Про фейки та постправду ще до їхньої появи

Навіть найбільш аполітичних обивателів, може, і мешканців віддалених країв, давно переконали, що живемо ми в унікальну епоху – час фейків і постправди. Одні маніпулюють, інші недоговорюють, а ще інші відверто брешуть.

Лише лідер США Дональд Трамп чого вартий – президент-вибух, президент-фейк. Усю свою каденцію він вибудовує на проблемах і цілях, які сам придумав і накинув суспільству. Неважливо, чи хочуть американці ефемерної величі США – її для них нібито досягає Трамп.

Президент Польщі Кароль Навроцький ніби відстоює історичну пам’ять поляків. У дійсності ж думає про вибори й зомбує польське суспільство.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан (1998–2002, 2010–2026) вдавав, що будує стійку самобутню державу, а насправді сидів на російській енергетичній та китайській кредитній голці.

Про нікчем на кшталт президента Білорусі Лукашенка і говорити не варто. Їхня фейк-бульбашка, як і в Путіна, взагалі не має нічого спільного з реальністю.

Тому Трамп не ексклюзив. Таких як він – легіон. Кожен маніпулює і нав’язує зручне для себе трактування дійсності. Інша справа, що реальність не надається. Вона – суха шкіра з історії про індійського мудреця й Олександра Македонського. Ставиш ногу з одного боку, а піднімається інший: скільки не маніпулюй, а правда розкриється. Орбан уже на смітнику історії. Компанію йому складе і заокеанський друг. Електорат наївно сліпий у момент виборів, але згодом стає озлобленим і злопам’ятним. Якщо кредо політика «імітація – наше все», добра не буде! Ніхто вічно не маніпулюватиме обмеженістю людей та їх нездатністю мислити. Потішного тут мало. Це закономірність.

Історія віддалена, але показова

Фейки були і є частиною життя людей і їхньої публічної взаємодії. Тому обізнаність із цим явищем, яке ще й без упину мутує й засмічує підсвідомість, мов мікропластик тіло, видається важливою. Оскільки для появи в організмі антитіл треба перехворіти, хворобу подолати чи її попередити, то звернімося до двох колоритних прикладів. Один трапився далеко. Інший стосується наших земель.

Любителі творчості італійського письменника й історика Умберто Еко (1932–2016) мали б пам’ятати героя одного з його творів: французького письменника й публіциста Лео Таксіля. В історичному романі Еко «Празький цвинтар» Таксіль – персонаж доволі неприємний, неоднозначний і слизький. Врешті, як й інші герої тексту. Що не менш цікаво – він ще й цілком реальна людина. Лео Таксіль (1854–1907), справжнє ім’я якого Габріель Пажис, народився в Марселі. Освіту здобув у місцевому осередку єзуїтів. Відтак зробив блискучу кар’єру автора текстів, письменника й публіциста.

Хоч художня література є радше авторським вимислом, історія Лео Таксіля у «Празькому цвинтарі» реальна. Попри єзуїтську освіту, він швидко зажив слави одного з найбільших безбожників свого часу. Через публічну позицію та свої праці зокрема. Якщо «Любовні пригоди папи Пія ІХ» чи «Син єзуїта» залишали ще хоча б якісь шанси для діалогу з духовенством, то «Забавна Біблія» і «Забавне Євангеліє» остаточно застовпили за Таксілем образ антиклерикала і противника католицизму. Проте справжня гра лише починалася, адже наприкінці ХІХ століття Таксіль інсценізував дійство, у порівнянні з яким усі політичні танці Дональда Трампа – жалюгідний нудотний опус, що не має стосунку до епатажу.

У 1885 році Лео Таксіль заявив про навернення до католицизму і зрікся праць, написаних раніше. Він стверджував, що писав їх на замовлення, ледь не під примусом і взагалі – винні в цьому масони. По тому видав декілька праць, у яких «викривав» масонство й закидав їм зв’язки із сатаною. Коли в нього питали про докази, запрошував на засідання Географічного товариства в Парижі, де мав виступити й обґрунтувати свої слова. 19 квітня 1897 року у Великому залі згаданого товариства в Парижі аудиторія зібралася чимала й дізналася, що… дванадцять років Лео Таксіль усіх розігрував. Його повернення до католицизму не було щирим, а заяви про змову масонів – цілковита вигадка. Проте це не завадило прихильникам масонської змови тиражувати фейки Таксіля і після його зізнань, і навіть після смерті.

Історія своя. Не менш захоплива

Наприкінці XVI століття народився Ієронім Загоровський. Він із Загорова на Волині, знаного культурного й релігійного центру свого часу. У XVI–XVII століттях Волинь загалом вирізнялася серед інших українських регіонів. Представники місцевої аристократії трималися давньої ідентичності, долучалися до культурного й політичного життя. На слуху сьогодні князі Острозькі, але не варто забувати і їхніх нащадків Заславських, князів Корецьких, Чорторийських тощо. Скажімо, саме Заславські і Чорторийські стояли за появою Пересопницького Євангелія. Згадані роди – найбагатші і найвпливовіші. Були також інші. Не такі публічні, але й вони робили своє, дбали про край і традицію. Загоровські серед них.

Загорів – їхнє родинне гніздо. Там Загоровські підтримували монастир. При ньому культурний осередок, де продукували релігійну літературу, політичні й патріотичні тексти. Плекали культуру. Якщо не національну, то локальну патріотичну самобутність. Особливо помітним був Василь Загоровський. Землевласник і брацлавський каштелян. У 1576 році він став на захист довірених йому земель під час нападу татар, але потрапив у полон. Родина не зуміла зібрати суму викупу, яку просили. Василь Загоровський додому так і не повернувся. Перед відходом він уклав заповіт щодо управління маєтками, але звернув увагу й на виховання дітей. Радив навчати молодь «руської науки в Святому письмі», «руської грамоти», «добре їх учити науки латинського письма». Врешті, «дати до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку». Не розділяв – можна вчитися і в католиків. Лиш би відповідні знання та навики, а діти росли в місцевій традиції, виховувалися на цінностях предків.

У таких обставинах зростав Ієронім Загоровський, ще один представник цього роду. Місцева аристократія, вірна локальним звичаям та усталеній традиції, не перешкоджала йому навчатися в єзуїтів, опановувати латину й англійську того часу, а відтак – зробити кар’єру і знайти своє місце під сонцем. Впливового й мудрого предка Ієронім послухав, але не у всьому. Вчився в єзуїтів, але не у Вільні, а в Любліні. Здобув освіту, але використав знання не для утвердження власної традиції, а для вступу до ордену єзуїтів. Був викладачем. Писав праці. Цим і прославився.

У 1599 році Ієронім Загоровський вступив до ордену єзуїтів, став професором. Проте вже 1613 року надіслав листи кільком впливовим у Речі Посполитій діячам, у яких описував неналежну поведінку представників чернечої спільноти, до якої сам належав. У відповідь його виключили з ордену єзуїтів. Відтак Загоровський видав працю Monita privata (1614), тобто «Приватні вказівки». У ній описав приклади невідповідних дій, якими зловживають єзуїти: підступом затягують молодь до своїх навчальних закладів, до ордену, слабкі моменти навчання, вказівки щодо маніпулювання багатими удовами й заволодіння їхнім майном. Видав усе це як таємні настанови єзуїтам генерала цього ордену Клаудіо Аквавіви.

Праця Ієроніма Загоровського швидко набула популярності і стала одним із найвідоміших антиєзуїтських творів за історію ордену. Її переклали багатьма мовами. Вона спричинилася до формування образу хитрих, підступних і корисливих єзуїтів. Цей твір, хоч і був фейком, фальсифікацією, видавали упродовж декількох наступних століть. Загоровський майстерно зімітувати стиль письма генерала ордену і вдало зіграв на суспільних стереотипах. Тому «Приватні вказівки» й отримали визнання. Навіть потрапили до «Індексу заборонених книг».

Знаково, що навіть після цієї підступної фальсифікації та штучного шуму, який спричинила праця Загоровського довкола ордену, єзуїти прийняли свого блудного сина. Наприкінці життя Ієронім Загоровський розкаявся і примирився з орденом. Люблінському осередку єзуїтів він заповів свою бібліотеку. Похований був у крипті єзуїтського храму в Любліні. Це пряме свідчення належності до спільноти «Товариства Ісуса».

…

Запропоновані історії демонструють, що фейки та фальсифікації не знають меж і кордонів. Ні географічних, ні смислових, ні в плані меж допустимого. Тому фейки важко розпізнати. Хоч намагатися варто. У світі фейків можливо все. Навіть захоплення президента наймогутнішої країни світу нікчемним невдахою, який не зумів реалізувати багатства підконтрольних йому територій і тримає найбільшу країну світу в полоні відсталості й дикунства. Хоча, здається, останнє все ж не фейк.