин Кошовий напевне розвернувся б та пішов геть. Нехай шукають собі інших, молодших та дурніших. Проте в його ситуації не випадало крутити носом. Тож Клим засукав рукави, взявся до найнуднішої в світі робити. А коли в процесі звільнив шафи від паперових стосів, придумав розставити їх інакше. У результаті між ними утворився невеличкий простір, куди помічник прилаштував столик та стілець, куплені в крамниці вживаних меблів. Так він отримав не лише роботу, а й своє місце в конторі.
Щоправда, платню помічникові пан Штефко не збільшив. Не було, з яких статків.
Довго так тривати не могло. Коли терпець буквально підступив до горла, Кошовий без згоди з нотаріусом, якої все одно б не отримав, дав оголошення про «Штефка й партнерів» відразу в кілька газет. Чого Степан Якович не робив, за його зізнанням, уже років п'ятнадцять. Витратив на цю акцію власні кошти й черговий раз лишив Веслава Зінгера без вчасно внесеної платні. Тобто, як згодом пожартував у розмові з Шацьким, зробив рекламу за Зінгерів рахунок.
Бажаного, вибухового ефекту не вийшло, проте кількість відвідувачів усе ж збільшилася. Повз увагу старого нотаріуса це не пройшло, але й витрат помічникові не відшкодував. Буркнув про те, що Клим розпоряджається конторою, наче власною квартирою, та нарікання мало скоріше ритуальний, десь навіть батьківській характер. Однак справи пішли жвавіше, отже, працювати Кошовому стало трошки веселіше й навіть цікавіше.
Відвідувач, на якого сьогодні з самого ранку чекали в «Штефкові та партнерах», знайшов їхню адресу на Шевській саме через газету. Звали його Борисом Липницьким, він керував одним із нафтових родовищ у Бориславі12 та несподівано отримав у Львові спадок - кам`яницю на самому початку Пекарської13. Не маючи фізичної змоги займатися цими справами, нафтовик тицьнув пальцем у перше-ліпше оголошення, обравши контору пана Штефка.
Справи залагодити збирався рано, аби не витрачати потім на то часу. Пан Липницький збирався довірити такому собі панові Моргуну займатися своїм спадком, чимшвидше продати його, за що довірена особа матиме наперед обумовлений відсоток. Саме складання довірчого паперу в нотаріуса коштувало так само пристойних грошей. Бо в часи, коли все обертається довкола забудов та різних оборудок із міською нерухомістю, будь-яка угода, що має відношення до процесу, оцінюється дорожче. Ніхто особливо не нарікав і не торгувався. Тим більше – заклопотаний нафтовик Липницький, якому, аби було можна, взагалі не хотілося особисто займатися подібними дрібницями. Сам казав: готовий навіть більше платити, аби можна було так: видати одну довіреність особі, котра матиме повне право від його імені зробити іншу довіреність, уже на ім’я такого собі Поліщука.
Словом, цей бориславський нафтовик був із тих, хто готовий купити собі за додаткові гроші вирішення поточних проблем.
Він саме сидів у конторі на старому рипучому стільці, коли Кошовий, таки запізнившись на десять хвилин від домовленого часу, вскочив у двері. Старий нотаріус, з незмінними круглими окулярами на носі, котрі робили його дуже схожим на університетського професора з природничих дисциплін, зиркнув на помічника з осудом. Але нічого не сказав, бо Клим сходу вибачився, розкланявся, швидко роздягнувся. Поки чіпляв на вішак пальто й капелюха та вдягав незмінні конторські нарукавники, клієнт, широкоплечий, гладенько поголений, з м’ясистим носом, бубонів, напевне продовжуючи розмову, почату до Климової появи:
- Та ви ж бачите, пане Штефку, бачите на власні очі! Навіть, перепрошую, на всі чотири ока, тільки не гнівайтесь, у мене жарти такі…
- Та нічого. До речі, треба протерти два, - посміхнувшись у вуса, нотаріус зняв окуляри й старанно витер кожне скельце по черзі носовичком. – Чудово вас розумію та поділяю обурення. Нам, русинам, треба навчитися точності.
- Та про що ж кажу вам, шановний пане! – Липницький ляснув по столу грубою долонею. – Думаєш: жиди гуртуються, поляки гуртуються, московство – так само згуртоване довкола себе. Хочеш, їй Богу хочеш, аби в нас теж велося так – свій до свого по своє. Я давав кошти на друк газет, просвітницькі книги. Їздило до нас у Борислав ваші, тобто, наші… ну, розумієте. Розумієте ж?
- Та чудово вас розумію, - покірно підтвердив Штефко.
- Ось. Були, виступали перед робітниками. Свята справа, наша, я б сказав. І ви ж бачите, бачите – я намагаюся всі справи, які можна, вести з нашими, русинами. Тому вашу контору мені Бог послав! Він руку направив, і жодної миті не пошкодую. Все зробимо, як має бути. Але ж мені порекомендували також пана Моргуна як нашу, цілковито нашу людину. Люкс, думаю собі, не підведе. Ніби зустрілися на коротко. До кави попросив коньяку, але то не важливо, я, грішний, горілку Бачевського полюбляю.
- Свої, - нагадав нотаріус.
- Так я ж про що! – долоня нафтовика знову ляснула по поверхні столу. – Бачте, маю принцип – свій до свого по своє. Хай би собі пив коньяк. Тим більше, мені сказали – колись, не дуже довго, пан Моргун мав щось із поліцією. Служити там, напевне, не міг. Але людина може мати стосунок до поліції в іншим спосіб. Не важливо, для мене то додатковий плюс. Означає: людина відповідальна. І де він зараз? Ми домовилися на певну годину, конкретно – дев’яту нуль-нуль. Зараз уже п'ятнадцять по дев’ятій. Я ціную свій час, ви цінуєте свій час, ваш помічник… Всяке трапляється, але він тут. Де, питаю вам, моя довірена особа?
Уже розмістившись за тим самим столом, із протилежного боку якого сидів відвідувач, Клим висунув шухляду, вийняв і поклав поруч паперовий стосик, перевірив, чи повна чорнильниця.
- А як його не буде, іншої не знайдете? – поцікавився Штефко.
- Та не маю на то часу! Ви ж почули, хіба ні?
- То, може, почекаємо ще хвилин десять. Поки пан Кошовий зробить нам кави, він дуже добре навчився її заварювати на гасовій горілці. Дамо невідомому мені, та зовсім безвідповідальному панові Моргуну час на чашку кави. А потім рекомендую вам свого помічника.
Кошовий, не будучи готовим аж о такого, від несподіванки закашлявся.
- Він упорається? – запитав Липницький підозріло.
- Та постарається. Тим більше, поруч я. Під наглядом буде, та й оборудка не складна. Тепер тут, у Львові, ледь не третина робить щось із нерухомістю. Бум, як пишуть газети. Погоджуйтесь, пане Липницький. Під мою відповідальність.
Нафтовик почухав носа.
- Хіба під вашу, пане Штефку. Своїм довіряти таки треба. Давати, як кажуть, шанс.
- У такому разі, даємо шанс і тому панові Моргуну прийти сюди. Климе, будьте так добрі…
Ще не зовсім усвідомивши, чим для нього починається сьогоднішній день, Кошовий машинально кивнув, підвівся, збираючись вийти з-за столу.
Постукали.
- Не пощастило, - мовив старий нотаріус. – Бачте, прийшов.
Не чекаючи, поки запросять, двері штовхнули зсередини.
У приміщення зайшов високий, можна навіть сказати – загрозливого зросту чоловік у цивільному. Колір його обличчя був нездорово червоним, від чого перше враження було: гість або вже, з самого ранку, п`яний, або переживає жахливе похмілля. Та за будь-яких умов під руку йому краще не потрапляти.
Клим це знав, як ніхто. Бо комісар кримінальної поліції Мареку Віхурі придумає неприємності будь-кому, лишаючись при цьому тверезим, мов скло. Хворобливий колір обличчя мав від природи. Й через судинні розлади лікарі заборонили йому не лише алкоголь та каву, а навіть міцний чай та безліч інших життєвих радощів. Мало спису заборон, так ще й доводиться мати справу з різними покидьками. Звісно, настрій від такого в комісара не поліпшиться.
- Доброго ранку, пане комісаре, - привітався Кошовий. – Кого не думав побачити в нашій скромній конторі в цей час, так це вас.
- А я й не прийшов би, - сказав Віхура, й тільки потому підніс у загальному вітанні капелюха. – Маю честь, шановне панство.
- Поліцейський комісар? – здивовано перепитав Липницкий. – Сюди? Так рано? Яким вітром?
- Не знаю. Мабуть, недобрим, - признався Віхура, не зводячи при цьому очей з Клима. – За інших обставин, подібних, але інших, прислав би детектива чи двох. Та коли побачив ваше прізвище, пане Кошовий, вирішив сам навідатися. По старій пам`яті. Тим більше, давно ми не бачилися, вірно?
Тепер на Клима вже дивилися пан Штефко з нафтовиком. Обоє не розуміли, що тут відбувається. Та й сам Кошовий не надто далеко від них пішов у здогадах.
- Перепрошую, - проговорив обережно. – Про які обставини йдеться? Здається, не давав жодного приводу поліції отак, просто зранку, згадувати мою скромну персону.
- Заспокойтеся, - Віхура поліз у внутрішню кишеню пальта, розстебнувши перед цим два ґудзики згори. – Треба з’ясувати одну обставину. Ось.
Витягнувши портмоне, комісар розстебнув його, видобув зсередини цупкий паперовий прямокутник. Затиснувши між вказівним та середнім пальцями, помахав ним у повітрі.
- Впізнаєте?
- Що?
Кошовий уже знав. Не розумів лиш, чому комісар кримінальної поліції все ж прийшов із цим до нього.
- Ваше?
Віхура не віддав прямокутник Кошовому в руки. Ступив до столу Штефка, поклав перед ним.
Візитна картка.
Зовсім нова. Замовлена недавно, для солідності.
Без додаткових вивертів, вензелів та віньєток, просто напис польською та українською мовами:
КЛИМЕНТІЙ КОШОВИЙ
НОТАР, ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ
Нижче – адреса контори на Шевській. Кошовий закусив губу, все одно нічого ще не розуміючи до пуття. Зате обурився Степан Якович.
- Климе, хіба ми так домовлялися? – вигукнув старий, так само помахавши в повітрі візитівкою. – Ви ж не маєте формального права писатися нотаріусом! Це порушення закону – і все через мою толерантність! Бачите, пане Липинський, ось які трафунки, коли свій до свого по своє! Це ж порушення! Ви тому прийшли, пане комісаре?
- Та заспокойтеся, - зупинив його жестом Віхура. – Писатися можна, ким завгодно. Пан Кошовий все ж не шахрай, хоч свого часу в мене був до нього цілий вінок питань. Насправді нам треба побесідувати з приводу Антона Моргуна, знаєте такого?
- Я знаю! – озвався нафтовик. – Ми всі тут на нього чекаємо. Він щось накоїв?
Віхура знизав плечима.
- Може, накоїв. При ньому револьвер знайшли. Може, збирався накоїти. Просто так зброю з собою вночі не носять. Він уже нічого не скаже. Вранці його знайшли в будинку на Валовій. Мертвий. Упав з риштування, з другого поверху. Голову розбив. А в кишені пальто, крім «бульдога», ліхтарик, гаманець і ваша візитка, пане Кошовий. Значить, ви з ним бачились. Давайте спочатку: де, коли, за яких обставин…