В Україні йде осіння призовна кампанія-2018. Цього року вона триватиме з жовтня до грудня, а не до листопада, як раніше. Призовний вік нині становить 20–27 років, хоча за бажанням можна піти на контракт із 18-ти. За час кампанії до різних військових формувань – Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту – планують призвати 17960 юнаків. Але виконати цей план буде дуже непросто.
Не хочу в армію
Торішня епопея із призовом, яка багатьом запам’яталася завдяки ловам на ухильників по розважальних закладах й неймовірними способами уникнення служби (включно з одруженням юнака з 80-річною бабцею), продовжується. Скажімо, у Луцьку родичі новобранців блокували виїзд автобуса з військкомату, підозрюючи, що хлопці не пройшли належного медогляду, а їх уже відправляють на вокзал.
Вітчизняні мас-медіа буквально рясніють повідомленнями про хабарі, які вимагають і беруть у військових комісаріатах, або про турботливих батьків, котрі самі намагаються «відмазати» від служби свою дорослу дитину.
Ось лише невеличка добірка заголовків: «У Львові на хабарі затримали високопосадовця Збройних Сил. Він вимагав від військовозобов’язаного юнака 1,5 тисячі доларів США за ухилення від призову на строкову службу»; «В Одесі працівник військкомату за хабарі звільняв призовників від служби в армії»; «Старшину одного із райвійськкоматів Рівненщини затримали при отриманні 800 доларів хабара»; «300 доларів США намагався дати у військкоматі чоловік, щоб його сину дали відстрочку від служби».
Географія корупції охоплює й об’єднує майже всю Україну. Не палають бажанням служити в армії юнаки і з нібито дуже патріотичних західних та центральних регіонів, і з начебто менш свідомих східних областей. Те, що молоді українці масово «косять» від армії, – прикрий, але очевидний факт.
Нещодавно військовий комісар Києва Сергій Клявін заявив, що практично 80% призовників не з’явилися за викликом. Проблема навіть вручити повістку. Із 57 тисяч киян у війська треба відправити 744 особи. Утім набрати й таку кількість – велика проблема.
«На жаль, з початком призовної кампанії весь Інтернет був повний інформації про те, як ухилитися від військової служби, як обдурити комісію, не з’явитися, як купити довідки з лікарні про те, що призовник хворий», – скаржиться полковник Клявін.
Не набагато кращою є картина й на Полтавщині. У деяких районах області план призову виконується, а в деяких – показники становлять 0%, 9%, 22%. Чи не скрізь комісари й чиновники з обласних призовних комісій нарікають на недосконалість законодавства, безвідповідальність призовників і низький авторитет строкової служби серед молоді. «Відкосити» нині вважається неабияким життєвим досягненням. Доходить до смішного: студенти не забирають в університетах дипломи про вищу освіту, тому що бояться армії. Або навпаки – йдуть у магістратуру, аби відтермінувати можливий призов.
Показова історія і з навчанням на військовій кафедрі, закінчивши яку, студенти отримують первинне військове звання молодшого лейтенанта. Як правило, туди якраз ідуть для того, щоб не служити строкову службу. Проте це аж ніяк не звільняє від обов’язку перед Батьківщиною, бо є поняття присяги. У листопаді 2018 року заплановано призвати 1 тисячу офіцерів запасу.
Хоча є чимало причин легально уникнути служби. Оголошення призову й отримання повістки автоматично не означає, що хлопця заберуть до війська, принаймні цього разу. Багатьох відсіюють на військово-лікарських комісіях: непридатних або обмежено придатних за станом здоров’я вистачає.
Святкувати – наввипередки, а служити?
Особливо цікаво переглядати статистику виконання плану призову в період між відзначенням Дня захисника України (14 жовтня) та Днем Збройних Сил України (6 грудня). Тоді «сильну половину людства» просто за гендерною ознакою вітають із «чоловічим» святом, попри те, що в лавах армії служать 55 тисяч жінок, зокрема й на бойових посадах. Влаштовують корпоративи. «Святкувати – наввипередки, а служити?» – риторично запитує один з районних військових комісарів. Хоча як тільки лунають слова «військкомат», «повістка», «медкомісія» – навіть цілком дорослих чоловіків не впізнати.
Від колишньої мужності не лишається і сліду. Хвороби загострюються. З’являються термінові справи за кордоном. Рідні вдають, що не мають уявлення, де перебувають і працюють їхні чада. Хлопці кажуть про змарнований час і непозбувну тугу за рідною домівкою. Батьки обурюються, чому саме їхній син має служити, коли в генделиках байдикує купа дебелих лобуряк.
Та й узагалі, насамперед потрібно не призивати «маленьких українців», а сформувати окремий батальйон «Мажор» з дітей високопосадовців і бізнесменів. Може, тоді буде результат. Є ще купа активістів із напівмілітарних організацій, які виходять на вулиці міст нібито для забезпечення порядку, мітингують під парламентом й Адміністрацією президента. Проте вони чомусь не штурмують (у хорошому сенсі слова) військкомати.
«Чотири роки тому з’ясувалося, що захист Вітчизни – це не гендерна роль, а свідомий людський вибір. Справжніми захисниками країни не народжуються – ними стають за власною волею, – надзвичайно влучно зауважує публіцист Михайло Дубинянський. – Істинний захисник Батьківщини не відпрацьовує повинність, а виконує моральний обов’язок перед самим собою. Він бореться не тому, що “так треба”, а тому що не може вчинити інакше. Так, у теорії держава, що воює, здатна оголосити солдатами всіх здорових чоловіків від 18 до 60 років. Але на практиці Україну захищають ті, кому ухилитися від війни не дозволила власна совість».
При цьому чимало наших співгромадян мріють і розмірковують про побудову в Україні другого Ізраїлю. До слова, з обов’язковою службою для чоловіків і жінок (на три і два роки), регулярною участю у військових зборах і величезними видатками на оборону. Проте більшість із мрійників навряд чи особисто готова до практичної участі в побудові саме такої моделі держави.