Уже багато сказано про те, що наразі головна світова історична подія XXI століття – російсько-українська війна – містить у собі купу різноманітних протиріч, утім безсумнівно головне з них – це протиріччя між демократією і автократією. Зазнавши в так званій «третій світовій» чи «холодній війні» в кінці 1980-х – початку 1990-х років карколомної поразки, яка полягала у повному звільненні від тоталітаризму Східної Європи і розвалі СРСР, автократія на деякий час зачаїлася, але ретельно готувалася до реваншу у «четвертій світовій війні», і по тридцяти роках, набравши трохи сили, не забарилася вступити у новий смертельний двобій з демократією. Вочевидь, історичні гойдалки – туди-сюди – неминучий процес розвитку людства.
Не лише дикий людожер – Росія, що неначе скажений пес, зірвалася з ланцюга, свідчить про дуже серйозну спробу реваншу автократії у світі, але й тривожні політичні процеси у самій цитаделі демократії – США і ЄС, тобто посилення ролі усіляких популістських трампів, орбанів, ле пенів, сальвіні, свідчать про не на жарт затяту боротьбу вільного світу проти тиранії. Така запекла і безкомпромісна боротьба змушує обидва ворожі табори консолідуватись, утім якщо в таборі автократичному зі згуртованістю все гаразд, то в демократичному з цим питанням виникають неабиякі проблеми.
Теоретично вільний світ у цій боротьбі мав би стояти одностайно й злагоджено пліч-о-пліч, адже йдеться про саме існування його цінностей, утім тут виявляється не все так гладко, як мало би бути. Наприклад, «найбільша демократія світу» Індія не квапиться засуджувати російську агресію проти України, не приєднується до санкцій вільного світу проти Росії, спокусилася на дешеву російську нафту (Росія у жовтні вийшла не перше місце серед постачальників нафти до Індії), утримується майже в усіх голосуваннях ООН, що засуджують рашистський геноцид проти українців, але найцікавіше, що за результатами соцопитувань, в Індії більше тих, хто вважає, що у цій війні переможе Росія, аніж тих, хто вважає, що Україна, і вже зовсім кричущим є те, що кількість тих, хто бажає перемоги Росії в цій війні в Індії більше, аніж тих, хто бажає перемоги Україні.
Що ж із цією Індією не те, може дарма її вважають «найбільшою демократією у світі»? Та ні, цей варіант зовсім відпадає, бо найавторитетніші організації, які прискіпливо моніторять демократію і права людини у світі «Freedom House» і «Human Rights Watch», оперуючи чи не сотнями різних критеріїв свободи, останніми роками незмінно ставлять Індію в розряд «цілком вільних» країн, навіть Україна за цими критеріями заслужила більш скромний титул «частково вільної» країни. Утім, нічого тут дивного немає, адже Індія впродовж віків була колонією Британії, а Україна – Росії, тому різна колоніальна спадщина відповідним чином дається взнаки.
То в чому ж тут притичина, чому Індія порушує стрункі лави вільних країн у боротьбі не на життя, а на смерть автократії проти демократії, законною і зразковою частиною якої вона є? А тому, що Індія, будучи частиною вільного світу, одночасно є і частиною бідного світу: навіть експортуючи програмного забезпечення на суму, більшу аніж Росія має від експорту нафти, ця майже півторамільярдна країна все ж належить до бідного світу. І ось тут не будемо відкривати якоїсь страшної світової таємниці, а просто припустимо, що головне протиріччя на планеті Земля існує все ж таки не між демократією і автократією, а між бідними і багатими країнами, тому що маємо щодо цього неспростовні докази.
Розпочнімо наш логічний ланцюжок із тих країн, які беззастережно підтримують Україну у війні з Росією – це так звані найлютіше зненавиджені москвою «англосакси»: США, Канада, Велика Британія, країни Скандинавії, сюди також можна додати і Австралію. Що ж їх ще об’єднує, окрім лайливого кремлівського «англосакси»? Протестантська релігія, найвищі стандарти демократії, найнижча у світі корупція, а ще те, що це група країн, які мають найвищий у світі ВВП на душу населення, тобто країни найбагатші. До цієї когорти варто додати ще синтоїстську Японію, яка так само цілковито підтримує Україну, а Україна, ніби у подяку за це на законодавчому рівні визнала Курильські острови невід’ємною японською територією, тимчасово окупованою рашистами. Нам із вами можуть закинути, що країни Балтії і Польща, які теж беззастережно і чи не найбільше підтримують Україну, не є країнами багатими, але якщо б не російська окупація Латвії, Естонії і Литви у 1940-1991 роках, яка їх фактично відкинула у кам’яний вік, то ці країни в економічному розвиткові зараз би нічим не поступалися Фінляндії чи Швеції, а Польща, окупована Росією у 1945-1989 роках, без цієї окупації, теж належала б до провідних країн Європи.
Йдемо далі – напівкатолицька-напівпротестантська Німеччина, яка нарешті вже отямилася, порівняно з початком війни, все ж є і «напівдопомоговою» щодо України. Хоча зараз її допомога стала значно суттєвіша, утім вона залишається не сумірною з допомогою США чи Великої Британії. До речі, за найсвіжішим опитуванням Німеччина вповні виправдовує цю свою «половинчастість»: приблизно половина німців вважає, що агресія Росії проти України викликана «провокаціями НАТО». А в набагато біднішій Східній Німеччині місцеві «оссі» традиційно більш проросійські, аніж мешканці Західної Німеччини, і тут ми теж бачимо, як спрацьовує принцип бідність-автократія vs багатство-демократія.
Загалом же європейські країни католицького світу, де і стандарти демократії трохи нижчі, і корупція вища, а головно життєвий рівень нижчий, аніж у протестантських країнах, допомагають Україні абияк, діючи за принципом «хіба хочеш – мусиш». Французький лідер Макрон, кажуть, ще й досі таємно займається «сексом по телефону» з Путіним, і, на відміну від США і Британії, боягузливо заявляє, що в разі ядерного удару росії по Україні, Франція (до речі, ядерний член НАТО) – ані-ані! – в жодному разі не застосує аналогічного удару по агресору.
Ще більш католицька і бідніша Італія, де частиною влади є партія конкретно пришелепкуватого ватника Берлусконі з усіма «братами Італії» і схожими коньячними «рухами п’яти зірок», надає ще менше допомоги Україні, хоча можемо їм дякувати і за те, що є, бо дика навіженість Росії поступово приводить до тями навіть і такі країни, про що свідчать заяви новообраної прем’єрки Джорджі Мелоні.
Православні Сербія, Греція, Болгарія, до яких можемо доєднати і католицьку Угорщину – одні з найбідніших країн Європи, тому й симпатії до рашки тут більші, й допомога Україні мінімальна, а три останні країни – члени НАТО мусять це робити наче через силу, та й ставлення їхнє до України, порівняно з більш багатими країнами, менш прихильне. Майже стотисячні демонстрації у Чехії і Молдові під гаслом: «треба миритися з Росією, бо нам необхідний її газ, та й ціни зростають» – говорять самі за себе. Дві ключові впливові держави – напівбагаті Туреччина та Ізраїль так само й «напів» допомагають Україні – десь трохи допомагають, а десь могли б допомагати значно більше, але не хочуть.
Ну й, здається, в цей логічний ряд багатих-бідних гарно вписується «Кіт Леопольд», родом із порівняно бідної країни третього світу Аргентини Папа Франциск, ревний проповідник ідеї «давайте жити дружно з рашкою, аби чогось поганого не вийшло», і взагалі цей Папа дуже любить «великий російський народ». Можемо лишень здогадуватися, як би на його місці вчинили поляк Іван Павло II, чи німець Венедикт XVI.
Усі політичні сили у розвинутих багатих країнах – симпатики кремля і Путіна – репрезентують здебільшого бідний, малоосвічений електорат. Наприклад, Трамп – вождь бідних і неосвічених «ковбоїв» – мешканців пустель і прерій, а натомість вся майже на сто відсотків американська професура, еліта наукова, творча, мистецька, бізнесова завжди традиційно є прихильною до демократів. Те саме стосується й «жовтих жилетів» – прибічників Марін Ле Пен у Франції, «Альтернативи для Німеччини» і «йобіків» в Угорщині – всі вони здебільшого громадяни з малими доходами і невисокою освітою.
Зараз Україна – найбідніша країна Європи, ще в кінці 1990-х – на початку 2000-х вона була третьою ззаду, за бідністю пропустивши вперед Албанію і Молдову, але з початком російсько-української війни у 2014 році – вона незаперечний лідер бідної Європи. Повномасштабна російська агресія 2022 року спричинила їй збитків ще на сотні мільярдів доларів. Яким же чином Україна, незважаючи на все, стала провідною країною, фактично лідером багатого і демократичного світу, ми з вами довідаємося наступного понеділка.