Цього року у вересневому Криму було зимно. Цинкового кольору море під стінами Ені-Кале не налаштовувало на купання, а, радше, заохочувало до медитацій і мрій. Звідси, з пагорбів, дві з половиною тисяч років тому, «батько історії» Геродот дивився на хлібні каравани, що пливли на південь Боспором Кіммерійським.
Можливо, його сюди й послали, щоби порахувати ці каравани. Можливо, він був не лише істориком, але й шпигуном. Таке буває з істориками. Але це, зрештою, вже не має значення. Все-все помінялось за минулі тисячоліття, але каравани зі збіжжям не змінили свого маршруту.
Стоячи на східному мурі старої турецької фортеці, можна було побачити широку панораму протоки, назва котрої перекладається як «Бичачий брід». Хтось із учасників П’ятого Боспорського культурологічного форуму фотографував цинкову перспективу, зграю дельфінів, буксири і вантажні судна. Хтось замислено мандрував руїнами. Художник Ісмет Шейх-Заде розгорнув на кутовому бастіоні інсталяцію – великий репринт старої карти Чорноморського регіону, зробленої за наказом одного з останніх кримських ханів. Інсталяція стромила з пісковикових брил нахабною плямою.
Перед цим ми з Ісметом вправлялися в реальній та альтернативній історіях. Згадували століття близькі й далекі. Грецькі, татарські, слов’янські імена монархів, намісників і губернаторів. Довгі такі переліки. Від часів Геродота у Криму та в Північному Причорномор’ї виникло та розвіялось у часі і просторі кілька десятків тих регулярних згромаджень людей, що їх історики називають державами. Деякі з них, на штиб легендарного князівства Феодоро, й досі малодосліджені. Деякі були нетривкими степовими химерами, від яких залишилися хіба що монети з гордовитими написами. Деякі ж існували лише у проектах філософів, авантюрників та мігрантів й не набули жодного з атрибутів державності.
Того дня на Ені-Кале привиди зниклих та ненароджених держав блукали десь поряд з нами, викликані з небуття звучанням давніх імен і секретних слів. Зрештою, так і мало бути. Адже Боспорський форум традиційно присвячений геопоетиці – пошуку взаємовпливів простору і слова. Поняття геопоетики зовсім свіже, у нас воно стало актуальним років двадцять тому, завдяки куратору форуму Ігорю Сиду, невтомному мандрівникові та модераторові.
Тоді, у дев’яносто третьому, великий герменевт Сергій Авєрінцев, нині покійний, благословив перший із форумів на Бичачому броді вікопомною фразою:
Свято теревенів як жанр мистецтва має глибоке середземноморське коріння, і я вітаю Боспорський форум як продовження великих традицій.
Отже, ми теревенили і фантазували. Ми переводили биків смислу через брід необхідності до берега свободи. Ми намагались уявити альтернативні стежки історії. Незаконні та апокрифічні відгалуження від її кризових пунктів. Скажімо, якби 1991 року Україну сконструювали не республікою, а монархією? Нащадки якої з династій мали б у ній пріоритет легітимності? Рюриковичі? Гедиміновичі? Праправнуки Скоропадського?
«Гіреї», – не вагаючись каже Ісмет.
Він переконаний, що династія кримських ханів прикрасила б будь-яку державну конструкцію. Ці нащадки Чінгіза, серед яких були видатні містики і небуденні поети, завжди дивували іноземців добрим смаком та ліберальними (як для східних деспотів) настроями. З дзвіниці геопоетики Гіреї здаються ідеальними володарями, такими собі «кочовими постмодерністами».
Щоправда, українська та російська гуманітарні традиції конкретно попсували цим ханам піар. Мовляв, ясир збирали, міста-села палили, дівчат зачиняли у гаремах, невільників в Африку продавали. Але ж без кримчаків Хмельницький не переміг би.
Ну й не факт, що та перемога принесла користь, – нервово мовив один з вітчизняних культурологів, вдивляючись у російський берег Боспору. – Може, вже давно у Європі були б.
Ніхто йому не заперечив. Альтернативні стежки розбігаються далеко одна від одної й не творять конфліктних перехресть.
Мене тим часом зацікавила літературна творчість Кримських ханів. Ісмет з ханів-поетів згадав Сафа-Мухамеда Гірея, Менглі Гіреїв Першого і Другого, Бор Газі (Газеї) Гірея та останнього незалежного кримського монарха Шахін Гірея. Над руїнами Ені-Кале прозвучали вірші знаменитого хана Селім-Гірея Першого, видатного суфія, який двічі відрікався від трону, що заважав йому пізнавати таємну волю Всевишнього і займатись літературою. Татарською рядки Селіма я не запам’ятав, а в перекладі щось таке:
В сутність світу проникнув я й міру зважив,
Хвала Всемогутньому, що відзвук Його в собі знаю.
Через браму Знання таємниці пізнав я.
Не візьму в подарунок османську спокусу і знаки влади.
Я спробував уявити собі сучасну Україну як Державу Гіреїв. Зі столицею у Бахчисараї або десь (привіт Олегу Покальчукові!) у степах Тавриди, серед скіфських каменів, курганів і виноградників. Президентський палац у мавританському стилі (одноповерховий, золотокупольний, обсаджений кипарисами і олеандром, з мозаїками, басейнами та фонтанами), уявив замріяного чорнобородого монарха, який у вільний від суфійських медитацій і складання касид час підписує укази та розбирає сварки міністрів. Першу леді із зовнішністю Ані Лорак. А також другу, третю і четверту леді. Екуменічні служби на майдані поміж церквою і мечеттю. «Бентлі» і «мерседеси», запарковані під стрімкими арками Національного медресе ім.Грушевського.
Сюрреалістична картина, мушу я вам сказати. Альтернативна до нездійсненності. А з іншого боку – в чомусь тепла і симпатична. Може, симпатична саме тим, що не стала реальністю і ніколи вже не стане.
Але, попри жорстку унітарність нашої (себто єдиної відомої нам) реальності, не можна забороняти мріяти.
Заходом України також блукають привиди ненароджених держав. Скажімо, блідий привид Королівства України під скіпетром Василя Першого Вишиваного-Габсбурга, або більш яскравіший та модерніший привид Української Духовної Республіки (Небесної України) Олеся Бердника. Адепти останньої апелюють до філософського вчення Григорія Сковороди та давньої поетики. Добродій Василь Чумаченко в «Хартії УДР» у свій спосіб цитує давніх оріїв (певно, з «Книги Велеса»):
Вольву кощі усі бо ма, але і кощі усі бо є.
Кощі ви мога Ора.
Що, з точки зору геопоетики, жодних перекладів не потребує.
Поети всіх часів мріють освоїти своїм словом простір, закласти корінь гармонічної влади людини над цим простором. Проте магія влади в речах світу сущого сильніша за магію поезії. І кожний прекрасний поетичний проект держави врешті-решт обертається на реальні пасовиська для чергової банди реальних пацанів: захланних урядників та олігархів. Геополітика ґвалтує геопоетику.
І нема на це ради.
Але, попри сумне знання про поетичні проекти держав, ми мріяли далі. У вітряному повітрі над Ені-Кале виникали щораз нові привиди ненароджених (або ж народжених десь у паралельних вимірах) держав. Серед них було кілька велетенських Українських імперій від Альп до Волги, Ірану і казахських степів. В них відбувався посполитий рух, гайдамаки завзято штурмували Симбірськ, Відень і Рим, на Червоній площі Москви замість Мавзолею височіла велетенська писанка, діти в далеких балканських селах напам’ять вчили вірші Шевченка і Маланюка. Привиди невідбутих імперій розсмоктувались, а їх місце заступали видіння духовних республік і просвєщьонних олігархій зі столицями від Коломиї до Макіївки. А вже за ними з небесного вирію линули освітлені сонцем краєвиди блаженного Неотрипілля, де під буколічними вишнями блукали червоні корови та усміхнені пейзани у вишиванках. Пейзани тримали в руках здоровенні писанкоподібні смартфони, вироблені в Кремнієвій долині під Мелітополем.
- Чому це в тебе весь час виникають видіння, пов’язані з крашеними яйцями? – запитав мене хтось з культурологів.
- Це несвідоме, – знайшовся я. – Адже офіційна обласна програма, яка визначає розвиток мого рідного Прикарпаття, позиціонує його як «Писанковий край».
- Писанковий рай? – Не дочули культурологи.
- Якби ж то! – Зітхнув я й побрів на південний мур Ені-Кале шукати натхнення.
А за моєю спиною у сірому кримському небі повільно розтанула чергова мара. Привид ненародженої української республіки з назвою «Третій Писанковий рай».