Сучасний політичний популізм сягає витоками появи масової політики на початку ХХ століття. І розгляд тієї епохи не один раз викличе в нас відчуття дежавю.
Габсбурзька доба в Галичині сьогодні часто спричиняє приступи ностальгії за «чудовим старим світом» цісаря, кав’ярень, прямого залізничного сполучення з Віднем, а не Москвою, і ще багато чим. Та чи не головною гордістю є спогади про можливості політичної активності, про які українці по інший бік Збруча, у Російській імперії, могли тільки мріяти.
Справді, конституційна «бабця Австрія» давала своїм народам значні можливості для легального відстоювання власних прав. Українці створили не одну політичну партію, брали участь у діяльності Галицького сейму та парламенту (Державної ради) у Відні, а у Львові виходило чимало українських часописів, зокрема суспільно-політичних.
У масовій історичній пам’яті (наскільки вона взагалі в наших краях може бути масовою про ту епоху) це укладається у формі міфу про солідність, фаховість та зваженість політичних процесів в Австро-Угорщині. Що, разом із безпосереднім досвідом парламентської діяльності, начебто дало галичанам кращу якість державотворення, аніж наддніпрянцям. І справді, ЗУНР була куди краще організованим державним організмом, ніж УНР часів Центральної Ради чи, особливо, Директорії. Та чи означає це, що суспільно-політичне життя українців у монархії Габсбурґів мало винятково позитивні аспекти?
У 1910 році Осип Маковей написав сатиричну поему «Ревун», у якій добряче «пройшовся» по українських політиках Галичини і місцевій політичній культурі загалом. За словами самого автора, головний герой поеми – Любомир Ревун – це «наш типовий політичний Дон Кіхот, чоловік, що береться до поважних справ без належної підготовки; це дурисвіт з патріотичними фразами на устах... котрий знає, що у нас може багато здобути, але нічого не втратити». Звучить знайомо, чи не так?
Поема розкриває життєвий шлях Ревуна, який не володів жодними конструктивними здібностями, проте мав чудовий голос і вмів здобути прихильність натовпу під час віча. Завдяки везінню, інтригам і хитрим комбінаціям герой стає улюбленцем мас, коли в приступі праведного гніву виборює в злих міністрів «справедливість»:
Він тоді ревів страшенно,
бив у лаву патиком
і прискакував скажено
до міністрів з кулаком.
Не настала з того зміна,
не піддались вороги.
«ще не вмерла Україна!» –
залунало навкруги.
...
Всі міністри, всі народи
забалакали про гнет
і про наші кривди-шкоди –
та й пішли собі в буфет.
Але Мирко став героєм
і народним співаком,
що на ворога йшов боєм
з піснею і кулаком.
Можна списати ущипливу сатиру Маковея на те, що він був частиною консервативного політичного середовища – християнсько-суспільного руху – а не «мейнстрімних» націонал-демократів чи радикалів. Та ось фрагмент статті з провідної української газети в Австро-Угорщині – «Діла»: «Ми змушені долучитись до заяви голови клубу [української фракції в Державній раді] Романчука і висловити найглибший жаль, що посол Бачинський дав захопити себе пристрастям настільки, що важко поранив відірваною від пульта дошкою словенського посла Бенковича, котрий внаслідок того довший час не міг прийти до тями».
Вочевидь, це далеко не всі приклади того, що політична культура і політиків, і ласих на «ревунів» виборців у ті часи не зовсім відповідає нашим ностальгічно-ідилічним уявленням. І це ще не згадуючи про терориста Мирослава Січинського, який вбив намісника Галичини Анджея Потоцького, що стало шоком і було засуджено чи не всією імперією.
За винятком вчинку Січинського, галицькі українці не надто відрізнялись від інших народів імперії. З останніх років ХІХ століття в парламенті регулярно «дебоширили» то німецькі націоналісти, то чеські радикали, то соціалісти – охочих, як і приводів, не бракувало. Це відчутно контрастувало з попереднім досвідом парламентаризму в імперії Габсбурґів.
Головна причина – на зламі ХІХ і ХХ століть політика стає масовим явищем, адже до неї долучаються небачені раніше маси людей. Загальна демократизація та лібералізація були «духом часу», тож уникнути їх було неможливо – принаймні в Європі. Жоден мітинг у Відні не збирав більше учасників, ніж акції на підтримку загального виборчого права (насправді так собі загального, бо лише для чоловіків).
В історії австрійської половини імперії в цьому контексті мають значення дві дати: парламентські вибори 1897 та 1907 років. У 1897 році вперше на додачу до звичної системи поділу виборців на курії (групи), кожна з яких мала свою квоту, прем’єр-міністр Казімєж Бадені запровадив так звану курію «загального голосування». Тобто частину депутатів обирали згідно з ідеєю загального виборчого права. У 1907-му ж так обирали всіх послів, адже роком раніше було ухвалено виборчу реформу.
Саме після виборів 1897 року до парламенту вперше потрапили соціалісти й німецькі націоналісти (і саме через нову курію). Останні й стали рушієм ганебних подій у залі Державної ради, коли дійшло до масової бійки, кидання важких предметів у прем’єр-міністра, погрожування одним із чеських депутатів (до речі, професора університету) ножем його опонентам і в підсумку – винесення найбільш буйних депутатів із зали поліцією (декому вдавалось вирватись і повернутись назад). Ці події поклали початок тривалій парламентській кризі.
Описаний же раніше факт побиття українським послом Бачинським словенського колеги (якого він, до речі, сплутав з іншим політиком) трапився 1907 року, коли зібрався перший «всенародно» обраний парламент. На нього покладались великі надії, проте ефективність роботи була слабкою, а конструктивні починання дедалі частіше блокувались криками, сварками, обструкціями та іншими акціями в дусі Любомира Ревуна.
Відомою є сентенція, що кількість далеко не завжди означає якість. У випадку з настанням епохи масової політики вона цілком доречна. У конкретних обставинах Габсбурзької монархії початку ХХ століття, і Галичина тут не виняток, зростання кількості учасників суспільно-політичних процесів часто позначалося на їхній якості.
За умов, коли запорукою електорального успіху стала популярність серед широких мас виборців, на перше місце дуже часто почали виходити не конструктивні пропозиції реформ, а пафосні обіцянки всього і всім; не ґрунтовні обговорення, а гучні крики на вічах. За таких умов поява «ревунів» була не просто передбачуваною, а неминучою. Бо якщо виборці воліють простих відповідей на складні питання, то обов’язково з’являться ті, хто буде експлуатувати та конвертувати в популярність їхні бажання чи страхи.
Тому не дивно, що, пишучи про знакові політичні постаті епохи у своїй знаменитій книзі «Віденський fin-de-siecle. Політика і культура», Карл Шорске два місця із трьох виділяє Карлу Люґеру та Ґеорґу фон Шьонереру. Перший був, мабуть, найвідомішим антисемітом імперії і здобув на цьому ґрунті шалену популярність; другий – лідер німецьких націоналістів, відомих радикальною програмою та брутальними методами.
Так відбувалось зародження й досягались перші успіхи того, що згодом стане знаним як політичний популізм. Вочевидь, його корені та прояви можна знайти і в попередніх епохах. Та саме злам ХІХ і ХХ століть і настання епохи масової політики зробили його звичним. Не в останню чергу завдяки численній пресі всіх політичних відтінків, яка могла не лише інформувати маси, а й провокувати, маніпулювати чи й просто брехати заради політичних дивідендів тієї чи тієї партії.
Насправді не має великого значення, кого саме описав Маковей у своїй поемі. Прикладів «ревунів» він мав вдосталь і серед українських політиків (особливо таких, як Семен Вітик чи Кирило Трильовський), і серед представників інших націй імперії. Ключових причин, чому варто прочитати цю веселу і водночас сумну поему, є дві. Перша – вона дозволяє реалістичніше оцінити часто ідеалізовану епоху початку ХХ століття. Друга – її події цілком могли б відбуватись і в сьогоднішній Україні (чи в більшості інших країн світу).
Тож постійно говорячи й бідкаючись через незмінний тріумф популізму в наш час, варто пам’ятати витоки цього явища. Про жагу простих відповідей і її наслідки. Про тих, хто завжди цим користується, і до чого це призводить. Про роль ЗМІ і проблему відповідальності за маніпуляції та перекручування. Про те, що свобода слова і вседозволеність – не одне й те саме. І що свобода, зокрема політична, неможлива без відповідальності та фаховості. А тоді слід подумати, як мінімізувати шкоду від всього цього. Бо часу назад не повернеш і масова політика навряд чи перестане бути нормою. Тим паче, що альтернативи, попри всі проблеми сучасної демократії, надихають значно менше.