Більше двадцяти років українське суспільство борсається в історичних дискусіях. А тому закономірно виникає питання: чому саме історія стала такою важливою для нашої держави?
Відповідей може бути безліч. Від найбільш банальної про те, кому чого бракує, той про те й глаголить, і аж до серйозних пояснень про потребу історичної легітимізації державного утворення Україна. Відразу хотів би зауважити, що надмірне захоплення минулим може серйозно зашкодити сьогоденню і навіть відбирати перспективу. Особливо це стосується дискусій про державницьку традицію українців.
Сумлінним і чесним історикам добре відомо, що «державних» періодів в історії України було обмаль. Що історію України варто писати не з точки зору державності, а як історію певного українського простору. Якщо ж дотримуватися першого методологічного підходу, то це означає свідомо обмежувати себе початком ХХ століття.
Нещодавно на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» відбулася цікава дискусія на тему: «Між ЗУНР і Донецько-Криворізькою Республікою: якої державної моделі потребує Україна?» За задумом організаторів, історики та політологи зі Сходу і Заходу України мали обговорити складну проблему історичного регіоналізму, а, можливо, і подати свої пропозиції для майбутньої адміністративно-політичної реформи. Про факти «донецької» історичної традиції мав говорити Владімір Корнілов – директор українського відділення Інституту країн СНД, а про державницькі змагання «галичан» – Ваш покірний слуга.
Для того, щоб розмова не перетворилася на виголошення не пов’язаних між собою виступів, я вдався до порівняльного аналізу двох державних утворень: ДКР і ЗУНР. І ось, що з цього вийшло.
Марні спроби порівняння
Першим висновком стало твердження, що порівнювати ЗУНР із ДКР вкрай некоректно – через різну природу цих утворень та з огляду на логіку історичного процесу. ДКР, на відміну від ЗУНР, була штучним і ситуативним утворенням. Її створили російські більшовики як тактичний плацдарм для захоплення усієї території України. Ця більшовицька республіка існувала заледве кілька місяців і безборонно була поглинута більшим радянським утворенням. Уряд ДКР складався переважно не з вихідців із Донбасу або Слобожанщини, а його члени були уродженцями Курська, Брянська, Ростова-на-Дону. Окремі з них, такі як Віктор Філов, вперше прибули до Харкова тільки в лютому 1918 року. ДКР практично нічим не відрізнялася від низки інших тогочасних республік, які, як гриби після дощу, з’являлися на уламках Російської імперії.
Натомість ЗУНР була результатом тривалого політичного процесу, який умовно тривав від 1848 року і завершився у листопаді 1918-го проголошенням західноукраїнської держави. На відміну від інших ситуативних, перехідних державних утворень на Сході та Півдні України, ЗУНР виникла на теренах, які мали свою власну історичну традицію, свою церкву, мову і спільний політичний досвід. Соціальна структура і політична система галицьких українців інтенсивно формувалися в умовах парламентсько-монархічної системи. А тому галичани уявляли свою державу демократичною республікою, з гарантією недоторканості приватної власності та з залученням до демократичного процесу національних меншин. Існував також монархічно-демократичний варіант побудови держави, але з огляду на антимонархічні настрої у всій Центральній Європі та через відсутність серед українців-галичан аристократії, як основної опори монархічної системи, цей варіант залишався на рівні екзотичного.
ЗУНР, на відміну від ДКР, сформувала не тільки власні збройні сили, повноцінний уряд, який складався з провідних місцевих політиків, займалася законотворчістю, але й вісім місяців протистояла добре озброєному польському супротивнику. ДКР не мала спочатку, ані власних військових формувань, ані не вела відмінної від російського більшовицького уряду власної політики. Єдине, в чому розійшлися думки Леніна і Сєргєєва (засновник і голова Раднаркому ДКР, він же – Артем), – це доцільність подальшого існування цього штучного утворення після виконання своєї місії. Перемогла, як відомо, позиція російських більшовиків, які хотіли мати справу радше з великою радянською Україною, ніж із купою нехай і більшовицьких, але автономних республік. З’їзд рад, який відбувся в Харкові і проголосив утворення ДКР, мав суто формальне значення, оскільки головними сценаристами і режисерами цього проекту були російські більшовики.
Проте ДКР все-таки була першим виявом окремішності Донецько-Криворізького басейну. Ця окремішність базувалася не на етнічній гомогенності чи національній спорідненості населення цих територій, а на економічній комплексності регіону. З погляду економічних інтересів Донбасу не можна було втрачати північноросійських ринків. Крім того, населення цього регіону було інтернаціональним (в розумінні – денаціоналізованим), оскільки для нього були чужими гасла російських націоналістів (православ’я, самодержавство, народність) і зовсім невідомими та незрозумілими державницькі аспірації українських націоналістів із Центральної Ради.
Крім того, на Донбасі не було жодних, окрім соціал-демократичної та ще й, як правило, у більшовицькому виданні, партій. Партії, які не пропонували радикальної зміни виробничих відносин і відчуження власності у багатих на користь бідних, не мали у цьому регіоні жодних шансів. Політична мобілізація прийшла в регіон у вигляді діяльності крайнє лівих соціал-демократів, які обіцяли знищення буржуазії як класу, відчуження їхньої власності та справедливого її розподілу між трудящими. Для реалізації такого амбітного і масштабного плану треба було зберегти територіальну та економічну єдність колишньої імперії. Ось такою була логіка постання ДКР, Одеської Радянської Республіки та й зрештою Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка їх всіх і проковтнула.
Галичани ж будували свою республіку як національну державу українців, з широкими гарантіями для національних меншин. Для політиків ЗУНР державна влада мала бути обов’язково легітимною. Джерело легітимності для своєї держави вони закономірно вбачали в монархії Габсбургів, таким чином не допускаючи за жодних обставин насильницького захоплення влади. Більшість українських галицьких політиків були переконані, що ЗУНР це перехідна форма державності до держави у вигляді Великої України. Але складність та непевність ситуації на Сході не дозволяли їм навіть уявити таке велике об’єднання, а тому цей план розглядався як справа далекого майбутнього.
Проблемна вісь: Львів-Київ
Проблемними були також відносини між політиками в Києві й у Львові. Основною причиною цих непорозумінь була різна політична культура. Для галичан були неприйнятними анархія, реквізиції, та відсутність національної опори в масах. Діячі ж УНР не могли розраховувати на масову підтримку у східному регіоні, оскільки, у їхніх програмах майже не містилося пропозицій для донецького пролетаріату. Максимум, на що могли розраховувати прихильники національної України з Києва, – це селянство. Але селяни, єдині носії певної форми української ідентичності, не могли бути революційним авангардом. Максимум, до чого вони надавалися, – це розграбування поміщицьких маєтків та самозахоплення земель великих землевласників. Українські партії були в основі соціалістичними, але порівняно з більшовиками – поміркованими. Вони не пропонували селянам безкоштовної землі, не обіцяли залишити їм награбоване. Тому великої популярності не мали. До всього, УНР після Брестського миру запросила в Україну війська блоку Центральних держав. І відтоді в суспільній свідомості українська влада стала чітко асоціюватися з іноземними інтервентами.
Прихід до влади гетьмана Скоропадського і його політика реставрації, але вже в українському варіанті, остаточно закріпила асоціації між інтервентами та українською владою. Ця влада для Сходу України виявилася національно далекою і класово ворожою. Тому українські пропаганда і агітація навіть в середовищі українського селянства (мова навіть не йде про робітничий пролетаріат) були безуспішними. Навіть гірше, лівизна політичних гасел українських наддніпрянських партій зіграла з ними злий жарт – вони підготували родючий ґрунт для приходу більшовиків. Таким чином, українські партії, не маючи прихильників на Сході і Півдні, не могли конкурувати з більшовиками, а отже, вся акція була приречена на поразку.
Повна домінація української ідеї в політиці галичан і соборницькі настрої зіграли з ними злий жарт. Сформовані із полонених австрійських військових Січові Стрільці Євгена Коновальця вирішили пожертвувати своєю батьківщиною заради Великої України. Стратегічно, це стало найбільшим прорахунком галичан, які не могли не бачити справжньої картини у наддніпрянській Україні, не могли не зауважити, що УНР не має достатньо ані соціальної, ані національної підтримки на всій території держави.
Коновалець не хотів зауважувати і тих різновекторних напрямів, якими розвивалися українські національні рухи в Австро-Угорщині і Російській імперії. Для галичан-українців найбільшим противником були і залишалися поляки, з якими не могло бути компромісів та угод. Для наддніпрянців таким ворогом були росіяни (більшовики). Згодом історія підтвердила фатальність цієї різновекторності. Галичани пішли на угоду з білим генералом Денікіним, а Петлюра підписав договір з польським лідером Пілсудським. Галичани й наддніпрянці не знали один про одного майже нічого. Все, що їх об’єднувало, – це недавно набуті національні міфи, які при зіткненні з реальністю розсипалися на порох. Саме цим можна пояснити існування одночасно двох українських держав і їхнє зволікання з об’єднанням. Більше про це може розповісти аналіз природи ЗУНРу.
Політична природа ЗУНР
Український політичний рух в Австро-Угорщині значною мірою поступався іншим національним рухам. Відчувалося, що він тільки вступає у масову фазу, а його політичний провід у своїх вимогах не йшов далі ідеї поділу Галичини за етнічним принципом і утворення зі Східної Галичини та Північної Буковини окремої української провінції у межах монархії Габсбургів. З огляду на свою внутрішню слабкість, український рух в Австро-Угорщині визначив одним зі своїх пріоритетів орієнтацію на підтримку зовнішніх чинників. Це випливало із самої природи політичного руху українців, які довший час у вирішенні складних проблем польсько-українських відносин орієнтувалися на центральний уряд у Відні, традиційно залишаючись лояльними до Габсбурзької монархії.
Саме тому ЗУНР проголосила, що її громадянами стають мешканці усіх її територій, незалежно від національної та релігійної приналежності. Національним меншинам – полякам, євреям, німцям – гарантувалися рівні права, вони мали вислати своїх представників до Української Національної Ради. На території Української Держави діяли всі попередні закони, за винятком тих, які суперечили принципам новоутвореної держави. Після зміцнення українського державного утворення мали бути скликані установчі збори на підставі прямого, загального та безпосереднього виборчого права. Юристи мали негайно зайнятися виробленням проекту конституції.
Але за тодішніх обставин ЗУНР не могла довго проіснувати. До того, що державне утворення австрійських українців виявилося недовговічним, призвели багато чинників: внутрішній – несиметричність соціальної структури українського суспільства (повна відсутність аристократії та верстви крупних промисловців), брак вишколених державних кадрів (мале представництво українців у державних австрійських органах влади), відсутність досвідчених військових командирів та слабка підтримка міським населення українських державних вимог (українці в містах і містечках Галичини майже ніде не були більшістю, а їхній майновий та соціальний статус не дозволяли особливо впливати на соціально-економічні та політичні відносини в містах). До зовнішніх чинників можна зарахувати недостатню обізнаність світової спільноти з українським питанням та несприятливі міжнародні обставини.
Політична природа радянських республік Сходу
Практично всі радянські республіки Сходу, що утворилися на уламках Російської імперії, мали виразно більшовицький характер. Тут не йшлося ні про який принцип легітимності влади, ані про недоторканість приватної власності – над всім домінував принцип революційної доцільності. Проголошення радянської влади на місцях означало однозначно: націоналізацію великих підприємств, морського транспорту, експропріацію помешкань із подальшою передачею «нуждающимся». Пролетарська влада не визнавала жодних громадянських прав за «буржуазією», ненавиділа усіх політичних опонентів, особливо негативно ставилася до національно-політичних рухів. Різного роду муравйови обкладали контрибуцією багатих та просто вбивали свідомих українців. Тисячами розстрілювали офіцерів та юнкерів, труїли газами киян, вбивали тільки за належність до української нації, руйнували палаци і церкви, нищили твори мистецтва і грабували. І все це відбувалося заради утвердження міфічного принципу пролетарської справедливості та з огляду на логіку революційної доцільності. Суди були замінені воєнно-революційними трибуналами, які залишили по собі тисячі трупів.
Епілог
Велетенський соціальний експеримент щодо утвердження справедливого суспільства на землі шляхом встановлення диктатури пролетаріату став найбільшою трагедією нашого народу. І все це сталося через нехтування засадничими людськими принципами: недоторканості особи та приватної власності. Непорушність цих двох принципів є гарантією існування суспільного миру. Після такої історичної ретроспективи, думаю, ні в кого не виникне сумнівів щодо вибору між двома нашими історичними традиціями: східною експропріаторською (в сучасному розумінні рейдерською) і західною ліберально-демократичною. Проте варто пам’ятати, що цей поділ є умовним, бо обидва регіони мають довгу спільну радянську традицію. І не важливо, хто заявиться до вас додому наступного разу – матрос Залізняк з маузером чи «свободівець» Юрій Михальчишин із футбольними фанатами. Природа у них одна.