З літа минулого року командування російської армії доповідає верховному головнокомандувачу, тобто диктатору Росії Владіміру Путіну, про захоплення міста Куп’янська на Харківщині. Доповідає вперто, періодично, щонайменше раз на місяць, інколи буває двічі. Інколи до «захоплення» Куп’янська додається ще й селище-сателіт Куп’янськ-Вузловий.
Зрозуміло, що всі ці бравурні повідомлення про «звитягу» російських окупаційних військ не мають під собою й зернини правди. Саме місто Куп’янськ Сили оборони України вже давно відбили і взяли в оточення порівняно велике угруповання ворога. А до Куп’янська-Вузлового російські військовики і близько не підійшли.
Виникає логічне запитання: навіщо російське військове командування бреше своєму верховному? А ще: невже Путін після енного рапорту про захоплення одного й того ж міста сам не розуміє, що його нахабно дурять? Можна припустити, що відповідь на перше запитання лежить у площині чистого пропагандизму, спрямованого і всередину Росії, і назовні, щоб вразити світову спільноту «неймовірними успіхами» російської армії. Хоча вразити навряд чи дуже вдалося б, з огляду на те, що Куп’янськ – не Київ, не Харків і навіть не Херсон за розмірами й кількістю мешканців, навіть якщо їх рахувати до початку повномасштабного вторгнення: 2017 року там мешкало менше ніж 30 тисяч осіб.
Із другим запитанням складніше й заодно цікавіше. Можна припустити, що Путін, як писав його улюблений поет Алєксандр Пушкін, «сам обманываться рад». Може, і так, але невже він не розуміє, що сприйняттям такої інформації за чисту монету він вкотре виставляє себе на посміховисько перед цілим світом. Навіть так звана Z-спільнота вже регоче над взяттями населених пунктів «у кредит».
І якщо раніше можна було припустити, що Путін у змові зі своїм оточенням, що вони спільно намагаються всіх надурити, то тепер чимраз більше фактів кажуть про те, що це оточення дурить передовсім свого боса, а тоді вже всіх інших. І тут мимоволі виникає версія про «кейс Салазара».
Антоніу де Олівейра Салазар – багаторічний прем’єр-міністр, а з певного часу й президент Португалії. Одне слово, класичний диктатор. Цікаво, що прийшов він до влади фактично одночасно з Адольфом Гітлером у Німеччині, проте протримався значно довше. 1933 року він домігся зміни конституції, що надало йому широкі владні повноваження. Відтак Салазар поступово встановив авторитарний режим. Португалія на суші межує лише з Іспанією, де в ті часи теж укріпився авторитарний режим Франсіско Франко. І це допомагало Салазару зберігати свою владу і захищати свій режим від будь-яких зовнішніх впливів (щось схоже ми нині бачимо в Білорусі з режимом бацьки Лукашенка).
Правління Салазара закінчилося вкрай несподівано. У вересні 1968 року 79-річний Антоніу Салазар впав зі стільця у своєму робочому кабінеті, добряче гепнувся макітрою, що призвело до інсульту. Відтак його визнали недієздатним і фактично усунули від влади. І тут почалося найцікавіше: упродовж двох років близьке оточення Салазара приховувало від нього втрату політичної влади. Усі його колишні підлеглі поводилися як санітари в божевільні, створюючи ілюзію, ніби він і далі керує державою. Міністри регулярно звітували перед ним, ніби він залишався керівником уряду. Ба більше, спеціально для нього видавали окремий екземпляр його улюбленої газети Diário de Notícias. У ній, звісно, публікували лише приємні для ексдиктатора новини й уникали неприємних. Наприклад, у «салазарівській газеті» ні слова не було про висадку американських астронавтів на Місяці 1969 року. Ну, бо він люто не любив американців. Також у його газеті не згадували про народні бунти, зміну уряду, а тим паче – про демократичні реформи, які розпочалися в країні. Так диктатор і помер 27 липня 1970 року, залишаючись переконаним, що він – одноосібний правитель Португалії.
Звісно, будь-які історичні категорії кульгають. А порівняння європейських подій з тим, що зараз відбувається в Росії, кульгає на обидві ноги. Путін наразі й близько не перебуває в такій ізоляції (зокрема й інформаційній), як Салазар у два останніх роки свого життя. Проте важко не зауважити, що оточення Путіна чимраз щільніше «оберігає» свого шефа від достовірної інформації, передовсім тієї, що надходить з українського фронту. Важко не зауважити, що його так звані «зустрічі з народом» є нічим іншим, як сценічною постановкою, де масовка оперативно переїжджає з місця на місце. Навіть не треба докладати багатьох зусиль, щоб зауважити, як окремі «актори» перевтілюються в нові ролі. Тут він робітник на заводі, який завзято плескає Путіну, там – медбрат, який ставить «злободенне» запитання гостю з Кремля, далі – шофер, молодший науковий співробітник, селянин тощо.
Існує навіть доволі правдоподібне припущення, що всі виїзди Путіна нібито в бік лінії фронту – це постановка, розіграна десь у Московській області все тими ж акторами з Федеральної служби охорони.
У цьому контексті пригадується одна чи то байка, чи то реальна кримінальна подія з бурхливих 90-х, пов’язана з Брюховичами під Львовом. Спритні жулики організували систему нібито сталкінгу мігрантів з Азії до Європи. Для цього у брюховицькому лісі була споруджена «прикордонна смуга» з відповідними стовпцями, колючим дротом і навіть «прикордонником», який мав би не спати згідно з популярною дитячою колисковою, але хто б то йому цим дорікав. Так-от, ці авантюристи переводили наївних гостей з Азії через «прикордонну смугу» й казали їм: «Ось вам – Європа. Давайте сюди грошики за надані послугами і йдіть собі з Богом до західного раю».
Може, цим трюком брюховицьких спритників надихнулося й путінське оточення, яке возить свого шефа нібито на «лінію фронту», яка вже «ледь не до Києва підходить».
Ці ж люди розповідають Путіну про події в Росії і світі. А головне – про ситуацію на фронті. Усе за накатаним зразком салазарівської Diário de Notícias. А Путін слухає й замиловується почутим. Тому він і переконаний, що там усе чудово. Що його армія йде до перемоги семимильними кроками. І що в України залишається тільки один вихід – капітулювати.
Звідси й байки про «захоплення» Куп’янська, про «оточення» багатотисячного угруповання ЗСУ спершу на Курщині, потім у Покровську й Мирнограді, про те, що бійців ЗСУ у боях нібито гине вп’ятеро більше, ніж російських окупантів тощо.
Чи свідчить усе це про те, що оточення Путіна намагається в такий спосіб відсторонити свого патрона від влади, заганяючи його чимраз глибше у світ фантазій? Принаймні таку тезу на варто відкидати. Неймовірні військові витрати Росії (і прямі, і непрямі) обчислюються сотнями мільярдів доларів. Так, корумповане путінське оточення і тут здатне з тих астрономічних сум щось і собі покласти до кишені. Проте вічно так тривати не може. Чимраз більше тривожних сигналів свідчать про занепад російської економіки, який безумовно потягне за собою катастрофу в соціальній сфері. Падіння нафтогазових доходів, посилення західних санкцій призводять до небаченого досі дефіциту федерального і місцевих бюджетів. 2026 рік, за прогнозами багатьох економічних аналітиків, може стати фатальним для Росії, коли сукупність багатьох негативних тенденцій може спричинити синергетичний ефект і призвести до колапсу в господарці.
У такій прикрій для Москви ситуації було б логічно, що багато кремлівських завсідників намагаються припинити війну. І на перешкоді цьому стоїть лише одна особа – Владімір Путін, який, як сказало б молоде покоління, «злапав кайф» від кривавих військових дій. Від того, що він сам назвав «двіжухою», на відміну від сірої буденності мирних днів.
Найкраще для всіх було б фізично усунути російського диктатора, але це надскладне завдання, зважаючи на те, з яким завзяттям той дбає про свою особисту безпеку. Усвідомлюючи це, його оточення могло обрати хай не таку блискавичну, але теж по-своєму ефективну тактику інформаційної ізоляції патрона. Для цієї мети можна постаратися навіть краще, ніж зі Салазаром. Наприклад, створити кілька телеканалів спеціально «під Путіна». Хай собі живе у світі своїх приємних ілюзій і не встряє в реальне керівництво державою.