На кількох збережених до нині світлинах Антона Могильницького бачимо його сильним, вольовим і зосередженим. Толковий, тверезомислячий чоловік, якому би пасувало бути суддею чи керівником державного органу.
Якщо не зважити на «панське» вбрання, то ще міг би бути заможним сільським ґаздою з багатьма морґами поля, кількома парами коней, власним млином і найманими працівниками. І аж ніяк до голови не прийде, що це поет, а то й греко-католицький священик.
Народився він також у сім’ї священика 3 березня 1811 р. у селі Підгірки Калуського повіту на Прикарпатті. Цьогоріч у рідному селі, а також у кількох, де мав парафії, і в Яблуньці, де загинув, відбулися заходи з цієї нагоди.
Природно і закономірно, що після смерті згадують здебільшого у річниці, і добре, що хоч так. Окрім того, згадують не всіх і вибірково з огляду на корисність. Якщо взяти по великому, то Антін Могильницький після відходу ніколи не був на слуху ані як відвертий опозиціонер супроти державного устрою, ані як українолюб, щоб його ім’я возносили «щирі патріоти». Звісно, такі риси легко виробляють політтехнологи, та вони працювали над гучнішими іменами, відтак всілякі інтерпретації Могильницького оминули.
Коли майбутньому «будителеві руського духа в Галичині» минає два роки, помирає його батько, і сім’я перебирається до Солотвина на Богородчанщині. Там минають дитячі роки, навчається у школі. Проте, як згодом свідчив сам Могильницький, його допитливість не завше вітав вітчим, та все ж у шістнадцять років хлопець вступає до гімназії у місті Бучач. Однак, попри здібності до навчання, у ньому нуртує бунтарський дух. Саме він візьме гору, коли через п’ятдесят років, будучи обраним послом до крайового сейму та делегатом до державної ради у Відні, Могильницький там виступить з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою. А поки, через порушення гімназійних правил його виганяють з гімназії, і тоді мандрує до Чернівців, а закінчує гімназійне навчання аж у Будапешті.
Зрозуміло, Антін Могильницький свого батька не пам’ятав, та, вочевидь, батько пам’ятав його і передав любов до Бога. Відчувши покликання, 1837 року молодий чоловік вступає до Львівської греко-католицької семінарії, яку після трьох років навчання успішно закінчує. Після того віддається служінню Богові й Україні. Спочатку займає посаду парафіяльного адміністратора в селах Хутарі Стрийського округу і Зборі, Калуського округу, а потім - священика в с. Комарові Станіславського округу. Одночасно працює приватним учителем. Саме на той час припадає його найактивніша літературна діяльність. Хоча перші вірші з’явилися невдовзі перед тим – 1938 року – на другому році навчання у семінарії. Окрім того, збереглася промова Антона Могильницького «Слово о повинностях к цісарю і отечеству», яку він виголосив перед семінаристами 19 листопада 1939 року. Як зауважує науковець Володимир Качкан: «Це високопатріотичний і змістовний текст, викладений староукраїнською мовою, що є блискучим зразком красномовства. <…> А. Могильницький застерігає семінаристів від «засліплення і злості».
Іван Франко зазначав: «Житє Могильницького од самого 1838 р. аж до єго смерти було немов зеркалом, в котрім досить живо одбивалися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Каменяр справді щиро захопився творчістю Могильницького і у вісімдесятих роках дев’ятнадцятого століття зробив чотири подачі його листів та інших матеріалів у часописі «Зоря» з власними вступами та коментарями.
1859 року Могильницький одержує парафію у селі Бабче. Через два роки його обирають до першого Галицького крайового сейму. Там проводить активну громадсько-політичну діяльність і стає делегатом до Віденської Державної Ради, де 27 червня 1861 р. і виголошує одну з кращих своїх промов: «Яко русин з роду говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян... Нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки». Це був сміливий крок, за який конче треба нести плату. Рано чи пізно…
«В останні роки життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя. 13 серпня 1873 р., будучи проїздом у с. Яблунька Богородчанського округу, А. Могильницький несподівано помер», – читаємо в «офіційній» біографії.
Певно, ще з тих або і давніших часів на наших землях закріпилося ставлення до письменника, як до апостола. З одного боку, це відповідальність, а з іншого – як уже взявся за Слово, то стій за ним до кінця. Чим особлива і значуща постать Антона Могильницького? Якщо ми знову вернемося до його світлини, то відразу падає в очі твердість характеру. Як відомо, тверді матеріали не гнуться. Хіба можуть зламатися, якщо сильно натиснути, але Могильницький не дався. Випадковість його смерті дуже сумнівна. Зокрема, у самій Яблуньці побутує історія про бричку, у якій їхав о. Могильницький, і колесо випадково натрапило на камінь, бричка підкинулася, отець з неї вилетів і забився на смерть. Але цей випадок описують досить скептично і додають, що не обійшлося без того, що отцеві «допомогли» померти.
А Могильницький був дуже небезпечним для влади. Він поєднував у собі християнську мораль, правду і бунтарський дух. Не зациклювався на внутрішньому, а говорив і про зовнішнє, займаючись громадською діяльністю. Не без того, що реагував на суспільні процеси не лише у художній творчості, а під час служінь у церкві. І його дух справді був незламним у прямому значенні і без зайвого пафосу, бо дух був невіддільним од тіла. А коли його фізично знищили, то залишилося добре ім’я. І розглядаючи його біографію, ми і нині ні в чому не можемо йому дорікнути, бо естетика, то пусте, головне у людині правда. І це своїм життям довів Антін Могильницький. Більше того, він довів, що прожити чесно цілком реально. І не слід аж так побиватися, бо він постраждав за українську мову, і з тієї ж причини його пам’ятаємо і ушановуємо.
Літературна спадщина Антона Могильницького невелика і маловідома широкому загалу, позаяк востаннє публікована дев’яносто вісім років тому в одній книжці з творами Николи Устияновича, яка вийшла 1913 року у Львові з друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка. У цьому виданні, що на сьогодні є бібліографічною рідкістю, подано сім поезій Антона Могильницького і поему «Скит Манявський». Із публіцистики – текст згадуваної промови «Слово о повинностях…» і «Гадки о рускім язицї» (передмова до «Скиту Манявського»). У радянський час та за незалежної України окремі твори публіковані у хрестоматіях та антологіях української романтичної літератури. І от, майже через сто років, до двохсотліття з дня народження Голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ, літературний критик Євген Баран та письменник Василь Бабій упорядкували і видали окремою книжкою «Твори» Антона Могильницького у серії «Галицька бібліотека». У ній, окрім текстів, що друковані за виданням 1913 року, подано передмову Євгена Барана, додано вірш «Пробудися соловію», два листи Антона Могильницького до Якова Головацького та додатки, у яких натрапляємо на літературно-критичні матеріали Василя Бабія, Василя Загаровського та Володимира Качкана, котрі розмишляють про життя і аналізують творчість «галицького будителя».
Чим є цінними його твори? Якщо навіть не брати до уваги історичну та естетичну сторони, знаходимо важливий мовний матеріал. Старослов’янізми і діалектизми додають текстам шарму архаїки і сакральності:
Скажіть ми, діти! Сли отець і мати
Довго забавлять в далекій гостині,
А вам голодним, в самотній хатині,
Прийдеться довго, довго виглядати:
Сли ся укажуть на села кінчині,
З яким їх серцем біжите вітати?
Євген Баран у передмові зауважує: «Кожен із творів був щирою і безпосередньою реакцією поета на ті суспільні процеси, які він переживав разом зі своїм краєм. <…> В перших віршах «Рідна мова», «Згадка старини» відчувається виразний вплив Маркіяна Шашкевича. <…> Вони сповнені патріотичної патетики, любові до рідної землі, у них звучить заклик не зраджувати рідних традицій, звичаїв, рідної мови. <…> Такими ж патетичними є міркування поета про минуле свого краю, про його тяжку долю. Звичайно, що іншими ці вірші не могли бути». Зараз ми можемо сприймати творчість Антона Могильницького хоча б як документ часу. А все ж, чіпляють душу ці в’язкі безкомпромісні рядки поета, якими він пробував до когось достукатись, дарма, що мало-хто слухав. А відтак і не стало снаги, бо поглинула життєва рутина – треба було годувати тринадцятьох дітей, які просили не віршів, а хліба. А відтак і дорога вдарила по голові…
Антін Могильницький. Твори. – Івано-Франківськ: Супрун В. П., 2011. – 208 с.