Чомусь в уяві частини снобів прийнято вважати, що київські міфи про Львів історичний, культурний, бандерівський чи провінційний зводяться до того, що Львів – просто-напросто маргінальний. Такий собі Луганськ на заході. Точніше анти-Луганськ. Саме через культурну парадигму.
Але тепер почнімо аналізувати Львів не через ефективність еліти, а саме крізь призму породженої Президентом Віктором Ющенком категорії «маленького українця», а саме - середнього львів'янина. Наскільки він духовно і культурно «окормлений», як полюбляють казати церковники. Наскільки він адміністративно не зрабілий. Наскільки він не добитий жеківським сервісом. Наскільки він не деморалізований транспортними худобовозами. Не обжоханий базарними добрабажальцями. Не затурканий коханою міліцією. Не обпльований місцевими сатириками. Недооспіваний місцевими поетами.
Найбільшим горем Львова і львів'ян насправді є радикальна радянська містобудівна недбалість, а то й відверте містобудівне тупорильство. Система вперто просувалася в приниженні людської гідності, чи то прораховуючись з проектуванням водопостачання, чи то проектуючи житло та житломасиви таким чином, щоб людина на суботу-неділю пошвидше втікала на природу в страху, що ще трохи - і це місто вип`є з тебе всі соки. Особливо, коли комуноїдна волосата лапа львівського культур-кон'юнктурника добиралася до найгармонійнішого - до центру Львова. Не минуло багато часу, але поспішність із пам'ятником Кобзареві вилилась у абсолютний скульптурно-архітектурний злочин. Шевченко, як би він радикально не вплинув на формування галицької ідентичності, такого комсомольського жарту над собою не зрозумів би за життя. Перед тим, як вчавлювати цей монумент в настільки досконалий екстер'єр, треба хоча б було подивися праворуч - в бік пам'ятника Міцкевичу, і ліворуч - на скульптури Опери, чи хоча б озирнутися на скульптуру унікальної сидячої Свободи. Котра тепер дивиться на монумент Кобзареві з німим докором: «І який же х.. тебе втулив сюди?».
А в спину, чи пак на полтвинську хвилю, позирає акуратний стильний і пропорційний Підкова, так само з тим же самим докором. А х... - це мабуть же художник. Як і інший х..х..хужожник, котрий став, мабуть, ні більш, ні менш львівським Фрипульєю (є в києві такий Федір), котрий став напевне вже дистрибутором Грибович (є у Львові такий смітник ) - це я про інтер'єри деяких львівських кнайп. Якщо ти публіку цієї кнайпи вважаєш сміттям, то навіщо ж їй про це казати в вічі своїм інтер'єром. Люди ж тратять тут свої тяжко запрацьовані, чи то пак зароблені, пеньочки.
Але між побутом, традицією та, здається, патологічним безгрошів'ям насправді вражає строкатість - радикальна суміш злиденства з розкішшю. При чому радикальне злиденство виглядає надзвичайно природно, в той час як розкіш якась сусальна, награна, неприродна. Парвеню виглядають якось нещасливо. Якось дуже по-митницьки.
Коли в столиці парвеню, крім доброго одягу і добрих авт, хочуть ще доброї публічності, то у Львові це все далі недільної таці у церкві не поширюється. Звідси й породжується ланцюжок творчого невдацтва. Добра публіка, розумна й багата обходить театри боком, до джаз-клубів не доходить, оскільки джаз, як правило, грається у якихось ригаловках, а на концерти Гаріка Кричевського якось воно не того... От і продовжується цей ланцюжок непевності у майже поголовній творчості у Львові. Письменники копирсаються у власних страхах, художники у власній бідності, монументалісти не поширюються далі гробівців і сакральної вжитковості. А театри просто нерухомі. Весь екзистенціалізм львівського театральства спричинений не скільки злочинним недофінансуванням, скільки страхом зчинити бурю міщанського невдоволення. Тому за межі водевілю львівський глядач ніколи не заступить. І за цей свій водевільний комфорт він голосує гаманцем. А якщо треба, то ще й організує «допис-до-часопису».
Коли починаєш зводити всі баланси - розумієш: Захер-Мазох Леопольд фон - в ніякому іншому місці світу народитися не міг.
І так мало узагальнень. Взагалі нема узагальнень. Одним Возняком не вивезти цього воза львівських узагальнень. І одним Ярославом Дашкевичем.
Адже все що не робилося досі в ім'я Львова - не робилося владою, а робилось волею і коштом унікальних львів'ян. Наприклад, нинішня візитка Львова - Форум видавців. І однією Олександрою Коваль не вивезти. І навіть Двома Вакарчуками. І навіть Двома Кардиналами. Можна згадувати скільки завгодно імен, але особливою рисою Львова є так звана нуль дистанція того середовища, котре самозветься елітою чи то просто займає значні посади, - і простими людьми. Спокійно ходить вулицями міський голова, будь-які депутати, мільйонери і т.і. І можна спокійно підійти і будь-що запитати, і тебе не пошлють. В цьому сенсі, в сенсі демократизму, Львів і справді є якимось анти-Луганськом чи анти-Харковом, де якийсь Гепа зі зграєю неспортивних спортсменів атакує будмайданчики.
Тому повернімось до тези про простого львів'янина. Чи дискомфортніше йому ніж простому -янину, -анину. Про життя в столиці ще можна посперечатися. Чи життєустрій Львова робить птахів свого гнізда ущербними в порівнянні з посполитими з інших міст, наприклад, у просуванні кар'єрною драбиною в столиці. Таки ні! Навпаки - життєустрій Львова готує свого посполитого бути гідним Віктюком, Фрідманом, Башметом, куди б тебе чорти не занесли. І тому потрібен світовий клуб львів'ян. Саме так - СКЛ. Світовий. Не за аналогією з одеситами. Тут більше сакруму.
Що по-справжньому вдалося Львову самоврядному після останніх виборів, так це змінити парадигму сприйняття Львова, а заразом і львів'ян, як іногородцями у Львові, так і поза Львовом. Сучасні інформаційні практики плюс до того ж відчуття міри і пропорції породжує абсолютно нову реальність. Поза риторикою частини совкової інтелігенції та поза риторикою дисидентською та депутатською про другу чи пак духовну столицю, потрібною хіба що для задурення галицького люмпену, створюється ситуація адекватного сприйняття Львова як міста важливого, міста культурно спроможного та інформаційно спроможного. Саме таким має бути місто-брама на кордоні з Європейською унією. Саме на такі мають перекроїти себе міста на кордоні з Росією, саме тому що ми приречені стати самі Європейською унією. Львову так необхідна нова містобудівна ідея. Саме задля збереження своєї неповторності. В той час, коли існує закон про столицю, котрий власне і переконцентрував фінанси з краю до столиці, так само потрібен «Закон про Львів», адже громада, скільки б не тужилася, але їй не під силу власним коштом оберігати 70% всіх пам'яток архітектури Неньки, зосереджених на маленькому клапті середмістя.
Якщо політикум у столиці уникає цього питання, то може, громаді вдатися до якоїсь екстравагантності на зразок збору яєць на реставрацію середмістя. Або тоді може пуститися в ще більші інтриги та оголосити війну Євросоюзові та швиденько здатися, доки Київ спить. Щасливий у своїй ситості. А може, звернутися до всіх більш-менш спроможних громад Неньки з проханням відреставрувати хоча б по одній камениці у середмісті. Я носився з цією ідеєю минулого року, щоб хоч якось оживити середмістя до ювілею. Але з такою ідеєю ніколи не пізно звернутися до того ж Луганська з Харковом - в обмін на акуратне проковтання часточки анти-, що закралася в текст у попередніх абзацах.
Отже, для самоповаги простір і привід є. Але не для пихи. Крім пихи, у львів'янах ще залишилось вдосталь аристократизму. І цю аристократичну поставу не сплутаєш ні з якою іншою. Інша просто не проглядається.