Ртутний стовпчик зупинився на позначці мінус 17. Коли у Львові температура опускається ниже від 15 градусів морозу, повітря стає сухим і приємним.
До рейсу залишалася неповна година. З цього боку не видно застиглих після робочого дня ескаваторів та бульдозерів, які неподалік від злітно-посадкової смуги розчищають плац.
Я поклав валізу на конвеєр.
Обставини склалися так, що я підготував дві третини доповіді і, проходячи контроль, а потім у літаку обдумував останню частину в товаристві огрядної дами-емігрантки, яка не випускала з рук купленої в дорогу бульварної газети.
Мене стрепенуло рявкання. Я важко сприймаю, коли рявкають узагалі, а до мене зокрема. Переді мною стояв чоловік в одязі міліціонера, без жетона, без прізвища. Свого прізвища він так і не назве – невже його не вчили, перш ніж рявкати, промовити «Доброго дня» і відрекомендуватися? «По-батькові!» – рявкнув він удруге сповненим пронизливої тупості і ненависті поглядом. Що робить ноумен у міліційній формі на території митного і прикордонного контролю, де виконують свою працю фахівці?
Цей простір завше є першою й останньою візиткою. Тут формується перша й остання черга і перше й останнє враження про країну. Коли ми вертатимемося, у такій черзі розіграється хвилинна комедія помилок зі справедливою розв’язкою і дидактичним епілогом. «Іди сюди», – ці слова, що належатимуть жінці, прозвучать з майже розпачливою настирливістю. Її чоловіка безцеремонно відтиснув назад маскулінний дует, який прилаштувався без черги. «Ти ж бачиш, як воно тут функціонує». Я озирнувся. Скромний представник своєї країни, сповнений інтелігентного сум’яття, ледь у літах. Він прилетів уперше. Втім, якщо б він прилітав удруге й утретє, я впевнений, він би так само щоразу знічено шарівся, не в змозі втягнутися в чужий йому дискурс, бо на заваді завжди поставали б його виховання й переконання.
Дидактичний епілог? Підсумкові репліки дійових осіб були банальними і дидактичність полягала не в тому. Всі четверо виявилися громадянами однієї країни, іноземцями, не емігрантами, а так би мовити, корінними. Можливо, вони навіть живуть у тому самому чарівному місті з бездоганною інфраструктурою, де за найбезнадійнішої негоди відчувається благотворна наближеність моря...
Я зазирнув у привідхилені двері. Крихітне приміщення, два на два метри, з монітором не найновішого покоління на столику. Напевно, службовцеві там затісно. Мабуть, він почувається не в своїй тарілці, його насторожило штучне хутро моєї зимової шапки, видалося несправжнім усе моє вбрання і я сам, шукав я пояснення, рухаючись далі – туди, де на мене, виїхавши на валках, чекала валіза.
Кажучи «До побачення!» прикордонникам, я гріховно подумав: «Як добре, що прикордонна служба не входить до міліційної імперії! Інакше вони б, напевно, теж рявкали, хоч, може, я помиляюся».
«Чому я не люблю рявкання?» – запитав я себе, однак, зауваживши приятеля, який до мене усміхався, відклав роздуми на пізніше.
Конференція охоплювала правові, суспільні, медійні, філософські та літературознавчі аспекти приватності і публічності. Я доповідав у п’ятницю, напередодні відльоту. Мені хотілося проілюструвати тематику на прикладах, що залишаються поза увагою.
Літак плавно здіймався в затягнене сніговими хмарами вестфальське небо. Українські науковці знають іноземні мови, думав я в солодкій дрімоті, що настає після насичених днів. Це ознака того, що ми вже не в радянській епосі.
Радянська епоха... Раптом переді мною з неймовірною виразністю постали Агатангел Кримський і енкаведист, який рявкає на нього, старенького орієнталіста, знавця 28 мов: «Я гегемон!»
Я остаточно прокинувся.