Гуманітарні катастрофи ХХ століття – геноцид вірмен, Голокост, геноцид у Руанді – змушують раз за разом повертатися до осмислення поняття ксенофобії. Те, що людство не може подолати таке явище, свідчить про те, що воно до кінця так і не осмислене. Звісно, цією маленькою розвідкою його не вичерпаєш. Проте вода камінь точить.
Тим більше, це актуально для нашого суспільства. Особливо якщо зрозуміти, що ксенофобія не обмежується однією українофобією чи антисемітизмом, вона охоплює і нехіть до переселенців з Донбасу, і нехіть до втікачів з Криму, зокрема мусульман, нехіть до ЛГБТ-спільнот і т.д. Ксенофобія всежерна. Вона може пожерти всіх без винятку – і саме цього багато хто не розуміє. Бо, як то кажуть, а нас за що?
Перше, що кидається в очі, це те, що ксенофобія є інструментом поділу. Загальна лінія розмежування йде між «своїм» та «чужим», «чужий» грекою буде – «ксенос». Однак не греки винайшли такий розполовинений, причому на дві нерівні частини, світ, який ділився на – «нас» і «них», на «ми» і «світ». Цей архетип є загальним для всяких спільнот. Сама суть «спільноти» передбачає виділення її в окремий домен.
Якщо дивитися історично, то у світі великих цивілізацій уже в Єгипті ми бачимо протиставлення єгиптян (обрізаних!) та інших (необрізаних!). Те саме повторюється у Давній Греції, де йде поділ на світ еллінів та не еллінів. Не відставав і давній Рим, який жорстко інституціонував поділ римлян (громадян риму) і варварів (негромадян). Але і слов’янський світ не відставав. Це зафіксовано вже в самоназві слов'ян – слов'яни (це ті, що володіють словом) на противагу найближчим сусідам – німцям (тим, що не володіють словом, є буквально німими). Великі монотеїстичні світові релігії йдуть тими самими торами і розмежовують єгудім та гойїм (народи), християн та нехристиян, мусульман (вірних) та «ґяурів», «кафірів» – (невірних). Але не лише представникам цих світових релігій це притаманне. Для японців всі неяпонці – «ґайджін», «ґайкокудзін».
Більш узагальнено лінія розмежування пролягає між: «ми» та «вони», «наше» – «їхнє» (наша земля, наша культура, наша релігія, наша раса, наша кухня, наші сексуальні орієнтації ets.).
Що веде до протиставлень «правди» (нашої) та «неправди» (їхньої), «добра» (нашого) та «зла» (їхнього), «любові» (до нашого) та «нехоті» (до їхнього), а врешті до формування образу «нас» та «ворогів».
Лінії розмежування формуються на основі спільності походження (різною мірою – родичі, одноплемінники, приналежні до однієї раси), способу життя, мови, релігії і навіть сексуальної ідентичності.
Проте типологічно всі ці розмежування ідентичні. Це одне і те ж розмежування на «ми» та «вони».
І ніхто від них не може бути убезпеченим. Що з іншого боку означає, що ніхто не має остаточного права на свою ексклюзивність чи на ексклюзивність тільки його «правди». При цьому я далекий від того, щоб заперечувати правду взагалі.
Однак це загальні міркування. Наведу приклад зовсім свіжий, і стосується він справ неначе б то благородних. Однак диявол ксенофобії і тут встромив свою ратицю.
На 9 Каналі ізраїльського телебачення йшов сюжет про реалізацію у Львові проекту облаштування єврейських пам’яток (здебільшого понівечених чи знищених нацистами) – про проект «Простір синагог». Мій давній товариш звернув увагу на текст Максима Суханова: «Львів згадав про своїх євреїв», що й стосувався меморіалізації єврейської спадщини Львова:
«...Реалізацію проекту "Простір синагог", в рамках якого в колишньому єврейському кварталі Львова з'явиться меморіальний громадський простір. Все почалося п'ять років тому з міжнародного конкурсу з благоустрою об'єктів єврейської спадщини столиці Галичини, в якому брали участь 35 проектів з 14 країн. Переможцем тоді став молодий архітектор з Берліна Франц Решке, але реставраційні роботи на території кварталу почалися тільки в минулому році. Основну частину витрат профінансували Львівська міська рада та Німецьке товариство міжнародної співпраці GIZ, тому до теперішнього часу вже завершена консервація залишків синагоги "Золота Роза" (побудована в 1582 р зруйнована в серпні 1941-го)... Проект, реалізація якого йде повним ходом, має характерний слоган: "Єврейська історія Львова – спільна спадщина і відповідальність". "Для людей з різних куточків світу, які їдуть сюди шукати особисті та сімейні історії своїх предків, важливо побачити, що ми – сучасні мешканці Львова – шануємо і зберігаємо спільну спадщину", – заявив в зв'язку з цим мер міста Андрій Садовий, додавши, що цей підхід повинен стати прикладом для всієї країни».
Це дивним чином призвело до дуже симптоматичної дискусії у блогах під статтею. Ось її фрагменти:
«David Fisher: Увічнити пам'ять знищених, звичайно,добре. Але тільки після однієї загальноприйнятої в цивілізованому світі процедури – покаяння. Покаяння за старанність у знищенні євреїв під час війни (про Коліївщину і Хмельниччину взагалі мовчу в даному контексті). Інакше-фарс.
Samuel Hollander: А Вам не здається, що покаяння – це складний і тривалий (!) процес, а створення таких меморіалів, відновлення зруйнованих пам'ятників – це теж ознака і форма покаяння, в якомусь сенсі йде «знизу»? А ось разові «вибачення», озвучені офіційними особами однієї сторони перед офіційними особами іншої, – це значною мірою і є фарс? Тому теза «спочатку покайтеся, а потім відновлюйте» – як мінімум позбавлена сенсу?.. А в вашому розумінні – покаяння – це що, неодмінно щомісячна рента, яка справно заходить на Ваш рахунок? Чи президент України, який на колінах повзає перед Кнесетом в світлі прожекторів?!
David Fisher: З чого б це? Покаянної ренти не існує, а президент України нехай повзає в будь-якому зручному йому місці. Є відпрацьовані століттями процедури...
Samuel Hollander: Я не впевнений, що самі Ви розумієте, про які «алгоритми» говорите, особливо в світлі вище викладеної теми... Ви хочете отримати задоволення від приниження 50-мільйонного народу? Тоді у Вас серйозна проблема з рабськими галутними комплексами, тому що вільна людина не відчуває потреби в приниженні інших... Вражає, що серед коментаторів не знайшлося жодного, хто висловив би вдячність ініціативі, ентузіазму і сподвижництву людей, котрі намагаються по дещицях відновити цей величезний пласт єврейської історії!!! Замість цього виродки і недоумки «всіх країн» об'єднуються в недолугому і обопільному блювотинні – «нацисти», «неофашисти», «бандерівці»...
Dobry Dokror: Ну ось Ви вдячні, що внуки вбивць, котрі зберігають вдома золоті прикраси, награбовані під час погромів, відновлюють інтер'єр. А я от не вдячний їм за це...
Samuel Hollander: ...по-перше, у світлі єврейської традиції праведність сина грішника ставиться у більшу заслугу, ніж праведність сина праведника. А по-друге – а хто Вас напоумив, що люди, які роблять цю добру справу, – обов'язково діти і внуки вбивць?
Dobry Dokror: По-перше, причому тут єврейські традиції до неєвреїв. По-друге, праведність у відновленні декорацій трагедії – у чому тут праведність? По-третє – а Ви звідки знаєте, що вони не внуки вбивць? У будь-якому разі «громада» вбивала і її члени були винні.
Samuel Hollander: 1) «причому єврейські традиції до неєвреїв» – а таке поняття, як «праведник народів світу» Вам теж нічого не говорить? 2) ...я категорично проти «статистичних» звинувачень, тому що саме такі століттями практикувалися щодо євреїв... А Вам самому подобається, коли Вас звинувачують «статистично»? 3) поняття «презумпція невинуватості» з юридичної практики Вам знайома?».
Тут добре відчутний цей типологічний поділ на «ми» і «вони» з усіма наслідками. Особливо тема відособленості «нас», тих, кого стосується єврейське право, і «їх», на яких це право (разом з обов’язками, звісно) не поширюється. Ну і класика – звинувачення в груповій відповідальності «їх» за те, що «вони» зробили. Гадаю, що це ми вже проходили ще у нацистських 1930-40-х. І дивними, особливо в Ізраїлі, проте типовими для всіх нас є рецидиви такого мислення. Люди самі не зауважують, як стають на стежку протистояння «ми»-«вони», яка далеко не заведе. Не далі, ніж до чергового концтабору чи катівні, як у нас на Донбасі.
Отож проблема, попри всі історичні уроки, все ж залишається. Історія нічого не вчить. І ця проблема ширша за стосунки євреїв з неєвреями чи українців з неукраїнцями. Бо те саме стосується стосунків японців з корейцями і навпаки, китайців з в’єтнамцями і навпаки. Ну і ЛГБТ-спільнот з сексуальною більшістю і навпаки.
Отож, чи можна подолати ксенофобію і як її долати?
Ксенофобію ми вульгарно трактуємо як «страх перед чужими» чи «ненависть до чужих». Це зворотна сторона ксенофобії. Зазвичай ці дві сторони ксенофобії йдуть у парі. Грекою «ксенос» – це чужий, а «фобос» – страх. Так і прийнято вважати у загальноприйнятому дискурсі. Її зазвичай зводять до расизму, фашизму, шовінізму, націоналізму, релігійного фундаменталізму, але й мізантропії – нелюбові до людей взагалі.
Однак пригляньмося до грецького розуміння «чужого» – «ксеноса».
Першим «чужим» у світі людей у філософському сенсі був вічний подорожній Одісей – «Одіссефс». Чому? Та тому, що покинув свою малу батьківщину Ітаку, поневірявся світом практично все свідоме життя, завжди був гостем чи приблудою в чужих краях, завжди серед людей він був чужим – «ксеносом». Навіть коли він повернувся через двадцять років, його не впізнали – і не лише тому, що був «хитромудрим», але й тому, що відчужився від дому, що не дивно. Є ще, правда інший резон, чому він був чужим у світі людей – він мав напівбожественне походження, тому був у нашому світі трохи іншим, трохи чужим, трохи відстороненим. Типологічно це щось подібне і до відстороненості Христа – людини і Сина Божого. А оскільки серед людей він чужий, то його доля – поневіряння світом. Чи, точніше, поневіряння у світі, закинутість у світ таким, яким він є. У світі він ішов від порога до порога, від дверей до дверей. Одне з пояснень його імені зводять до слова «одіс» – гість – вічний гість. Гість, який стукає у чиїсь двері, у твої і мої двері.
Ключовими словами тут є слова «закинутість» і «відчуженість».
Але так само ключовим є слово «поріг». Бо все, що пов’язане з «ксеносом», діється на порозі. Бо «ксенос» пізнає себе як «ксеноса» лише тоді, коли постає перед тобою чи мною на порозі. Чи коли ти та я самі стаємо на поріг іншого – і тоді входимо в долю «ксеноса».
Бо ж чи Одісей не є кожним з нас – людиною? Саме так. То тоді кожен з нас «закинутий» у свою конкретність – з усім, що з цього витікає – расою, кольором шкіри, етнічністю, громадянством, релігією, мовою – аж до конкретного розміру взуття. І ця конкретність, з одного боку, робить нас самими собою – надає нам різного роду ідентичності – я українець, греко-католик, львів’янин ets. Але разом з тим відрізняє мене від інших. І, що головне, робить мене собою!
Таким чином кожен з нас має свою абсолютно неповторну ідентичність. Кожен з нас є «ксеносом» – іншим, чужим, бо є собою, неповторним собою.
Саме тому образ Одісея є образом архетипним.
І, напевно, саме розуміння того, що кожен з нас є «ксеносом», «гостем» – чужим, гостем, посланцем, може стати філософською основою для розуміння поняття ксенофобії та підказати шляхи для її подолання. Не прийнявши тієї засади, що кожен з нас є «ксеносом», «одісом», ми її не подолаємо.
Отож долати ксенофобію потрібно опритомлюючи своє місце в світі. Дискутанти David Fisher, Dobry Doktor, якщо вони не провокатори чи тролі, так і не опритомнили свого місця в світі ні у сенсі персональному (тому апелюють до групових відповідальностей), ні у сенсі філософському (тому ховаються за загальноєврейським «ми»).
Чи можемо ми позбутися своєї неповторності? Ні, звичайно. То як прийняти інакшість іншого?
Починаючи з розуміння і прийняття своєї інакшості, ми можемо дійти до толерування інакшості іншого.
Якщо виходити з норми, що ми є «нормальними», а вони ні, то ми кружлятимемо в замкнутому колі ксенофобії, яке рано чи пізно розриватимуть ексцеси.
Виходячи з «нормальності» самих себе (на різних рівнях) до повного і щирого прийняття іншого, «ксеноса», «одіса» ми ніколи не прийдемо.
Однак усе це – міркування на рівні філософсько-екзистенціальному.
А що ми маємо у нашій практиці? Як практично долати ксенофобію?
Пробувати ввійти в долю «ксеноса» настільки, що аж розчинятися в ньому, відмовлятися від самого себе? Настільки широко відчинити двері – бути настільки гостинними, що забудувати Монмартр мечетями та знести Базиліку Сакре‑Кер? А на Високому Замку у Львові так само збудувати конфуціанський храм – з огляду на можливу появу в майбутньому Чайна-тауну? Вже сьогодні під редакцією Журналу «Ї» процвітає китайський ресторан «Пекін». Що я маю робити?
Однак повернімося до справ реальних. Чого маємо досягти? Ми маємо належним чином прийняти гостя. Не вразити його гідності. І не зронити гідності своєї. Не позбавити гостя – «одіса» – його ідентичності. Але і не позбутися своєї.
Тут можемо пригадати відомі максими: «Гість у дім – Бог у дім». І ще в нас кажуть: «Почувайтесь як удома, але не забувайте, що Ви гість».
Якщо до мого дому, який має свою правду (свого Бога), завітає інша правда з іншим Богом – то що маю чинити? Дискутувати, чия правда старша? Це безглуздо і не конструктивно. Точніше, деструктивно – хтось із нас має відмовитися від своєї правди. А отже, і відмовитися від своєї ідентичності – перестати бути самим собою.
Разом з тим, щоб подолати це «фобос», ми повинні «їхнє» зробити «нашим». Чи означає це, що «ми» маємо стати «ними». Чи ми настільки маємо ввійти в долю мусульман, щоб самим стати ними – прийняти іслам? Є і така позиція. А що тоді з нашою правдою? Ми маємо її теж релятивізувати? Так само, як і релятивізувати добро, наше розуміння добра, блага.
Світ, зокрема європейський світ за останні чотири сотні років наче намацав ледь намічений шлях.
І цей шлях полягає у так званій «світській релігії». Світська релігія визнає і практикує Декалог – Заповіді, не входячи в дискусії щодо самого джерела, яке нам їх дало.
Тобто мова йде про релігію, яка трансформувалася у мораль і суспільні практики.
Однією з суспільних практик є формування самої атмосфери, яка дає можливість такій «світській релігії» функціонувати. Атмосфера чи загальноприйнятий дискурс тут підміняють осердя всякої релігії – Бога.
Але формування дискурсу – це не лише лінгвістичні практики. Це ще й сама практика. В тім і у збереженні та ревіталізації матеріальної та культурної традиції.
Однак що робити, коли в певному культурному контексті носіїв інших культурних практик, культурних практик «ксеносів» вже з відомих причин немає – поляки або самі покинули Львів, або були депортовані, галицькі євреї були поголовно знищені. Проте їхній культурний спадок значною мірою залишився. А головне – залишився міф і атмосфера міста, міста Львова.
Що робити з тими матеріальними об’єктами, які і формують місто Львів? Іншого шляху, ніж о-своювати – «робити своїм» – немає.
У всього цього матеріального і не тільки спадку немає інших спадкоємців, окрім сьогоднішніх мешканців міста Львова. Без нас він знидіє сиротиною.
І тільки сучасні мешканці Львова можуть стати його господарями (грецькою мовою «ойкодеспотіс»). Однак для того, щоб стати «господарем», потрібно вчитися. Навчання жити у місті з розумінням і прийняттям його духу, дискурсу у всьому його різноманітті я й називаю о-своєнням.
Ми освоюємо, робимо своїм це місто – з його польським та єврейським спадком. Але чи при цьому ми позбавляємося своєї ідентичності? Цього так бояться консерватори. Зовсім ні.
Чому? А тому, що тут ми працюємо на рівні «світської релігії» – прав особи, спільноти, етносу ets. Ми не мусимо лізти до інших зі своєю правдою.
І разом з тим не забувати про міру. Міру і ритуал як для гостя – «одіса», так і для господаря – «ойкодеспотіса». Господар має бути гостинним, проте не улягати. Гість має бути зичливим, проте не влізливим.
«Світська релігія» тримається не на метафізичній основі – релігії як живому зв’язку з Богом – а на ритуалі. По суті, вона є своєрідним неоконфуціанством. Тому ми мусимо розуміти і дотримуватися цих ритуалів.
А ці ритуали передбачають права особи, права спільнот (і меншин, і більшості), права націй, права тварин і т.д.
Коли на наш поріг ступає нога гостя, то двоє «ксеносів» опиняються віч-на-віч, опиняються перед вибором – за яким ритуалом укладати свою зустріч.
Якщо «ксенос» є завойовником, то він задає формат зустрічі і навіть можливого подальшого співжиття «одіса» – завойовника та господаря. При цьому «ксенос» асимілює, якщо не руйнує світ чи дім господаря, який необачно відчинив йому двері. Це історія Південної Америки.
Якщо «ксенос» є гостем, то укладається певне перемир’я, в майбутньому «одіс» і господар можуть століттями жити паралельно (апартеїд у різних формах – від гетто до національно-культурних автономій). Щоправда, це співжиття періодично переривається різними ексцесами.
Якщо ж «ксенос» є битим долею подорожнім, прохачем чи бранцем, то формат зустрічі задає повновласний господар дому і родини – «деспотіс» – при цьому не варто плутати «деспота» у грецькому сенсі (первинне значення – той, що володіє джерелом і ласкаво дає подорожньому та всім іншим напитися) з «тираном» як людиною свавілля, людиною, що не знає правил чи законів, а лише свою волю – сваволю. Господар знає і задає правила. У наші часи це регуляції «світської релігії». При цьому «ксенос» силою обставин приймає правила співжиття у цьому домі. Він асимілюється. І стає американцем чи канадцем.
І насамкінець: При цьому ми самі маємо розуміти головне: всі ми у цьому світі «ксеноси», які в цьому житті є лише гостями – «одісами», яких доля жене світом, як і хитромудрого Одісея.