У другій половині ХІХ ст. відомий німецький філософ Фрідріх Ніцше задумався над питанням: скільки потрібно людині історії?
Прямування націоналізму в напрямі своєрідної «квазірелігії» поступово почало перетворювати істориків на національних «пророків», все, що виходило з-під їхнього пера, набувало майже сакрального національного значення. Ніцше відповів на своє питання двозначно: не занадто багато і не замало. На його думку, забагато історії - шкодить тим, що живуть, а замало - забирає у них їхню гідність. Як на мене, ця теза якнайбільше пасує до теперішньої ситуації в Україні, коли думки багатьох політиків, державних діячів та інтелектуалів повернуті в минуле і тратиться неймовірно велика кількість зусиль і енергії для встановлення так званої «історичної справедливості». Відразу зазначу, що будь-які зусилля «встановити справедливість» в історії заднім числом є марною тратою часу. Навіть навпаки, маніпуляції з історичною пам'яттю містять в собі певні загрози для суспільства, особливо нашого - з багатьма різними «історичними пам'ятями». З огляду на дискусії навколо моїх попередніх статей, зауважу - я особисто не переслідую ніяких політичних цілей, лише хотів би нагадати нашим теоретикам і практикуючим політикам про небезпеки від подібних маніпуляцій.
Історична пам'ять та політика пам'яті
Люди дуже часто занурюються у спогади: чи то від меланхолії, чи від ностальгії, а можливо тому, що добре знають, що з ними відбувалося в минулому, але їм не дано заглянути в майбутнє... Західні науковці вже давно звернули увагу на цей феномен і видали цілі томи національних історій, написаних на засадах методики дослідження минулого через вивчення актуальної історичної пам'яті. Творцями цієї методики були французькі вчені Моріс Гальбвакс і П'єр Нора. Завдяки їхнім науковим працям історики отримали новий інструментарій дослідження минулого, що дозволило вивчати історію не тільки на підставі писаних джерел, але й враховувати, так би мовити, «шуми віків». Отже, якщо є «історична пам'ять», то чому б не спробувати її коригувати, направити у потрібне русло? Осмислені дії в напрямку «корекції» історичної пам'яті умовно назвемо політикою пам'яті. І саме вся «історична» діяльність наших достойників і є тими спробами творення конкретної «політики пам'яті». Добра вона чи погана, ефективна чи ні ? - спробую тезово показати у цій статті.
Дозволю собі ще трошки теорії. Можна довго розмірковувати над різними методиками та концепціями історіографії, шукати переваги та недоліки в так званій державницькій та народницькій школах, можна порівнювати нюанси різних методів, що з'явилися в добу постмодерністів та постструктуралістів, але при цьому важливо враховувати, що завжди паралельно з академічними, у колективній пам'яті суспільства функціонують й «власні» історичні знання. Вони можуть походити з академічних підручників, наукових праць, або ж з преси, або з розповідей старших людей чи родичів. Незважаючи на всю мозаїчність та «непрофесійність» таких знань, саме вони відіграють надзвичайно важливу роль у процесі творення національних ідентичностей, оскільки кожен індивідуум ділить їх свідомо, або ж підсвідомо на «чужі» й «свої», а, отже, розділяє оточуючий його світ на «своїх» і «чужих». Події, особи чи явища, віднесені до категорії «наші», і є тими ланками, що об'єднують різноманітних осіб в певний колектив, тобто виступають в ролі орієнтаційних маяків на шляху формування регіональної чи навіть національної ідентичності. Такі пункти історичної пам'яті отримали назву «місця пам'яті» і утвердилися як усталений термін в наукових працях істориків, що займаються дослідженнями колективної пам'яті та історичної свідомості. Зазначу відразу, що тут йдеться не лише про певну групу або колектив, які «пригадують» одні й ті ж історичні події, але й про те, що водночас за їх допомогою визначаються межі колективу, а також те, хто може до нього належати.
Історична багатобарвність і теорія єдиного потоку
Думаю, що ніхто не буде особливо заперечувати факту існування в сучасній Україні кількох історичних регіонів: належали до різних державно-політичних утворень, формувалися у відмінних історичних обставинах, мають свою окрему історичну традицію. Здавалося б нічого загрозливого в цьому немає, навіть навпаки - така багатоманітність мала б збагатити «спільну» українську історію. Але думаю, що саме тут починаються проблеми і саме у намаганні сучасних політиків «генералізувати» український історичний процес, представити його як єдиний «потік» в напрямку боротьби і проголошення незалежної Української держави. Спроби виокремити одну універсальну національну лінію в історії й підпорядкувати їй оте усе багатоманіття видаються з точки зору політика-державника досить логічними. Політик мислить категоріями - об'єднати під своїми знаменами якнайбільше прихильників і мобілізувати їх на втілення в життя своєї програми. Отримавши державні важелі впливу, він намагається «підім'яти» під себе усю строкатість минулого, «виструнчити» його, щоб воно не «заважало» будувати світле майбутнє. Принаймні так виглядало дотепер творення політики пам'яті як в Україні, так і в багатьох інших державах, що намагаються подолати внутрішні регіональні розлами.
Проте політична різнобарвність і до всього різновекторність наших історичних потуг аж ніяк не надаються бути підбитими під один копил. І якщо є намагання одних підвести усіх під єдиний історичний знаменник, то обов'язково з'являться інші, котрі скористаються своєю регіональною інакшістю і поділять нас на «ми» і «вони». Закличуть «своїх» до мобілізації, щоб не «програти їм». Все це політичні ігри з історією і навколо історії.
Історична пам'ять
Тепер задумаймося над тим, чи є історичні підстави для подібних ігор. Для цього звернімося до вже згадуваних історичних «цеглинок», будівничих нашої історичної свідомості, а отже й ідентичності, тобто до місць пам'яті. Для цього, розглянемо (наголошую - дуже умовно!) два найбільші історичні регіони в сучасній Україні - Схід і Захід. Не будуть же мої опоненти заперечувати факту різниці між цими двома історичними традиціями, бо інакше, чому тоді так легко вдається політикам маніпулювати історичною пам'яттю? Знаю наперед, що закидатимуть не врахування позиції Центру, дуже рухливого і негомогенного у цьому плані. Але наперед скажу: так, Центр є тим великим резервуаром для творення єдиної політичної української нації, де, ймовірно, рано чи пізно витвориться єдина політична нація, правда, не впевнений, чого більше вона буде мати в собі - «галицького» чи «східного».
Поки ж, якщо подивитися на ситуацію в сучасній Україні з точки зору історичної пам'яті, то отримаємо умовно дві версії національної ідентичності - західну і східну. Не допомогли ані цілеспрямовані зусилля щодо витворення спільної версії історичного минулого, ані проголошення завершення процесу формування української політичної нації. Тут важливо, що навіть прихильники української національної версії історії (галичани і наддніпрянці) й надалі «пригадують» різні події та різних героїв свого минулого.
В часи демократизації радянської системи і руху до проголошення Україною незалежності з'явилася ціла лавина публікацій та публіцистичних програм на історичну тему. Таке зацікавлення історичною тематикою формально пояснювалося заповненням «білих плям» в історії, а насправді означало творення історичної бази під майбутній національно-політичний проект. На заході України почалась повальна «мода» на теми з історії Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Не було такої районної газети, яка б не опублікувала власну історичну розвідку про ці формації. Популярність сягнула масового рівня: на вулицях з'явилися уніформовані «січові стрільці», на піку слави опинилася вокальна формація «Гурт Остапа Стахіва», які в стрілецьких одностроях співали «січових» пісень. Масове захоплення цією темою і її проникнення у колективну свідомість реанімувало знання про неї і перетворило на невід'ємний елемент історичної пам'яті. Наступним етапом став рух за легалізацію Греко-католицької церкви. Знову ж таки, масова радість і захоплення від повернення церкви-мучениці перетворили не тільки її, але й митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосипа Сліпого на «орієнтири» у розбудові історичної свідомості «галичан». Потім було захоплення Західноукраїнською Народною Республікою, Українською Народною Республікою, Злукою і т. ін. Тобто відбувався природній процес повернення певним подіям і фактам «нормального» звучання і вплетення їх в національний історичний процес.
Ще треба згадати про нелегкий шлях утвердження в Україні національно-державних символів: жовто-синій прапор, тризуб та гімн «Ще не вмерла Україна». На Заході країни з акцептуванням цих символів не було жодних проблем, але утвердження їх як загальнонаціональних на всій території держави виявилося проблемним: історія з великим гербом держави, яка триває до нині, є тому незаперечним доказом.
З розвалом Радянського Союзу і проголошенням української незалежності прийшла черга на «реабілітацію» в суспільній свідомості ОУН, УПА та їх лідерів С.Бандери, А.Мельника та Р.Шухевича. І хоча сприйняття активної діяльності цих організацій та лідерів на території Західної України в той час не було аж таким одностайним, в часи незалежної України вони стали справжніми національними героями для сучасних західних українців.
Здавалося б все логічно і зрозуміло: борці за незалежну Україну заслужено вшановані й їх треба просто «покласти» в основу канонічного варіанту національної історії. Але... Знову ті проклятущі але. Всі ці історичні події та особи, які так чудово взаємопов'язуються в патріотичний наратив, є окремими логічними ланками виключно західноукраїнського варіанту історії. І навіть більше. На Сході України вони мають не просто негативні конотації, але й чітко належать до «антигероїв» української історії. Все можна пояснити, науковці можуть описати усю складність і багатовимірність української історії. Пояснити це рецидивами радянської пропаганди, наслідками фальшування радянцями історії. Проте не можна сьогоднішньою датою поміняти історію і заради великої мети так просто оголосити колишніх ворогів союзниками. Тут маю на увазі не тільки те, що радянська історична наука безсоромно фальшувала події минулого і утвердила в історичній пам'яті східних українців всі ці події зі знаком «мінус», але й те, що родичі і родичі родичів східних українців у всіх цих названих подіях знаходилися на протилежному фронті. УСС та УГА - військові формування, які боролися з російською, а потім і з більшовицькою арміями, тобто воювали зі східними українцями у складі цих армій. УГКЦ - церква, котра «зрадила правдиву православну віру», а її ієрархи «колаборували» з фашистами і «посвячували» УПА та дивізію «СС Галичина» на війну проти Червоної Армії, а отже й проти східних українців.
І, зрештою, ОУН, УПА, борючись після 1944 р. з радянським режимом, автоматично воювали зі східними українцями, які становили значну частку цієї системи. Отже, не тільки західні українці можуть нарікати на злочини радянської системи в повоєнній Західній Україні, але й східні українці через родинну історію «відчули» тієї кривди, яку їм завдав український визвольний рух. Помножте все це на масовану радянську пропаганду: сюжети з фільмів про вбивства не тільки радянських активістів загонами УПА, але й присланих зі Східної України молоденьких вчительок, масований терор українських націоналістів проти тих мирних громадян, які вирішили співпрацювати із новою владою - і ви отримаєте довершену картину свого роду «антимісць пам'яті».
Політика пам'яті
Нема нічого дивного в тому, що сучасна Україна визначила свою основну лінію національної історії, базуючись на тих рухах, які ставили собі за мету проголошення незалежної української держави. Це логічно і закономірно. Не логічним є тільки те, що в цій концепції «правильною» виглядає тільки західноукраїнська модель, де є місце, окрім ЗУНР та УПА, і для УНР, Гетьманату і Директорії, але нема місця для УРСР. Про те, що в Україні здійснюються спроби щодо вироблення спільного варіанту історичного минулого, свідчить багато заходів. Це й заснування Українського інституту національної пам'яті (УІНП), це й активна законодавча діяльність Президента України в цьому напрямку. Проте так, як західні українці не готові сприйняти більшовицький рух в Україні в 1920-30-х рр. за частину української національної історії і не можуть закцептувати Червону Армію як визволительку Західної України, так і східні українці не готові сприйняти український національно-визвольний рух 1942-50-х рр. за частину своєї історії. Можна ще багато перераховувати різних «антагонізуючих» між собою подій української історії, але, думаю, навів достатньо, щоб окреслити проблему.
На завершення тільки додам, що різного роду заяви і звернення УІНП до Росії відкрити архіви КДБ, де містяться документи про факти терору перевдягнутих на бійців УПА енкаведистів, свідчать про необізнаність працівників Інституту зі специфікою історичної науки. Курс, взятий цим Інститутом на свого роду «вирівнювання» історії, через концентрацію досліджень українських вчених на подіях 1917-20-х років на Сході України, щоб «зрівноважити» їх за значущістю із рухом УПА - страждає на «механічність» і ненауковість. Як висновок: Україна потребує нової політики пам'яті. Українському суспільству вкрай необхідна внутрішня дискусія про історію, але базована на серйозних наукових дослідженнях. Українським політикам, незалежно від політичного табору, треба відмовитися від експлуатування історичних подій, як аргументів у сучасних політичних баталіях. На жаль, з точки зору історичної пам'яті доводиться радше говорити про дві історії, а отже й про дві історичні ідентичності.
Як вирішити цю проблему і чи погодяться нащадки колишніх противників перейти на один бік заради майбутнього України, залишається відкритим питанням.
Фото з сайту www.day.kiev.ua