Українські біженці, які виїхали від жахів розв’язаної Володимиром Путіним війни до Європи, час від часу стають жертвами різних провокацій про- чи просто російських громадян, а то й відверто кримінальних історій. Історій, у яких наші співгромадяни виступають жертвами. От і минулого тижня в Німеччині, яка є головним осередком таких історій, сталася резонансна подія.
У федеральній землі Нижня Саксонія до дітей, які гралися на вулиці, підійшов невідомий. Почувши, що вони розмовляють українською, він обурився, почав вимагати, аби неповнолітні українці перейшли на російську мову (саме російською і вимагав). А потім, будемо говорити прямо, напав на українських дітей. Спочатку смикнув за волосся дівчинку, а потім скинув хлопчика з мосту. Та так скинув, що той ударився об металеві деталі конструкції головою.
Далі – більше. Нападник ще й кинув у хлопчика, який лежав під мостом, скляною пляшкою. А потім, коли інші діти побігли до батьків, повідомити про агресора – прогнозовано накивав п’ятами. На щастя, обійшлося без серйозних наслідків, та і прокуратура відкрила кримінальну справу, заявивши про політичний підтекст інциденту – і розшукує зловмисника.
Зловмисника, який, найімовірніше, належить до однієї дуже цікавої і показової соціальної групи громадян Німеччини. Ця група – це нащадки німців Російської імперії / Радянського Союзу, які були в основному виселені в Середню Азію та Сибір (наприклад, після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року). Цих етнічних німців, точніше, переважно уже їхніх нащадків, які дуже часто в суто етнічному смислі є напівкровками, Берлін вирішив репатріювати після того, як СРСР розвалився і кордони колишньої Імперії зла були відкриті.
Справа ця нібито добра і корисна – національна держава повертає додому нащадків тих, хто колись давно поїхав за кращою долею на схід, але пережив великі страждання. Однак, як кажуть англійці, the road to hell is paved with good intentions (дорога до пекла викладена благими намірами).
Репресивна русифікаторська машина в СРСР працювала настільки добре, що бездержавні народи, які не мали навіть формальної «держави», як українці чи грузини, фактично втратили свою етнічну складову, свою генетичну пам’ять – і виявилися звичайнісіньким «російськомовним населенням», просто із трохи незвичними для слов’янського вуха прізвищами. Тож насправді ФРН у процесі репатріації не повернула додому своїх братів та сестер – а навезла фактично уже чужих людей.
Чужих у всіх сенсах – культурному, інформаційному, навіть мовному. Хоча дехто ще сяк-так знав мову своїх дідусів та бабусь. Культура і мова – тема, звісно, цікава (скажімо, можна поговорити про те, як репатріанти з України вивчили не німецьку мову, а російську, щоб спілкуватися в колі тих, кого вивезли з Казахстану чи Красноярського краю), але нас у контексті історії з українським хлопчиком цікавить передусім інформаційний простір. А велика кількість цих «німців», попри переїзд до батьківщини своїх предків – так і залишилися «в Росії». І для цього було зроблено усе – спочатку вони змогли під’єднати собі російські телеканали, потім, уже в часи путінської диктатури, для них такі канали спеціально створювали. Одне слово, ці люди тільки фізично жили десь під Ганновером чи у Франкфурті-на-Майні, а фактично так і залишалися частиною «руского міра». Дуже легко і просто поповнивши лави прихильників радикальних партій – насамперед націоналістів і правопопулістів з «Альтернативи для Німеччини» (Alternative für Deutschland – AfD).
До певного моменту це не виглядало якоюсь серйозною проблемою, особливо на загальноєвропейському рівні. Але після початку війни в Україні, особливо її повномасштабної фази, в яку так чи інакше виявилися втягнутими усі країни Євросоюзу – «Альтернатива для Німеччини» почала набирати популярність. І зараз за неї готові проголосувати уже понад 20% німців. Кожен п’ятий. Який відсоток фанатів AfD серед репатріантів із СРСР – можна тільки здогадуватися, але очевидно, що значно вищий.
А потім до Німеччини приїхали українські біженці. А ці «репатріанти», вивезені з колишнього радянського пекла, почали перетворювати життя наших співгромадян на пекло німецьке. Зустрівши їх не як німці, а як типові російські «рускомірці». Просто з дещо незвичними для слов’янського вуха прізвищами. Втім, як показують приклади кар’єр людей з прізвищами Ротенберг, Матвієнко чи Шойгу, їхнє етнічне походження для великої імперської ідеї не має жодного значення.
Тож нічого дивного в тому, що «німці» насправді виявилися «росіянами», немає. Ми в Україні подібні речі уже пережили – коли ті, хто до 2014-го спокійнісінько жив собі з українським паспортом, уболівав за футбольну збірну України і навіть мав державну чи політичну кар’єру в українських структурах, раптом виявилися прихильниками анексії Криму, захоплення Донбасу та інших кривавих ідей Владіміра Путіна.
Але, на жаль, подібне нам ще доведеться переживати – після того, як будуть деокуповані захоплені росіянами території, особливо ті, які перебувають під контролем країни-агресора вже понад дев’ять років. Те, що громадяни РФ, які приїхали туди після окупації, повинні бути депортовані, це навряд чи в когось всерйоз викликає сумніви і протести. Але залишаться наші з вами співгромадяни, наші з вами етнічні брати і сестри, яких ми «репатріюємо» разом з територіями. І які, будемо чесними, уже є носіями «руского міра». І з цим треба буде щось робити, створювати і втілювати в життя програми повернення їх до нормального життя.
Інакше ми побачимо хлопчика, який летить з мосту під крики «Разговаривай по-русски», уже не в Нижній Саксонії, а на нашій, українській території.